Досягши мети, Євграф заплющив очі, демонструючи свою сором'язливість, — і раптом побачив Айстру в голубенькому нічному костюмчику. "Граф, — благально простягала вона руки. — Прийди до мене. Прийди і скажи, хто з нас винен в усьому: ти чи я? Чи, може, ми обоє, граф?" Він хутко розплющив очі, аби пересвідчитися, чи немає Айстри на порозі: зараз її візит був би не зовсім доречним…
— Ти зовсім не слухаєш мене, — образилася Ядвіга.
— Я сповнений почуттів до вас, Ядзю! — відповідали завченими гарячими фразами уста Сідалковського, а мозок його лишався прозорий і тверезий, як Стратон Стратонович після першої чарки.
"Що ви з мене алкаша робите, Сідалковський?" — почув він у вухах голос Ковбика і про всяк випадок, щоб не заговорити з ним, припав до оголеного плеча Ядвіги, все ще демонструючи свою сором'язливість. Це їй страшенно сподобалося, і вона по-материнськи погладила його по голівці:
— Мій маленький хлопчику…
Євграфова фізіономія раптом скривилася, і на ній, як у дзеркалі, відбилися одночасно печаль, тривога, страх перед завтрашнім днем. Знову промовчав, бо події останніх днів майже повністю витіснили його традиційні жарти й фрази на задній план. Освіжився ковтком холодного чаю, проте, хоч і відчув певний приплив сил, не міг сказати, що в нього відкрилося друге дихання…
— Я піду, Євграфе, — мовила Ядвіга таким тоном, ніби хотіла сказати: "Заберу заяву. Ми її, здається, подали передчасно".
Він не на жарт злякався і цілком серйозно запитав:
— Я можу поцікавитися на правах майже твого чоловіка: куди, моя люба?
— Звичайно, мій коханий, — задовольнила вона його прохання. — До праці…
Сідалковський по-своєму зрозумів її слова і приготувався до старту на другу дистанцію. Та Ядвіга зупинила його жестом руки, мов стрілкою закритого семафора.
— Ти мене неправильно зрозумів, — похитала головою, більше не застосовуючи до його імені ні пестливих суфіксів, ні м'яких, як подушка Сідалковського, епітетів.
— Ядзю! — благально заглянув їй у вічі, даючи зрозуміти, що зовсім не розчарувався в ній, навпаки — все це йому дуже сподобалося, як виступ улюбленого артиста, котрого хочеться викликати на "біс".
— У нас обох ще є час подумати! — слова її нагадували крижані струмені холодного душу.
— Але я ж не вдруге замужем! Може, я щось неправильно роблю?
— Я, як ти збагнув, теж, — поставила вона його до відома. — Ти розчарований?
— Ядзю, як ти можеш?
Обоє замовкли, кожен ніби занурився аж на дно своєї душі. На їхніх обличчях застиг такий вираз, як у Михайла Ховрашкевича в хвилини всесвітньої скорботи: ідея є, а відкриття немає…
— Тебе щось турбує?
— Ти ще мені не дружина і… і я не знаю, як далі поводитись, — сказав він майже щиро, і ці слова прозвучали ніби натяком: "От після одруження — то інша справа".
Вона засміялася:
— Ти тепер зовсім не такий, яким я тебе перший раз побачила…
"Я думаю, — хотілося сказати йому. — Ти зараз теж не така. Бо роздягнена".
— Я тебе трохи починаю розуміти, мій графе! Тепер я казатиму на тебе тільки так: мій графе!
— Це мені найбільше подобається, Ядзю, — щиро, чи не вперше за весь день, сказав він.
— Тобі правда так подобається, мій графе?
— Правда, Ядзю, правда!
— Ти вродливий, мій графе! Тебе, певно, багато дівчат кохало?
Сідалковський чекав цього запитання, але не думав, що воно виникне ще до того, як до їхніх паспортів поставлять штамп.
— Але я не буду надокучлива. Чоловіки ж не люблять, коли їх постійно допитують. Правда, мій графе?
— Абсолютна правда, — відповів він їй, хоч знав, що кожен з них має на увазі щось своє.
— Я тебе не буду допитувати. У тебе можуть бути свої маленькі таємниці. У мене ж таємниць від тебе не буде. Ніколи не буде, якщо ти мене по-справжньому кохатимеш… Я тебе просто замучу своїм коханням!.. Я ніколи не думала, що ти такий сором'язливий, мій графе… Від цього ти багато втрачав ув очах жінок.
"Що вона меле? — витріщився на неї Сідалковський. — Це моя чи не єдина позитивна риса, а вона і її зарахувала до недоліків. Що ж виходить? Я повноцінний чоловік, оскільки у мене немає жодних відхилень від норми?" Він почав так лупати на неї очима, ніби хотів довести, що в нього є ще одна аналогічна риса: глупота. Однак Ядвіга нічого не помітила. Та й не могла, бо її очі в цей час були закриті, чого не можна було сказати про губи… "Вона таки гарно цілується, пшияцюлка!" — подумки відзначив Сідалковський.
