— Партизани! Чи це ж мені не бич божий?! — патетично гукнув фон Крауз, забігавши по хаті, мов артист, і виплигнув з офіцерами у вікно. А в друге вікно вже кидали бомбу. І коли вітром розвіяло дим і порох старої хатини, Мина докладно і серйозно, з неабияким знанням обставин, зброї й кількості ворога і морального його стану, а також і планів доповідав Лавріну і Роману Запорожцям про Крауза і всіх його харцизів.
— Чому ж ви його не вбили, дядьку, з печі? — досадував Роман.
— А, багато ти понімаєш. Розговор не кінчився!.. Уб’ємо ще, не втече.
Коли прокурор партизанського загону Лиманчук узнав, що партизани захопили в полон жінку капітана Пальми, він страшно зрадів і зараз же заочно присудив її до розстрілу як підлу зрадницю вітчизни. Він недавно прибув до загону з Великої землі з високою місією чинити в самому пеклі боротьби справедливий суд над підлими відступниками, запроданцями, націоналістами-душогубами та іншим пропащим людом. Він був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин...
Почувши, що командир загону, немолодий вже, хитрий чоловік, не ствердив вироку і побажав учинити допит зрадниці, Лиманчук, хоча й підкоривсь наказу, сприйняв це як знак недовір’я і партизанської пихи.
— Я дію на підставі закону!
— Голубчику мій, — сказав командир, усміхаючись, — тут на підставі закону можна такого насудити, що й плакати буде нікому. Закон! Он у нас в четвертій сотні половина поліцаїв, а як б’ються! Попробуйте позмагатися. Ага? От тобі й закон... Гей! Приведіть сюди тую офіцерську курву!
Коли її вели на допит, вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати... Земля невблаганно тягла її до себе, земля.
Сотні ворожих очей пронизували її презирством і ненавистю. Гидкі, страшні слова глушили її в голову, в спину, в груди, плутались під ногами, і вона хиталась, йдучи мов п’яна.
— А, італійська сука! Куди це її ведуть?
— В розход, гадину!
— О, повія, будь ти проклята нехай!
— Гей, звідки ти, шмара?
— Націоналістка! — Вона йшла серед дорогих своїх рідних людей чужа і ворожа. Вона була вже окрема од них. Їх могутня ненависть до окупантів і до всього, що зв’язане з їх клятим іменем, опустошила її. Їй захотілося вмерти. Вона спотикалась.
Глянувши на неї, прокурор Лиманчук зразу ж розкусив її геть всю. Він побачив у її очах зловісне полум’я ненависті до Радянської влади, якісь приховані таємниці і темну, замкнену ворожість до себе.
— Націоналістка?
— Да... Ні.
— Да чи ні?
— Я не знаю...
— Викручуєшся? Не викрутишся!
— А мені все одно.
— Ти жінка італійського ката Пальми?
— Пальми.
— За скільки плиток шоколаду ти продалась?
— За одну.
— Дешево.
— Одна ціна.
— Ти виродок.
— Ні, таких, як я, багато.
— Яких?
— Погвалтованих.
— Тебе погвалтував Пальма?
— Ні. Не тільки він.
— Для чого ти вийшла за нього?
— Не хотіла їхати до Німеччини.
— Чому?
— Боялася смерті. Я втекла. Вони мене ловили, били і ґвалтували.
— Пальма тебе спас?
— Да.
Вона одповідала на всі запитання прокурора коротко й правдиво, її фатальна одвертість збивала прокурора з пантелику і викликала до неї глибоку антипатію. А вона кожне запитання прокурора сприймала, як заступ сирої землі на свої груди на дні могили.
— Ти його шпигунка?
— Ні.
— Ти брешеш?
— Ні.
— Не бійся. Він катував тебе, примушував силою?
— Ні, він добрий. Він люб’язний і м’який.
— М’який. У, сволоч!.. — закричав один партизан. — Кат, сукин син, вішатель, що погубив безліч наших людей, дітей палив в огні, на кілки саджав, умивався в крові нашій!.. М’який!.. Твою мать нехай, гадина!
— Повія!
— Устілка!
— Да.
— Тихо, —сказав Лиманчук, вдоволено глянув у бік командира. Командир дививсь на дружину заклятого свого ворога з надзвичайною цікавістю і увагою. Лиманчук вважав процедуру допиту закінченою.
Перед народним судом стояла аморальна потвора, позбавлена найелементарніших людських ознак.
— Ти полізла в ліжко до ворога, до вбивці твого народу, до загарбника землі твоєї. Ось я бачу його, — Лиманчук почав підвищувати голос. — Ось він лютує цілий день!.. Вечоріє... Він приходить додому змиває кров, душиться одеколоном, і м’який кавалер-любовник! Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь у велику добу боротьби святої Батьківщини? Де? Нема? Кажи!
