— Чого дряпаєшся? — пролунало.
Петько побачив трьох хлопців, що з усіх боків насідали на Іру. — Егей,— гукнув, засукуючи рукава.— Хто перший? Буде те, що
й отаману вашому, ідіть краще розв'яжіть його, бо ще втопиться або п'явки з'їдять!
— Не з'їдять,-— похмуро зауважив рудий,— а вам зараз покажемо, як по гніздах шастать!
— По яких гніздах? — здивувався Петько.— Ми кінофільм знімаємо про звірів та птахів! І тут хочемо камеру встановити!
Петько сам розв'язав Вітю Бойка.
— Свій свого не впізнав,— засміявся рудий, якого звали Робертом.
— Це ж треба — отак помилитися. А ми тут щоліта живемо, спостерігаємо за птахами й охороняємо плавні від браконьєрів. Отут поруч — наш табір.
Вітя розім'яв затерплі руки й простяг Петькові правицю.
— Миримося?
— Миримось! — міцно потиснув руку Петько.
До табору юних натуралістів прибули разом. Біля лиману було наметове містечко, до берега тулилася шаланда, кілька невеличких човнів. Назустріч вийшов стрункий загорілий чоловік.
— Іване Васильовичу,— випередив усіх Вітя,— а до нас гості. Вони фільм знімають!
— Уже й фільм! Широкоекранний?
— Любительський,— скромно кинув Петько.— Ви нам дозволите знімати поблизу вашого табору, адже тут можна й колпицю, і скопу, й орлана надибати?
— Гостинно просимо! — усміхнувся Іван Васильович.— І допоможемо, чим тільки зможемо.
Лиман простягся вздовж моря. Прісною водою його живили невеличка річка й численні джерела. Від моря він відокремлювався вузьким піщано-черепашковим пересипом, який місцями розмивався, того вода в лимані була солонувата. Там. де річка впадала в лиман, стояли болота. В заростях очерету, осоки, рогозу водилося багато птахів. їм подобалися плеса й заводі, яких тут було чимало.
Треба було довго продиратися крізь очеретяні джунглі, не раз провалюватися в ковбані, щоб надибати тихе-тихе дзеркало озерця. Обережно підкравшись до зеленої стіни, можна побачити качку чи лисуху, а то й рідкісного зараз бугая чи навіть білу чаплю. Тільки будь спостережливим!
Найцікавішими та найуспішнішими були вилазки разом із Вітьком Бойком, який знав плавні як свої п'ять пальців. Петько одразу відчув повагу й довіру до нового товариша, ні на крок не відходив од нього.
Ось і сьогодні друзі зібралися розвідати, де живуть лиски. Місце для спостереження обрали в заростях біля озера. Невеликі птахи з білою лисиною на голові пірнали в пошуках їжі.
— Рибою живляться? — запитав тихо Петько.
— І рибою, і водоростями, насінням осоки, подекуди черепашками. А он, глянь, і пташенята.— Вітя показав у бік невеличкої протоки, облямованої густою осокою.
Малята лисок були дуже гарні — маленькі темні пухнасті грудочки з червонуватими голівками снували між лататтям, мов ковзались по дзеркальній поверхні.
— Малі, а дивись, як плавають і пірнають! — захоплено прошепотів Вітя.— Це — другий виводок, а перший буває на початку квітня. В серпні лиски збираються в зграї і виходять у відкритий лиман. І тільки сильні осінні вітри заганяють їх назад у комиші.
Зненацька лиски голосно закричали, попереджаючи когось про небезпеку. Матері швидко відвели пташенят у зарості, а решта птахів збилася у гурт.
— Чого вони? — здивувався Петько. Вітя торкнув друга за лікоть.
— Орлан-білохвіст!
Хижак каменем падав на беззахисних птахів. Петько вже уявив, як той пазурами вихопить одну з лисух і переможно підніметься вгору. Не долетівши до води півметра, нападник круто став набирати висоту.
— Боїться!
Та орлан не збирався легко здавати позиції. Він впав удруге, але вже на край зграї. Лиски збилися в грудку — атака знову закінчилася нічим. А коли орлан зайшов утретє, Вітя не витримав і вискочив із засідки.
— Киш! Киш! — відігнав хижака.
Орлан покружляв над заводдю й подався в бік лиману. І тільки після цього розпався пташиний гурт. Розмахуючи крилами, лиски майже бігли по воді, щоб швидше дістатися рятівних заростей.
— Тепер можна й на гнізда глянути,— нахилився над одним із них Вітя.— Хоч І не великі лиски майстри, а як міцно вони будують його з очерету, ще й прикріплюють до стебел. А це ось східці, якими лисуха з гнізда у воду спускається.
— По скільки яєць лиски відкладають? — запитав з інтересом Петько.
— Та коли як. Одного разу я бачив п'ятеро, а колись знайшли гніздо, а в ньому було аж чотирнадцятеро!
Йшли мовчки, прислухаючись до шелесту сухих стебел та голосів господарів плавнів. Невдовзі знову натрапили на невеличке озерце.
— Норці! — помітив Петько.
