У двоповерховому дитячому будинку, де було більше ста дітей-сиріт, чувся дзвінкий лемент, а часом і плач. Двоє трирічних дітей саме сварилися за якусь іграшку, як з другого поверху, з канцелярії, вийшла Оксана Василівна, завідувачка будинку, з якоюсь жінкою. Незнайомій жінці Юрко відразу сподобався, і вона, оглянувши всіх дітей молодшого віку, знову зупинилась біля Юрка, що стояв біля свого ліжечка й уважно стежив за сваркою двох дітей. Він навіть не помітив, як поруч зупинилась чиясь мама, як він думав про всіх дорослих жінок, і ласкаво заговорила до нього:
— Добрий день, Юрасику! Що ти не пізнаєш своєї мами? — і вона нахилилась до білявого хлопчика, гладячи його по голівці.
Юрко на мить ніби збентежився, глянувши на незнайому жінку, і не знав, що робити. Та його майбутня мама допомогла йому вийти з незручного стану, взявши на руки дворічну синьооку дитину, притиснула до себе й поцілувала. Юрко ніби зрозумів своє щасливе становище, прилип голівкою до теплої шиї своєї мами й заплакав. В його пам'яті за рік, певно, стерся образ своєї справжньої мами, яка одного зимового ранку лишила його в передпокої дитячого будинку, а сама зникла, здавалось, назавжди. Вихователька, що прибігла тоді на розпачливий крик дитини, вибігла відразу надвір, але за матір'ю вже й слід прочах. У кишені малого знайшли тільки записку, що його звуть Юрком і що народжений він 10-го грудня 1941-го року.
Чи ворухнулась у пам'яті цієї дитини хоч риска спогаду про те, що тоді сталось? А скільки разів він плакав, згадуючи свою зниклу маму, скільки разів уночі, прокинувшись, кликав її до себе, бажаючи маминої ласки й тепла. Але невблаганне життя було черстве до нього, як і до всіх осиротілих покинутих дітей.^
Ця подія зібрала навколо гурт цікавих дітей, що дивились на щасливого Юрка й на чужу тьотю в білій шапочці. Напівголодне життя дітей будинку прифронтового міста ще більше підсилювало туманні згадки про батьків. Багато малят підсвідомо розуміли своє становище і все чекали, що до них прийдуть колись їх мами й заберуть до теплих хат, як уже траплялось з іншими. Тож недаром сироти з такою заздрістю дивились на тих, до кого приходили матері на відвідини або забирали їх додому.
Поволі нова Юркова мама втішила малого, і він, піднісши свої заплакані очі, глянув на неї з докором, як на давно очікуване щастя. У неї в самої в цей час виступили на очах сльози: вона згадала свого п'ятирічного Миколу, що загинув під бомбами.
Щоб не хвилювати дітей, Оксана Василівна щось шепнула Юрковій мамі, і вони разом пішли по східцях нагору, щоб оформити усиновлення дитини.
— Ти ж приходь, Юрку, з мамою до нас у гості, — сказала завідувачка, прощаючись. Вона ще довго дивилась услід, стоячи на ґанку, аж поки вони не зникли за рогом дитячого будинку, оточеного високими тополями.
Осінній вітер крутив по двору жовтаве листя, розвівав Оксані Василівні волосся, лоскотав обличчя. Вона пригадала, як потрапив Юрко до їхнього будинку, як гірко плакав, уміючи вимовити тільки єдине слово "мама", як захворів узимку, і ледве вирвали його від смерті, тоді як багато інших дітей давно опинились на цвинтарі. І в Оксани Василівни ворухнулось материнське почуття... їй зробилось шкода цього білявого розумного хлопчика з синіми очима, в якого й вона вклала багато піклування й уваги. Але вона була одночасно задоволена, що ця чудова дитина буде врятована від тих небезпек, що чекають дітей у напівхолодному будинку з напівголодним харчуванням.
Не минуло й пів року, як Юрко з матір'ю прийшли відвідати дитячий будинок. На ґанку лежав ще талий сніг, шуміли стрункі тополі попід стінами будинку, коли гостей привітно зустріла Оксана Василівна.
— Та тебе, Юрчику, вже й пізнати не можна! — цілуючи малого, вигукувала завідувачка. Потім хотіла взяти його на руки й понести до дітей, але він ухопився за матір і до Оксани Василівни не пішов. Вій був одягнений у новеньке пальто, мав нові черевички й білу шапочку, як і в мами.
— Коли дійшли до будинку, — розповідала Юркова мама, — не хотів іти, трохи не плакав, мабуть, боявся, що знову лишиться тут. Ледве його заспокоїла.
Юрко, справді, весь час був напружений і мовчазний. Тим часом мама вийняла з торбинки пакет солодощів і сказала:
—Це Юрко приніс гостинця своїм приятелям, — а потім звернулась до нього:
— Піди, Юрчику, та роздай дітям. Вони ж тут, мабуть, ніколи не мають солодощів, а ми тут поговоримо з тьотею.
Хлопчик взяв цукерки і ступив кілька кроків до дітей, що збіглися до них, але потім, мов би щось пригадавши, метнувся до матері і схопив її за руку:
— Ідіть і ви, мамо, зі мною, ходімо вдвох, — благав він, не випускаючи руки. Мати зрозуміла його тривогу, і вони пішли разом. Дітей збільшувалось, бо вони саме виходили з їдальні і, побачивши, бігли до нього.
— Юра, Юрочка... — чулись голоси знайомих дітей. Вони розглядали Юрка, ласували цукерками, брали за руки, хотіли хоч торкнутися до того Юрка, що недавно був з ними, а тепер так гарно виглядав і мав навіть цукерки, і заздрили його долі.
Через деякий час Оксана Василівна знову проводила Юрка з мамою, вийшовши аж на подвір'я. Починав падати ріденький сніг. Вони вже хотіли прощатись, як до них наблизилась, якась жінка, простенько вдягнена.
— Чи не ви часом будете завідувачка будинку? — запитала вона, звертаючись до Оксани Василівни. В цей час підбіг Юрко, що одійшов набік, хапаючи сніжинки.
— Мамо, сніжок, дивись! —радісно сказав хлопчик, простягуючи свої руки.
— Іди Юрку, будемо вже йти, — сказала мама, беручи хлопчика за руку. Незнайома жінка раптом пильно глянула на Юрка, почувши знайоме ім'я, і ніби прикипіла поглядом до його обличчя. До того ж вона побачила знайомий шрам на його лобі і крикнула, простягаючи руки до дитини:
— Синочку мій, Юрчику, я ж твоя мама...
її голос затремтів, перейшовши майже на шепіт, ніби її горло схопили якісь спазми. Але Юрко злякано припав до своєї нової мами, а його нова мама теж обхопила Юрка обома руками й притиснула до себе, ніби боячись, що його відберуть.
Лапатий сніг тим часом густішав, крутився безліччю метеликів навколо, гойдався під подувами вітру, ніби підкреслюючи свою байдужість до трагедії людей, що стояли поруч на подвір'ї. Він падав на рами вікон, на одяг схвильованих жінок і на жовтаве листя розгойданих тополь.