— Нема.
— Все! — закінчив Лиманчук.
— Нема, — повторила вона, і раптом немов передсмертна блискавка освітила всю її свідомість. Згадала вона все, що бачила в огні пожеж, тікаючи од німців через всю Вкраїну — попалену, розбиту, поруйновану, обездолену.
— Слухайте, — сказала вона тихо. — Я знаю, що мені не вийти звідси живою. Щось мені тут ось, — вона поклала руку на серце, — каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний.
— Годі, повія!
— Яка я повія? Мучениця я! Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю! Товаришу мій, — сказала раптом Христя зовсім іншим тоном, ніби зрозумівши в останню мить щось найголовніше. — Я не признала вас за свого суддю. Ви тільки можете мене знищити як огидне, небажане явище, яким я дійсно є. Але це не все.
— Що? — здивувався Лиманчук.
— Коли б ви були людиною старою, я багато б дечого спитала вас: чому я виросла не горда, не достойна і не гідна. Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові... Націоналістка я? Яка там?!
— Досить!
— Закінчую. Але ви молодий. Про що вас питати? Я пам’ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор. Він сильно протікав у вас, і ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, питала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам’ятаєте, що ви сказали мені? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Мені гидко. Чим ви можете покарати мене? Мене життя вже так покарало, що більшої кари й не придумати.
— Товариші, — сказав Лиманчук, почервонівши од особистого гніву і образи.
— Постійте, голубчику, — сказав раптом командир загону. — Як тебе звуть? — звернувсь він до підсудної.
— Христина.
— Прізвище?
— Хуторна.
— З Тополівки?
— Так.
— Е, та це ж Купріянова дочка, Хуторного!
— Дядечку! — Христя кинулась до командира і впала перед ним на коліна, обливаючись сльозами.
— Тополівська, чи бач. Е, нема вже ні Тополівки, ні Купріяна, ні братів. Пожерло лихо, — зітхнув командир. — Пождіть, я сам її допитаю, — сказав він і повів Христю в ліс.
— Ти не дивись, що вони злі, як шершні. Ненавистю тільки і живем. На снідання ненависть, на обід і на вечерю. Така наша доля. Нічого, дівчинко. Все проходить, і це пройде. Знищимо ворога, забудеться і ненависть, і горе, і знову розцвіте земля наша в добрі і згоді, і будемо добрими, як були, — ще добрішими станемо.
— Дядечку!
— Все бачу. Одне тільки скажи мені, як рідному батьку, — шпіонка ти чи ні? Коли шпіонка, розстріляєм тихенько, щоб не мучитись тобі все життя в трутизні зради, бо це непростимий гріх. Ніщо в світі тебе не простить. Не шпіонка...
— Клянуся вам святою нашою землею — ні!
— Ні. Ну й слава богу. А те все якось обійдеться, дівчинко. Ходім.
— Я не хочу жити, — жалібно затужила Христя. — Я хочу вмерти.
— Розумію. Є і на це лікарство.
— Яке?
— Помста. Випий помсти, дочко. Оживеш, дякувати будеш, ось побачиш. Ми ще на весіллі в тебе погуляєм. А це все, як брудна вода. Стече, ще чистіші і мудріші будемо.
І старий командир народних месників лагідно, по-батьківському всміхнувся.
Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно. Між бур’янами, лободою та іншою дичиною невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, так тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом.
— Це і все. Я йду помститися, Олесю, — сказала Христя. Вона була бліда од спогадів і врочиста. — Вони вдунули в мою душу помсту, і я ожила. Він каже, командир, упийся, дівчинко, помстою. Це єдина жива вода твоя. Правда. Я йду вже другий день. По дорозі, думаю, зайду попрощатися з рідним хатищем. Аж ось ти. Розкажи мені про себе.
— Колись, мо’, розкажу, якщо не можна буде забути.
— Розумію. Куди ти?
— Я йду на схід.
— Куди?
— Туди. Я так завидую тобі.
— А я тобі.
— О, прокляті.
— Ой!
— У мене друга вдача. Я м’яка, не войовнича. В мені зло не тримається. Все прощаю, як дурна. Все забуваю. Жити ж треба?
— Чуєш? Гуде... Це наші.
— Правда? Це Василь... він...
— Старий казав — не за горами суд.
Вони прислухались. Десь далеко на сході розгортався великий бій. Гриміли гармати.
Німці відступали через село, кидаючи на шляху побиті гармати, машини. Люди ховалися в льохи.
— Поможи вам, господи!
Матері молилися в ямах за синів своїх, визволителів.
(Продовження на наступній сторінці)