Мій правнук — вихованець дитячого садочка.
Не по літах серйозна людина.
Скаже що — хоч стій, хоч падай.
Якось минулого року мене зненацька провідали гості. А дружина вискочила саме в аптеку.
Ну, ждані-неждані, але приймай, пригощай.
Пораюсь на кухні, а Максимчик під ногами.
— Знаєш що,— звернувся до нього,— поки я тут поратимусь, біжи порозважай гостей.
Кивнув головою, пішов. Нарізав хліб, заношу. Максимчик уже за столом, обіч гостей: ледь голова витикається.
— Дідусю, не заважай мені розважати гостей!..
А це вже нещодавно — останній рік у садочку.
— Ти там не нудьгуєш?
Складаючи з сірників піраміду, правнук заперечливо крутнув головою. От-от скаже сердито:
— Не заважай!
А мене розбирає стареча цікавість:
— А в тебе там дівчина є?
— Є.
— А як її звати?
— Олюня.
— І давно вона в тебе?
— Два роки.
— І що ви збираєтесь робити після садочка?
— Поженимось.
— Ото... Оженитись, Максимчику, не штука, а жити де будете? У батьків і так повернутися ніде.
— У тебе, дідусю.
— А я вам не заважатиму?
— А ти, дідусю, помреш.
— А як не помру?
— Тоді ми з тебе зробимо мумію. Ти лежатимеш тихо-тихо. Догавкався!
Ходжу тепер по кімнаті, ходжу та й роздумую: "Цікаво, куди вони запхнуть мою мумію? Під ліжко чи під диван?"