Птахи сторожко повернули в їхній бік красиві довгошиї голови з бакенбардами і двома пучками пір'їн. Хлопці завмерли на місці, і птахи заспокоїлися: час од часу пірнали й довго не з'являлися. Іноді норцеві не вдавалося ковтнути рибину під водою, і тоді він закидав голову назад і проштовхував здобич повільними рухами шиї.
— У норців цікаве гніздо. Підводний фундамент із товстих очеретин, саме ж гніздо вистелене листям, різними корінцями. Залишаючи гніздо, норець накриває яйця зеленими водоростями, які, розкладаючись, виділяють тепло і обігрівають їх.
— Справжній інкубатор,— здивувався Петько.— І надовго норець залишає гніздо?
— Поки наїсться. А знаєш, які пташенята в норців? Невеличкі, як і в лисок, тільки жовтувато-сірі з темними смугами від голови вздовж усього тіла.
Під ногами стало зовсім сухо. Очерет поступився місцем осоці й рогозу.
— Знаю тут озерце, де крижні живуть.
— Ходім!
Рослинність ставала все нижчою.
— Куди ж ти дивишся? Мало на гніздо не наступив. Добре, що пусте,— несподівано обурився Вітя.
Справді, біля Петькових ніг лежало качине гніздо.
— Глянь, скільки пуху! Ним качка вкриває яйця, коли йде кудись.
Петько з повагою дививсь на друга: справжній орнітолог! От поталанило, що зустрілися з ним. Згадав, як вони тоді познайомилися, і засміявся.
— Не віриш? — примружився Вітя.— Та я таких гнізд, знаєш, скільки бачив? А одного разу тиждень спостерігав, як качка виводить пташенят. Доповідь навіть писав про це. Сидить і скубе з себе пух, складає його валиком по бортику гнізда. Перші яйця відкладає в незакінчене гніздо, немовби не знає, скільки їх знесе, та під кінець кладки пуху на всіх вистачає. Темного під колір рослинності. Для маскування.
— Вірю, вірю,— заспокоїв друга Петько,— пригадалося, як ми з тобою познайомилися!
— Знайшов про що згадувати,— почервонів Вітя,— в житті всяке буває. Ходімо швидше!
Стали траплятися невеличкі озерця. В кожному з них, порослому осокою, плавала зграйка чирят-тріскунців. Одні з них пірнали під воду, витягуючи водорості, інші смикали насіння, а одне ніяк не могло впіймати водомірку, яка втікала від нього з-під самого дзьоба. Чиря вже втомилося гасати за невловимою комахою, та здатися не хотіло і продовжувало полювання. Хлопці обережно, щоб не налякати пташенят, подалися далі.
— Цікаві птахи, так бережуть своє гніздо, що не сходять з нього і під час небезпеки. Через те багато їх гине в косовицю. Чирки-тріскунці — цінні птахи, та в нас майже не селяться: мало заплавних луків.
Несподівано щось тихенько свиснуло.
— Галагаз. Не бачиш? На горбочку сидить! Самицю попереджує про небезпеку.
Занепокоєний птах піднявся в повітря, і Петько побачив велику красиву чорноголову качку з чисто-білим низом. Качка закружляла над хлопцями, тільки крила посвистували.
— І не боїться! — здивувався Петько,— А якби в нас рушниці?
— Гніздо близько.
І справді, неподалік з нірки виглядала качина голова з червоним наростом на дзьобі. Птаха хутко вискочила із схованки й полетіла. Вітя витяг з нірки клубочок ніжного пуху.
— Галагаз відкладає від дев'яти до дванадцяти яєць і вкриває їх ось таким пухом.
— А чого самиця сиділа в гнізді, адже пташенята, видно, давно вивелися?
— Линяти їм пора, ось і шукають місце, де можна від хижаків сховатися. А тепер, напевно, подадуться в плавні.
Немов не погоджуючись з Вітею, галагази сіли в очерет неподалік від свого гнізда.
КРІЗЬ БОЛОТЯНІ ДЖУНГЛІ
Гніздо сірої чаплі. Корисні хижаки. Як реве бугай. За що винищували білих чапель
Чи буває щось загадковіше, аніж очерет :і плавні? Двометрові стовбури щільно туляться один до одного, при найменшому порухові вітру шерхотять листям, а вгорі шумлять. Ось-ось з цих зелено-коричневих джунглів вирине якась казкова істота й спитає могутнім голосом: "Що ви тут робите?"
І здіймуться такі хвилі, що не встоїть перед ними навіть міцний човен.
Іра аж стрепенулась від таких думок. Ну й приверзеться!
Човен повільно продирався крізь плетиво водяних рослин. Дорослі одпихалися веслами, як баграми. Стебла очерету теж попереплутувались. Невдовзі човен зупинився.
Іван Васильович зітхнув, ступив за борт і провалився в болото. Узяв ланцюг, яким припинали човен, і, як бурлака, потягнув його далі.
Володимир Іванович і собі хотів скочити у воду, та Іван Васильович зупинив його.
— Ще трохи — і ми на місці.
(Продовження на наступній сторінці)