— Ну, щось на зразок цього… Збираються обліпити будинок Карапєт меморіальними дошками, а сам будинок зарахувати до пам'ятників старовини…
— Чим це викликано, не знаєте?
— Довідалися, що свого часу там жив ти.
— І ще чимало видатних постатей…
— Можливо.
— А якщо серйозно, Грак?
— Якщо серйозно, то у мадам Карапєт стільки людей прописано, що…
— Але там, наскільки я пам'ятаю, було мало квадратних метрів. Виняток тільки — ліжко-іподром…
— Не метрів, Сідалковський. Не метрів. Там на кожному дециметрі по людині, а то й по дві, і якщо розвалити цей мурашник, то натомість треба будувати крупний масив. Усім же треба давати квартири.
— Овва! — посміхнувся Сідалковський. — Йду на жертву! Міняю однокімнатну квартиру на двоаркушну заяву…
Але перед тим, як іти до Карапєт, все ж поклав собі з'їздити до "Фіндіпошу", аби пересвідчитися, чи Євдокія Капітонівна не в буфеті. Буфет було зачинено, на дверях біліла записка: "Буфьйот времєнно закрит. Двері без надобності не торсать. Скоро буду. Я наверху. Буфьйотчиця".
Сідалковський піднявся нагору. "Невже знову зайшла до Ковбика?"
— Стратон Стратонович у себе? — спитав у Віоріки, забувши навіть привітатись, бо секретарка якраз вирівнювала стрілку на панчосі.
— Треба стукати, Сідалковський! — дорікнула секретарка.
— До секретарок не стукають, Віоріка. До секретарок заходять.
— Коли не стукаєте, то хоча б віталися.
— Оце вже щось інше! Я весь час відчуваю провали у своєму вихованні. Це, Віоріко, пояснюється тим, що я виховувався не в дитячому садочку, а в гувернантки, але, на жаль, не французького походження. Стратон Стратонович у себе?
— А чого б це йому так рано в себе бути?
— Віоріко, у вас не такі вже й погані ноги, щоб зі мною отак розмовляти.
— А ви стукайте, як заходите…
— Довідники вчать стукати тільки тоді, коли приходите в гості, а коли на роботу… Вибачте за моралізаторство… — Сідалковський раптом побачив у вікно, що до "Фіндіпошу" прямує якесь миле, як зайчик під новорічною ялинкою, дівча, круто повернувся і вискочив у коридор.
Але замість дівчини зустрів у коридорі якогось стороннього типа.
— Де у вас туалет? — поспішно запитав відвідувач — власник такої пишної шапки, з якої можна було б пошити десяток тюбетейок для дітей-сиріт.
— Прямо і праворуч, — показав Сідалковський. — Шукайте дверей, на яких намальована така ж шапка, як у вас, тільки ще пишніша. І можете сміливо заходити, не боячись зустріти там когось у капелюшку, Але Сідалковський помилився. Якби він провів відвідувача за ріг, то помітив би, як звідти вийшла з великим графином води мадам Карапєт, котра мала пристрасть брати воду тільки в чоловічому туалеті, пояснюючи це тим, що на другому поверсі вода тепліша.
Сідалковський забіг до себе й сів писати заяву. Написав: "У зв'язку з переходом на іншу роботу…"—І тут У двері постукали.
— Двері до ваших послуг! — гукнув Євграф.
— Здрастуйте, — промовило дівча років п'ятнадцяти-шістнадцяти. Це був той зайчик, якого він побачив з вікна. — Скажіть, будь ласка, а де ваша бухгалтерія?
— Бухгалтерія? — перепитав Сідалковський, безцеремонно роздивляючись дівча з голови до ніг. — Бухгалтерія в кінці коридора. Але головний бухгалтер тут…
— Як тут? — здивувалася юна відвідувачка, оглянувши кабінет і ніби когось шукаючи.
— Ви не туди дивитесь! Головний бухгалтер — це я, зайчику. А звати мене Вовчик. Вовчик-братик… Чула казочку про Вовчика-братика і сестричку…
— А де ж тато? — не слухаючи його, перепитало дівча.
При слові "тато" Сідалковський поморщився і сказав:
— Розумному більше ніж досить.
Тепер він зрозумів, що це юне й чарівне дівча — витвір Карла Івановича Бубона та його дружини Мацести Єлзарівни.
— Муза? — здогадався він.
— Муза! — ствердила вона.
— Ви справжня Муза, — заграли у Сідалковського далеко не батьківські чуття, бо перед тим, як показати їй кабінет батька, йому дуже захотілося стати її товаришем.
Євграф узяв її за ліктик і повів коридором, наче боявся, що юне дівча зіб'ється із заданого курсу. Він щось говорив їй майже на вушко, а в ніс йому вдаряли, очевидно, мамині парфуми.
— А ви ловелас, Сідалковський! — зі святою безпосередністю сказала Муза, раптом зупинившись. — Ви і до мене хочете позалицятися?
