— О, — перебила його Капітульська. — Але ваша зовнішність, манери, навіть одяг — усе це не має нічого спільного з екзистенціалістами… Самотність, пошук абсолютної свободи… Ви ж, граф, по-моєму без товариства не можете….
— Немає умов, пані Ядвіго, — почав викручуватися Сідалковський.
— Не називайте мене так, граф.
— Я вибачаюсь. Не вловив нюансу. Панно Ядвіго! О панно Ядвіго, як сказав поет…
— Ви були на Адріатиці?
— Ви маєте на увазі Дубровнік? Люблю Дубровнік! Це вам не Канни з отими надокучливими американками… Ці ботокуди, що вперше потрапили до Європи, тут буквально божеволіють від Французької Рів'єри. Так хочеться ще раз побувати в Дубровніку… Пам'ятаю свою останню поїздку на Адріатику. Мій столик був поруч зі столиком Антоніоні!
— Ви любите Антоніоні?
— По секрету, — Сідалковський нагнувся над вушком Ядвіги. — Я люблю вас, панно Ядвіго, і терпіти не можу галасу в стилі неореалізму. Мені куди ближче до душі філософія Бергмана…
Капітульська цвіла.
— А якої ви думки про Крамера?
— Крамера? — перепитав Сідалковський. — Від Крамера всі в захопленні, особливо від його сина…
— Якого сина?
— Молодшого, — відповів Сідалковський.
Якби очі Ядвіги раптом не стали такими круглими, він обов'язково додав би: "Ви маєте на увазі Мишу Крамера із Подолу? Він шиє найкращі й наймодніші черевики. А його молодший син ніколи не відстає від моди, навіть на один черевик іде попереду неї…"
— А хіба в світі є ще один Крамер, граф?
— А ви що, не знали? Панно Ядвіго! Крамер-батько, Крамер-син. Тепер уже династія Крамерів. Як Дюма-батько, Дюма-син, Чумак-батько, Чумак-син…
— Це тепер так модно? У нас у Польщі теж є свої династії…
Веніамін Олександрович, відкинувшись у кріслі, не спускав з них своїх добрих очей і лагідно посміхався в закручені вуса.
— Сідалковський, а ви не скажете випадково, що пив Ван Гог? — потягуючи шампанське, запитав Жерех.
— Ван Гог? Що пив Ван Гог? Чесно кажучи, не знаю. Але коли я перший раз був у Монте-Карло і ми там зустрілися з Маріо П'юзо, він пив… Ніколи не повірите! Каву по-сіцілійськи з нашим згущеним молоком. А закушував… Закушував смаженою індичкою на оливковій олії з бобовою підливою на томатному соусі…
— Великі — усі диваки, — втрутилася Ядвіга, помітивши, що Сідалковський цього разу явно не на тій висоті.
— Це так. Але Артур Хейлі…
— Як? Ви знайомі і з Артуром Хейлі? — Жерех уже явно знущався з Сідалковського.
— Так, як з вами, Веніаміне Олександровичу.
— О боже! Який ви щасливий, Сідалковський! — це вже Ядвіга.
— Я щасливий від того, що знайомий з вами, панно Ядвіго!
— Мерсі! А що любив Артур Хейлі?
— Чому любив? Він і тепер любить. Вершкове масло, око камбали і квасолю в спаржі по-ілінойськи…
— У вас цікаве життя, Сідалковський, — смакуючи шоколадкою, мовила Ядвіга. — Ви знаєте, я б хотіла жити вашим життям!
— Ловлю вас на слові, панно Ядвіго, вважайте, що це життя вже у вас почалось. Віднині ми з вами будемо йти нога в ногу. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте…
— Ох, граф! Скільки у вас світського гумору! Ви — справді диво! Так мило і так неясно тільки ви можете жартувати! Я знаю, що все це жарти, але мені так хотілося б, аби все це було правдою! — Ядвіга сказала це так щиро і замріяно, що Жереху нічого не залишалося, як піднятися з-за столу.
— Ну, віват! — махнув рукою Веніамін Олександрович. — Я на вас чекаю, Сідалковський, — чомусь знову перейшов на "ви" Жерех. — І чим швидше, тим краще І Оревуар!
— Оревуар! — механічно повторив Сідалковський і відчув, як після останніх слів Ядвіги і Веніаміна Олександровича у нього не по спині, а по вельветовому костюмі помчали мурашки, а лице так горіло, що почало на очах лущитися. — Я знаю, Ядвіго, що це ви так мило і так приємно жартуєте… А я… А я завжди кажу правду… Жартувати з дівчатами — не в моїх правилах…
— А з жінками?
— Не будемо впадати в тонкощі,— і Сідалковський вдруге за багато останніх років почервонів.
