Біля криниці стояла велика дубова діжка. Час від часу в діжку наливали води. Вода проти сонця нагрівалась, і Варочка щодня поливала нею квіти та вишеньки біля хати.
Якось Варочка зачерпнула води, зирк — а в відерці бджола плаває.
Варочка поставила відерце й почала пильно розглядати бджолу. Чи то бджолі закортіло скупатися, чи води напитись. Вона борсалася у воді, намагалась змахнути крильцями. Але крильця намокли, й нічого з тих силкувань не виходило.
"Еге, вона ж не злетить, ще й потонути може! " — подумала Варочка. Проте дівчинка боялась навіть доторкнутися до бджоли — ще вжалить. І Варочка загукала:
— Дениску-у-у! Швидше йди сюди! Бджола тоне!
Дениско шурхонув із вишні, де рвав ягоди на вареники. Плутаючись у картоплинні, підбіг до Варочки, швиденько знайшов прутика і вихопив бджолу з води.
— Мабуть, це бджола з пасіки діда Оксена,— сказала Варочка.— Давай віднесемо йому!
Дід Оксен сидів під старою грушею, щось стругав.
— Ваша? — Дениско розчинив коробочку, в якій повзала бджола.
Дід вийняв із кишені окуляри, помружився:
— Авжеж, моя! Свою худібку я завжди впізнаю.
Варочка розповіла, як вони стали бджолі у пригоді.
— Ну й рятівнички! Оце я розумію! — сказав дід.
Він пригостив їх медом, сотовим, пахучим. А бджола тим часом вилізла з коробочки і раптом злетіла, та високо здійнятися не змогла, сіла дідові на бороду. Пасічник не займав її.
— Нехай зігріється,— сказав, усміхнувшись.
Коли бджола заметушилася, дід виплутав її з бороди, посадив на широчезну долоню. Бджола продзижчала щось, зблиснула золотою цяткою над столом і зникла у верховітті старої груші.