— А мені подобається жовта!
— А мені — біла!
— Бачите, які різні у вас смаки! — сказав директор.— Ось так буває і в тих країнах, що купляють у нас шкурки. З року в рік міняється мода на хутро. Минулого року, наприклад, на Міжнародному аукціоні в Ленінграді найкраще йшло хутро коричневої і темної норки. Ми, звіроводи, уважно стежимо за цим і регулюємо в своїх господарствах забарвлення хутра Існуючого поголів'я. Адже норки від природи мають блискучий рожевувато-бурий або темно-бурий колір. Інше забарвлення — продукт селекційної роботи багатьох вчених світу.
— А хіба колір хутра можна змінити?
— Безперечно. Деякі з норок,— пояснив Яків Андрійович,— наприклад, коричневі, народжують малят, які успадковують забарвлення батьків. Часто ж, бажаючи отримати той чи інший колір хутра, звіроводи схрещують різні породи.
Наприклад, щоб піднести стійкість забарвлення та поліпшити якості хутра сапфірових норок, їх схрещують із сріблястими, а білих — із темно-коричневими. Якщо взяти при цьому самця сапфірової норки, а самицю — сріблясто-голубої, то в потомстві буде половина сапфірових малят, а друга половина — сріблясто-голубих. Коли вони виростуть і самця сапфірової масті схрестити із сріблясто-голубою або якоюсь іншою самицею, вони даватимуть потомство лише з сапфіровим хутром.
Ще цікавіше буває із білими норками. Як відомо, альбінізм — явище, коли в організмі відсутня нормальна для даного виду пігментація,— наслідок біологічного виродження. В даному разі воно супроводжується ще й відсутністю слуху. Самиці білих норок глухі, вони не чують писку малят, які просять, щоб їх погодували, ось чому приплід білих норок часто-густо гине.
Але в світі є багато любителів білого норкового хутра. Як тоді бути?
Звіроводи схрещують білу норку з коричневою і отримують перше покоління, половину якого складають руді, строкаті норки, а другу половину — коричневі. Проявляється так званий ефект гетерозису. Після цього строкатих норок схрещують із білими самцями і в приплоді отримують вже 75 відсотків білих норок. А при наступному схрещенні цих білих норок із білими самцями усе поголів'я буде білого кольору.
Яків Андрійович взяв в'язку шкурок і потрусив нею в повітрі. Хутро знову загорілося золотими іскорками.
— Працівники нашого господарства,— вів далі,— трудяться також над підвищенням якості хутра, стійкості тварин до різних захворювань.
Нас цікавить і проблема харчування звірів. Ми не хочемо миритися з тим, що норки з'їдають м'ясо, яке можна було б використати в харчовій промисловості. Рибу, яку ми отримуємо аж із Далекого Сходу, теж могли б споживати люди.
А що, як годувати звірів дешевими продуктами моря? Це б значно здешевило їжу норок. Над цією проблемою і працює наш колектив. Дізнавшись, що в ряді звірогосподарств норок стали годувати морськими молюсками, ми теж закупили мідій і вже бачимо, що ефект великий. Харч цей подобається звірам, бо вони й на волі поїдають різних молюсків. Вартість його набагато нижча. Хутро не гіршає. Раніше робітники витрачали багато часу, щоб очистити тіло мідій від мушлі, нині ми цього не робимо. Виявилося, звірі можуть їсти без шкоди для здоров'я м'ясо мідій, дрібно посічене разом з мушлею. Ми встановили тісні контакти з чорноморськими рибалками, що виловлюють мідій, вони незабаром пришлють нам першу чималу партію молюсків, І тоді собівартість хутра "золотого" звірка — норки — стане ще нижча, наші ж прибутки зростуть.
Потім Яків Андрійович познайомив дітей із височенним чоловіком з рушницею:
— Панас Минович, єгер наш, проведе вас коротшою, аніж ви йшли, дорогою і дещо покаже в лісі. Він його дуже добре знає.
— Бачили якогось звіра в нашому лісі? — спитав єгер.
— Не вдалося,— за всіх відповів Олесь.
— Воно й не дивно. Зараз у лосів, оленів, козуль, кабанів, зайців та інших мешканців лісу з'явилися малята, ось вони і ховаються з ними у найглибших закутках лісу. Тривожити їх не варто: зайчат І козенят, приміром, по свіжих слідах знайдуть тоді хижаки — лисиці, бродячі собаки, коти, а їх чимало в нас розвелося.
Борсукова школа
— Хочете, покажу, де живуть борсуки? Хто з вас бачив їх? — поцікавився єгер.
— Я бачив! У зоопарку,-— похвастався Валик.
— У зоопарку й ми бачили,— загули діти.
— Що то за звір у зоопарку,— махнув єгер рукою,— ходімо, в лісі на них подивитесь.
Панас Минович взяв патичок, долонею розгорнув пісок і став щось на ньому креслити.
