На Десні — повінь. Навколо вода, берегів не видно. Верби у воді стоять, гілля, полощуть. Поміж вербами човен пливе. А в човні — Тетянка з татом.
Над водою, на вербовій гілці, пухова рукавичка гойдається.
— Хтось рукавичку на вербу закинув! — дивується Тетянка.
— То ремезкове гніздо. Маленький ремезок, непринадний, а бач, який майстер,— розповідає тато.
Біля човна щось довге й зелене зблиснуло, аж вода завирувала.
— Ой, чи не крокодил! — злякалася Тетянка.
Тато голосно засміявся, аж луна покотилася.
— Це щука ганяє.
За вербами — невеличкий острівець, наче круглий столик.
— Отут і нарвемо щавлю,— прип'яв тато човна до корча.
— З молодим щавликом борщ смачний!
Тетянка рве щавель у торбинку і раптом до тата:
— Заєць! Он там, у кущі!
Заєць зіщулився, тремтить, але не тікає. А куди ж йому тікати?
— До ранку острівець затопить повінню. Так що поїхали, вуханю, з нами,— примовляв тато, несучи зайця до човна.
Коли перепливали повноводу Десну, заєць притиснувся до Тетянки, а вона його полою плащика прикрила.
— Тату, ми вуханя додому заберемо? — питалася тата.— Буде з кролями жити...
— Еге, в клітці ніби затишніше. І їжі досхочу дають. Але заєць — не кріль. Йому воля треба, роздолля,— тато налягав на весла і розмовляв з Тетянкою.
Тут човен ткнувся носом у берег. Заєць повів туди-сюди косими очицями, та як чкурне до лісу! Тільки смуга лягла.