— Це вам так до лиця, граф! — поклала свою руку на його Капітульська. — Ви ще зовсім хлопчик! Я ніколи не бачила, щоб ви так славно червоніли. Ох, Сідалковський! Я б усе віддала… і Київ, і Варшаву, аби з вами хоч раз відвідати, але по-справжньому, Монте-Карло! Або ще краще — Ніццу! Я й забула, ви більше, граф, любите Ніццу…
При слові "Ніцца" Сідалковський цього разу поморщився, наче йому дали пересолений огірок. Він згадав, як кілька днів тому, коли Стратон Стратонович розповідав про Шербур і Монако, взяв і ляпнув: "А мені знову хочеться в Ніццу!" — "Куди, куди?" — перепитав його Ковбик і від здивування аж двічі підсмикнув штани. "В Ніццу!" — нахабно повторив Сідалковський. — "А ви що, уже були там?" — "Не був, але хочеться". — "Так чому кажете "знову"?" — пом'якшав Ковбик. — "Знову, бо перший раз я там був за допомогою "Клубу кіноподорожей". А вдруге хотілося б особисто…" — "За допомогою "Клубу кіноподорожей" я одного разу був президентом Гваделупи, — розлютився Ковбик. — А як показали крупним планом, то виявилося, що то не я, а моя копія, тільки чомусь у чорне пофарбована. Зрозуміли, Сідалковський?" — "Розумному досить", — піймав облизня Євграф. — "Розумному, розумному! Ви від скромності, бачу, не помрете. Це вам аніскільки не загрожує…"
— Чому ж мовчите, Сідалковський? Я щось не те сказала?
— Що ви, Ядвіго! Усе те. Просто задумався. Згадав чомусь своє дитинство, — не кліпнувши оком, збрехав Сідалковський. — А щодо Ніцци, то це не патріотично, Ядвіго. А потім, знаєте, здалеку усі левади зелені…
Капітульська важко зітхнула. Сідалковський зробив те ж саме, але з певних психологічних міркувань, бо для такого зітхання у нього просто не було причин.
— Вам усе пасує! Навіть ось ці зітхання… Цікаво, чому ви раптом згадали дитинство? І взагалі, граф, якщо не секрет, розкажіть мені трошки про себе. Вас не ображає це слово "граф"? Якщо ви не заперечуватимете, я завжди так звертатимусь до вас.
— Якщо завжди, то не заперечуватиму.
— І все ж, Сідалковський… О, бачите, які ми, жінки, непослідовні? Розкажіть трохи про себе. Я вас дуже прошу.
— Це вам для протоколу? Чи як зрозуміти?
— Ну що ви, граф! Це моє особисте маленьке прохання. Чи вам не до душі мої запитання?
— Чому ж! Але це у вас професійне чи суто жіноча цікавість?
— Суто жіноча. Адже професія журналіста має так багато спільного з жінкою. Чи не так, граф?
— Я не страждаю асоціативним мисленням і, як на сьогодні, гадаю, що це мій комплекс неповноцінності.
— Не докоряйте собі, граф. Я знаю, що це не зовсім так. Але ми, здається, відхилились від теми…
— Народився я, — почав Сідалковський, — як ви вже здогадалися, не на берегах Сени і не в сім'ї колишніх аристократів. Оксфордського університету не кінчав, на канікули в Полінезію не їздив. У Монако в мене ні багатої тітоньки, ні бабусі-мільйонерки…
— Ви — чудо, Сідалковський. І трохи злюка. Я вас кохаю!
— Це теж розуміти як жарт? Чи у польській мові слово "кохаю" має інше значення, ніж в українській? А, може, просто інший відтінок?
— Я не філолог, Сідалковський, я жінка! І не задавайте мені, перепрошую, таких запитань. Я сказала те, що сказала, — повторила вона його фразу.
— Пробачте, я не хотів вас образити… Народився я на дуже мирному кордоні: між Крижополем і Томашполем — у Вапнярці. Виховувався не в гувернантки. Виховували мене мама з татом. Більше мама, а ще трохи пані Джегужевська. Не дивуйтесь, тут я не жартую. То наша сусідка — бабуся Джегужевська. Приїхала до нас перед війною, а виїхала вже після війни. Здається, у Лодзь. А може, в Краків. Точно не скажу. Виховувала вона мене, як тепер кажуть, на громадських засадах. Вчила трохи по-польськи, але навіть у дитинстві в мене не було нахилу до вивчення мов. У моїй пам'яті залишилось хіба кілька польських слів. Принаймні не вистачило б для того, щоб написати вам, Ядвіго, любовну записку…
Капітульська посміхнулася і потиснула йому руку.
(Продовження на наступній сторінці)