Увечорі, коли закінчили працю біля будови басейну та спорудження нових приміщень, зайшов сусідній фермер, австралієць Рон. Йому часом скучно на своїй фермі, і він приходить на пластову площу побалакати, пожартувати. Часом принесе нам яблук, груш або й картоплі чи молока. Ми вже звикли до нього, а він до нас.
— Ходімте до мене, — сказав він цього разу, — подивимось на телевізійну програму.
Трохи побалакавши, Михайло з Юрком пішли до Рона. Після телебачення його дружина запросила до чаю, а потім знову розмовляли про різні справи, про роботу на пластовій площі, про ціни на ділянки в цій місцевості й наостанку про кенґуру, що часто завдають шкоди Ронові, а іноді відвідують і пластову площу, де зеленіє трава.
— Тепер, — сказав австралієць, — є багато молодих кенґуру, з них добре м'ясо...
-— Але ж шкода їх, — відповів на його слова Юрко, — гарна й мирна тварина, шкода стріляти.
— Та вони гарні для вас, а нам роблять шкоду: то городину витовчуть та поїдять, то заберуться в садок по яблука.
— Що, люблять яблука? — запитав Михайло.
— Та якби тільки їли, а то, бісові душі, не стільки з'їдять, як попсують, позривають зеленими, — розповідав Рон. — Якось надвечір я ліг у садку спочити на сіні. Аж дивлюсь через дротяну огорожу легенько перемахнули дві. А яблука вже поспівали. От вони й пострибали до яблунь. Яблуні, правда, у мене височенькі, думаю собі, може не дістануть. Так ні, їм, видно, подобається така робота: підскочить футів на вісім догори, зірве й кине додолу. І то по черзі, то одна, то друга.
Пластуни з зацікавленням слухали Ронову розповідь, а він повідав далі:
— Стрибати вони майстри! Часом їдеш через ліс авто, то вона, мов умисно, як плигне просто через авто з одного боку дороги на другий. І то ніби спеціально чекає, поки проїжджатимеш. Добре, що тепер не приходять до нас дикі свині, бо від тих, було б ще більше шкоди.
— А хіба тут є в лісах і дикі свині? — запитав Михайло.
— Та тут близько немає, а далі, миль за ЗО то ходять табунами. Правда, вони не справжні дикі, а свійські, але такі, що здичавіли, виплодившись у лісі й не маючи господаря.
Пізно увечорі Михайло з Юрком поверталися до своєї хати. Навколо широкої площі розляглися густі ліси. Михайло вирішив таки піти пополювати на кенґуру. Взявши флоберта та набої з розривними кулями, він пішов через долину, побіля будованого басейну, де ще лежали купи викопаної землі, він наблизився до лісу, що ліворуч підіймався на гору, починаючи від самого потічка. І відразу ж просто назустріч з лісу з'явилась кенґуру.
— Ну, мені сьогодні повезло, подумав він, — і, наблизившись на 15-20 футів, вистрелив. Кенґуру похитнулась, але стояла на місці й чомусь не тікала.
— Невже не вцілив? — подумав він, але підходити боявся. Тоді він вистрелив вдруге, і тварина впала на землю. Вона була середнього розміру чи зросту, а він широкоплечий, коренастий, хоч і не дуже високий. Тепер він вирішив, що вже безпечно наблизитися й забрати її. Але в той момент, як він уже був за два кроки, кенґуру схопилась, щоб тікати. Михайло лишив на траві свою рушницю й кинувся до пораненої тварини. Він схопив її ззаду, коли вона зробила вже перший стрибок. Але вона мала ще досить сили, щоб боротися за своє життя. Вона пробувала вирватись, кидалась в усі боки, пробувала плигати, а Михайло тримав її з усієї сили за шию, бовтався на її спині й ледве тримав.
За п'ять хвилин боротьби вона так витрусила його, що весь був мокрий, але не пускав. "Як пущу, — думав він, — то вона роздере мене тут своїми лапами". Він не раз чув, що поранені кенґуру кидалися на напасників і кігтями лап розтинали навіть шкірянки, а часом і робили каліками тих мисливців.
І він прикладав останні зусилля, щоб не випустити її з своїх рук. А вона не припиняла вириватись: відштовхуючись від землі ногами, щоразу підкидала Михайла на своїй спині, хропла, кидалась на всі боки.
Руки в нього були подряпані й сочились кров'ю. Він уже не рад був, що пішов на полювання. Десь на 10-ій чи 15-ій хвилині Михайло вже не витримав цієї боротьби й пустив кенґуру. На щастя, вона не кинулась на нього, а пострибала в ліс, знесилена такими ранами й боротьбою.
Михайло бачив, як її передня лапа безвільно бовталась, але правою вона ще обпиралась і стрибала. Він гукнув на допомогу Юрка й Любомира, які чули постріли і, вийшовши на середину площі, чекали Михайла із здобиччю. Коли хлопці прибігли, то почали всі шукати слідів, щоб таки піймати кенґуру. Знаходили сліди, кров на траві та листі. Так пройшли з дві милі і, загубивши слід, поверталися назад без нічого.
— Подивіться, — сказав Михайло, засукуючи рукава та підносячи сорочку, що висмикалась із штанів. — Тільки тепер хлопці звернули увагу, що вся одежа на Михайлові була пошарпана, подерта, сорочка і штани забруджені, а на тілі та на руках було з три десятки подряпин та невеликих ран.
— Почувши наш гомін та постріли, надійшов Рон. Довідавшись про невдале полювання та боротьбу з кенґуру, він повчально сказав:
— Ніколи не пускайся сам на кенґуру. Я колись сім куль всадив їй в голову, а як підійшов, то ще не капітулювала, дряпалась, махала лежачи лапами.
Вечір закінчився розмовами про кенґуру та невдале Михайлове полювання. Хлопці збиралися того вечора поїсти смачного супу з кенґурятиною, але довелося їсти вечерю без м'яса.