З цих слів Сідалковський зрозумів лише одне: його особа є об'єктом постійних домашніх обговорень у квартирі Бубона, і Музі закортіло самій побачити отого серцеїда.
"Ні, я вже хворий цими дівчатами. Тобі потрібне це дитя?" — питав Сідалковський у самого себе, дописуючи заяву. Але й цього разу дописати не встиг: у кабінет влетів, як розлючений бик, Карло Іванович:
— Шановний, скільки вам років? — замість вітання вигукнув він.
— А що? — спокійно перепитав Сідалковський. — Вам потрібні мої анкетні дані? Я вам чесно признаюсь, якщо це позитивно вплине на мої аліменти. Двадцять сім, Карле Івановичу!
— Всього двадцять сім, а ви вже й у дітях розбираєтесь…
— І в жінках також!
— Жаль, що ті жінки — як діти: не розбираються у вас… Ви тільки спробуйте зачепити мою Музу! Я з вас гарнір зроблю… — грізно пообіцяв і щільно зачинив за собою двері.
Сідалковський тільки криво посміхнувся: "Хіба мені до Муз зараз?.. Мій шлях на Олімп!" І поставив крапку. Прийшов Мамуня.
— Октавіане, ви по запаху випадково не можете визначити: буфет відчинено чи ні?
— Відчинено, о, і буфетниця є, о.
— То не просто буфетниця, то моя майбутня мама, — похвалився Сідалковський.
— Як це ваша мама, о? — перепитав Мамуня.
— По жінчиній лінії, Октавіане! По жінчиній, яка ще не стала моєю дружиною і, гадаю, не стане.
Мамуня, очевидно, нічого не зрозумів або ж навпаки — щось уже знав, бо запитав: — А це ваше добровільне бажання, о, чи?..
— Добровільно-примусове, Октавіане! Спочатку все йде добровільно. От тільки кінчається інколи примусово…
— Жаль вас…
— У вас не душа, Мамуня, а еолова арфа! Але нічого, ми ще поборемося за демократію, як казав Кнюх. Прикро лише, що такого великого артиста, як я, втрачає безсмертний "Фіндіпош". Але не падайте духом, Октавіане-Август! Якщо хочете ще краще жити, то ліпше служіть Ваалу, а не Ковбику і викиньте до біса свій фотоапарат. Це носіть шапку за пазухою!
— Я спробую, Євграфе Маркевичу! О!
— Спробуйте. Я теж уже спробував. Хотів кинути якір, та перед цим, здається, налетів на підводний риф…
Заглянувши в приймальню, він поклав перед Віорікою заяву, поцілував її у вушко і прошепотів:
— Передайте Стратону Стратоновичу. Гадаю, моя заява полегшить його голову, перевантажену думками й планами…
І ось Сідалковський перед мадам Карапєт. Мить, коли, як йому здавалось, усе ставилося на карту. Він приніс пляшку сухого шампанського і цукерок "Весна", які колись так любила матуся Карапєт…
— Не забув мого влєченія, Сідалковський, ти хлопець то що треба! Погано тільки, що з моєю Ією так учинив, а тепер у кущі… Що ти на мене так дивишся, ніби мені вже сорок лєт?..
— Мері, ви хотіли сказати — п'ятдесят? — ляпнув Сідалковський і розсердився на себе: все ніби йшло гаразд — і на тобі! А все оті кляті фрази…
— Хіба разві у мене такий неважний вид? — ошелешено пролепетала мадам Карапєт.
— Я мав на увазі не вашу зовнішність, Мері, а ваш паспорт, — почав рятувати становище Сідалковський.
— Ти мені кинь, Сідалковський! Я знаю, чого ти прийшов! Ти хочеш, щоб І я забрала заяву із суду! Чи не так? Я тебе знаю наскрізь, хоч ти у мене й менше місяця жив… Хто-хто, а я у вашому братові розбираюсь… Ваш брат, як кот шолудивий, напакостить, напакостить, а тоді в пісок… Здєсь пісок не вийде, і вообще. Нема мені з тобою про що балакать. Двох дочок з ума звів…
— Будемо чесні, Мері, не двох, а одну!
— А тобі однієї мало? Мало, да?
— Але ж повинна, Мері, бути якась компенсація!
— Яка компенсація? — це слово мадам Карапєт, працюючи в торгівлі, очевидно, добре знала, бо вимовила його легко, без перекручень.
— Аліменти Тамарі я плачу за чужого дядю… То нехай цього разу чужий дядя поплатить за мене…
— А вот цього, — підвелась Карапєт з табуретки і під самий ніс ткнула Сідалковському дулю, — ти не желаєш?! Прохвост! Вертихвіст, юпочнік і вообще! Катісь на все чотири сторони! Нам дєнєг твоїх не нада. Нам нужно, щоб у сина був папаша! Хай навіть такий паршивець, як ти, але щоб ребйоночок знав — у нього папаша був, но умер…
— Але я ще живий, Мері…
(Продовження на наступній сторінці)