І
Ніхто так ґрунтовно не збирається в дорогу, як моя люба дружинонька. їдемо на тиждень — на півроку пакуємось.
— Ану ж похолодає!
Це серед літа! Спека в тіні — тридцять шість.
І теплий одяг мандрує до чемоданиська — двом дядькам не підняти.
— Ти ще валянки запакуй! — стогну над чемоданом: мені ж це убоїсько перти!
— Що ти розумієш! Похолодає, тоді попотанцюєш... Цікаво, як у них там із харчами.— Під Вінницею, де полиці магазинів тріщать од їстівного.
Напакована й сумка пудова: консервів десяток, та крупа, та сухе молоко, та масла п'ять пачок... замалим сухарів не насушила.
— Цікаво, в них кури несуться? Може, хоч два десятки яєчок прихопити?
— Та несуться, несуться! — стогну у відчаї.
— А ти що їх, щупав?.. Треба до Каті подзвонити, може, в її тата і кури не водяться.
Їдемо до Катиного свекра, в якого, за висловом Каті, "і хата пахне книжками".
Набирає номер телефону. Міжміський. У Вінницю.
— Катя?.. Катю, ви мене чуєте?.. Катю, у вашого тата є яйця?.. Катю!.. Алло, де ви поділися?..
Рурка ошелешено піпікала.
А я сидів на підлозі. Гикав од сміху.
— А та чого регочеш? — Поверх окулярів — строгий погляд учительки на учня-бешкетника.
— Та ти хоч розумієш, про що ти спитала?
Дружина якийсь час здивовано дивиться на мене. Потім сама починає нестримно сміятись.
— Господи, отаке зморозити!.. А все ти зі своїм стогоном! — І, пересміявшись: — Ти ж не здумай про це написати! У тебе вистачить розуму...
II
Вистачило.
Щоб про отаке та не написати!