Ріка життя пливе все далі в даль,
Навпомацки прощупуючи простір,
А ми ніяк не виплачемо жаль,
Моя кохана, через стільки років.
А ми ідем, хоча кряжистий град
В обличчя б'є, крізь довгі анфілади
І розпачів, і прикрощів, і зрад
У тиху заводь чарівної Лади.
Лишаєм в пам'яті окремішні сліди
Кохання нашого, що стільки натерпілось.
Людських облич невидимі ряди
Нас проводжають німо та тоскліло.
А шлях безмежний... Нам іще іти,
Ще йти та йти до витоків прозріння,
І кришталеві крапельки сльоти
Змивають стогін нашого терпіння.
Та збудуться надії! Міць зусиль,
Стожилавих і вільних від досади,
Нас виведуть, де простір і де синь,
І музика непроданої правди.