— Це — Суничка, а ось цей хрестик — вільха, яку ми зараз побачимо. Вона стоїть на тому боці, над самим берегом. Під нею борсуки й вигребли нору. Вітер дме нам у спину, тому зайдемо звідси. Борсуки — звірі обережні. Через те, що вони живуть у норах, в них найкраще розвинутий нюх і дотик, а зір і слух — гірше. Отож доведеться нам сидіти в схованці непорушно, бо звірі відчують найменший струс ґрунту.
Сховались у верболозі. Звідси добре було видно нору під вільхою.
— У норі щось ворушиться!
Усі припали до біноклів.
— Нічого не видно!
— Там справді щось ворушилося, а тоді сховалося,— виправдовувалася дівчинка.
— Борсуки спочатку прислухаються, переконуються, що навколо безпечно, а тоді вже вилазять. Гляньте правобіч од нірки. Он за той кущ!
— Борсук!
— А виліз він із запасної нори,— пояснив Панас Минович,— їх у борсуків кілька.
Присадкуватий, валькуватий звірок підняв гостру мордочку, повів довкола круглими вухами. Блиснули очиці. Та не встигли діти на нього роздивитися, як він крутнув невеличким хвостом — і назад.
— Утік,— розчарувався Толя.
— Дивіться уважніше! — наказав єгер.— Із центрального входу нори давно вже виліз ще один борсук, а ви й не помічаєте.
Поблизу нори сидів буруватий звір. Навколо рота і спереду його морда була біла, очі мов чорною смугою обведені. Звір сторожко повів головою, потягнувся. Принюхавшись, повільною риссю подався на берег, став ритися, щось вишукуючи. З-під масивних пальців, озброєних довгими кігтями, полетіли грудки болотистого ґрунту. Але здобичі не було, то звір покинув це місце й пішов далі.
— Борсуки,— пояснив учений,— поїдають мишей-полівок, водяних щурів, жаб, личинок хрущів, корінці тощо. Були випадки, коли в шлунку знаходили до одного кілограма жуків або більш як три кілограми корінців.
Борсук тим часом підійшов до води й сховався у зарослях лепехи.
— Дивіться уважно, зараз жаб ловитиме! — порадив єгер.
І справді, незабаром борсук вистрибнув із лепехи й шубовснув у воду. Щось ухопив і поплив до берега.
— Гадюку впіймав! — прошепотів Валик.
— Вужа! — уточнив вчений.
Звір виліз на берег і став шматувати здобич, похрюкуючи, мов кабан. На ці звуки з нори вискочило троє борсученят. Вони кинулися до поживи... Дорослий борсук ні з ким не збирався ділитися здобиччю. Загарчав, як собака, на малят, ще й лапою вдарив одного з них. Той покотився зі схилу. Збившись докупки, звірятка жадібно дивилися, як обідав батько.
— Тут щось не так,— замислився вчений,— борсуки люблять дітей.
А звір, наївшись, напився води, а тоді підійшов до борсученят і ну їх штовхати до берега. Ті послухалися, стали слідом за ним ритися в землі.
— Он воно що,— здогадався Петро Степанович,— борсук навчає дітей знаходити поживу. Тому він і не дав їм обідати. Бо тоді вони не
схотіли б длубатися в грунті, шукати якусь дрібноту.
За півгодини борсученята втамували голод і, вилізши на горбик, стали грітися на сонці. А потім зчинили справжню бійку. Скубли одне одного за боки, аж шерсть летіла. Спочатку важко було розібрати, хто з них заводій, але згодом побачили борсученя, яке чубило обох своїх братів. Ті навтіки, а воно навздогін. Отоді батько не витримав і так скубонув забіяку, що той аж заскиглив.
Раптом почулися людські голоси: то йшли косарі. Борсуків як і не було.
— Тепер вони не скоро з'являться,— пожалкував єгер.
Діти перебрели Суничку, щоб оглянути борсукову нору.
— Знаєте, яка довжина її? — запитав Панас Минович.— Метрів з десять, а то й більше. Кубло, де живуть звірі, найглибше. Вистелене воно зсередини сухим листом, мохом і травою. Восени борсуки вхід до нори затикають мохом, самі згортаються клубочком, ховаючи голову між лапи, і засинають. Борсуки корисні, бо нищать багато шкідливих гризунів і комах, зрихлюють грунт, шукаючи здобич. Я підрахував: на гектар вони роблять до шістдесяти копанок. Поїдаючи плоди і ягоди, борсук сприяє розселенню дерев і кущів. Правда, цей звір іноді поїдає цінних промислових тварин, нападає на баштани, городи. Та ця шкода порівняно з користю, що він її приносить, дуже невелика. Ось чому борсуків треба оберігати. Насамперед взяти під охорону їхні нори і слідкувати, щоб на них не полювали. Готуючись до зими, борсуки збирають різне коріння, гриби, жолуді тощо і сушать на осінньому сонці. Траплялися мені борсучі "продовольчі бази". Чого тільки там не було: засушені гадюки, жаби, миші, черв'яки...
— А навіщо їм запаси, вони ж зимою сплять! — здивувався Петрик.
На відміну від ведмедя, борсуки іноді встають серед зими, в теплі дні навіть на сніг вилазять. Тоді їм і стають у пригоді заготовлені харчі.
Пернаті розбійники
(Продовження на наступній сторінці)