— Ти щасливий зі мною? — передихнула вона, надаючи можливість і йому перевести дух.
— Невимовно щасливий! Я ще ніколи таким щасливим не був! Поїхати б звідси, — вирішив він скористатися нагодою і внести ділову пропозицію, — я з тобою ще щасливішим був би, ніж…
— Ніж з ким? Я злюка, правда, мій графе? Я ж обіцяла ніколи не задавати тобі ніяких запитань. Ти не звертай на них уваги. Я буду сама себе запитувати і сама собі відповідати. Правда, це для тебе чудово буде? Коханий мій! Мені з тобою так приємно. Але мені ж треба бігти. Я повинна оформляти документи на виїзд… А потім я ж повинна сказати, що я виходжу заміж за графа Сідалковського… Дома мені всі дівчата позаздрять. Ти б там усім без винятку сподобався…
Як тільки прибрали зі столу чайний сервіз, тверезі очі Капітульської зовсім по-іншому глянули на кімнату Сідалковського та її господаря: так, ніби білозуба тітонька з Палацу щастя уже скріпила їхню заяву печаткою.
Ядвіга підійшла до дзеркала, почала поспішно одягатися.
— Люба моя, я весь час сумуватиму за вами! — У його голосі замість смутку проривалася радість. — Якщо ви завтра не прийдете до мене, то я викреслю цей день із свого життя або піду ще далі — саме життя викреслю цього дня…
— Ви стаєте самі собою, мій графе! Вас, мабуть, радує те, що я залишаю вас самого! Але не дуже радійте, мій графе, я ж ненадовго.
— Ядзю! Після таких слів до мене знову повертається тверезість. Ви ж знаєте, я просто боюсь втратити вас, як бідняк боїться загубити грошовий поліс, що несподівано дістався йому від багатого дядечка…
— Але я небагата, мій графе!
— Не прибіднюйтесь, Ядзю. Вашого багатства на нас двох вистачить, — подаючи їй кожушок, шепотів він на вухо. — Багатства вашої душі!
— Гаразд, — шукала вона в дзеркалі його очі.— Але на одне питання ти мені можеш відповісти? У тебе якась неприємність? Людина, яка стає твоїм другом, та ще й таким близьким, починає все відчувати. Майже все. Мені твоя тривога теж передалася… Ти чомусь хочеш якнайскоріше випровадити мене з дому… — І раптом ні з того ні з сього додала: — Ти любиш дітей? У нас із тобою буде багато-багато дітей. Усі такі Євграфчики, як ти. Маленькі-маленькі…
Сідалковському нічого не залишалося, як освіжитися ще одним ковтком холодного чаю. На язиці вперто вертілося: він їх, безперечно, любить, але тільки у двох випадках — коли вони не його і коли їх ніхто передчасно йому не приписує.
— Ти не відповів на жодне з моїх питань…
— Їх було так багато, що я досі, Ядзю, не можу визначити, яке з них головне, а яке другорядне.
— А якщо серйозно?
— Мене совість мучить… Ось уже другий, рік, Ядзю, як я не був на могилі своєї матері… Я зовсім забув про матір!..
— Мій коханий! Ти ж сам казав, що всі поїзди їдуть через Вапнярку… Ми поїдемо з тобою у Вапнярку ще до того, як зберемось у Варшаву!
— Ядзю, люба моя, — почувши слово "Варшава", обняв її Сідалковський ще міцніше. — Ти не уявляєш, як я мрію про цю поїздку — поїздку разом з тобою!.. Але нам треба зробити це якнайшвидше… Може, ми зможемо завтра розписатися?.. Ну, післязавтра, Ядзю?
— Для чого поспішати, мій графе? А якщо ми набриднемо один одному?
— Не набриднемо. Я тебе завжди кохатиму, аби лише ти…
— Я тебе теж кохатиму, якщо ти будеш щирий зі мною…
— Може, через ваше консульство? — навіть не слухаючи її, вів далі він. — Може, через Веніаміна Олександровича?…
— Ні, мій графе. Я цього швидкісного методу трохи не розумію. Для чого, щоб поїхати провідати твою матір…
— Але ж там запитають: "Євграфе, це твоя дружина?"
— Ти відповіси: "Так. Прошу познайомтесь: пані Капітульська!" Чи тебе й тут треба вчити?
— Але то означає брехати?
— То чому? Я й справді пані Капітульська…
— Розумному досить, — мовив Сідалковський.
— Можеш сказати: то моя наречена. Ти зовсім став, як волога курка…
— Мокра, — уточнив Сідалковський.
— Пардон, мокра… Нам не треба нікуди поспішати, мій коханий. Тепер ми будемо завжди разом. А для цього треба, щоб час ішов повільно-повільно. Бо якщо люди дуже щасливі, то життя минає, як один день. Чи не так, мій коханий?
— Життя зіткане з протиріч, — погодився він, тоскно виглядаючи у вікно таксі, яке спіймав одразу за рогом свого будинку.
(Продовження на наступній сторінці)