— За-ходь-те! — почулося по той бік дверей, оббитих чорним свіжим дерматином, на якому висіла голуба табличка із золотими літерами: "С. С. Ковбик"
У великому просторому кабінеті, де колись, очевидно, розміщалося два класи кобилятинських шибеників, аж у самісінькому кінці під стіною сидів уже знайомий Сідалковському Стратон Стратонович. Від першого його погляду на Євграфа повіяло холодом Льодовитого океану і чимось іще невловимим, що навіть у Сідалковського викликало підсвідоме відчуття страху.
Ковбик сидів за масивним шведським столом із карельської берези, обробленим під морений дуб, і думав про те, що останнім часом увійшли в моду всілякі замінники. Незважаючи на те, що в душі він був проти експериментальних дослідів з їжаками та ондатрами, але уже настільки заразився науковими теоріями Ховрашкевича, що не міг не думати. "А й справді, чому б не вивести таку ондатру, хутро якої за своїми якостями стопроцентно наближалося б до природного, а зовні — до штучного? Ну, мине ще років п'ять-десять — і кому буде потрібна шапка із справжньої ондатри? Всі вимагатимуть гібридів. Народ пішов розбалуваний. Як же тоді збувати натуральний товар, коли вже нині вимагають гарного натурального хутра, але під штучну елегантну замшу? Доведеться підлаштовуватися під дух майбутнього",— перспективно мислив Ковбик, не спускаючи очей із течки, під палітурками якої мала народжуватися його дисертація на тему: "Вплив дубових полиць на міль під час зберігання шапок з натурального хутра та гібридів у відкрито-закритих складських приміщеннях".
Сідалковського Стратон Стратонович, здавалося, не помічав. Це була Ковбикова манера: випробувати відвідувача, дати йому відчути свою вагу і авторитет. Особливо того відвідувача, якого ти вже хоч трохи знаєш.
— Я вас сердечно вітаю! — промовив Сідалковський.
— І я вас теж,— відповів Ковбик і потягнувся до графина з водою.
"Видно, палить,— подумав про нього Сідалковський.— Ковбик гасить жар своєї душі, як залишки вчорашнього вогнища".
— Ви, сподіваюсь, мене впізнали? — запитав Сідалковський після того, як Ковбик зробив чотири ковтки — три довгих і один короткий, але затяжний.
— Ще б пак: граф Сідалковський!
— Євграф,— поправив Сідалковський.
— Гадаю, вам "граф" більше пасує...
— Так мене величали на флоті...
— А де служили? Де плавали?
— Та усіх портів не перелічити,— Сідалковський сів і заклав ногу на ногу.
— А все ж? — підвівся з-за столу Ковбик.
— Генуя, Венеція, Одеса...
Ковбик розуміюче посміхнувся. Сьогодні він був у настрої.
— І що ж вас привело до прозаїчного Кобилятина-Турбінного?
— Попутний вітер і записка Слави Мурченка...
— Мтак! Слава казав! Казав! Ми вас уже давно ждемо. Усі наукою займаються, а бонітувати книги нікому. Як там наш доблесний комсомолець? — Ковбик скрутив записку Мурченка трубочкою, навіть не заглянувши в неї.
— Дякую, нічого,— на правах Славиного приятеля відповів Сідалковський.— Все гаразд. Працює...
— Ви мені скажіть, Сідалковський, таке...
Сідалковський насторожився і під поглядом Ковбика несподівано встав. Тепер він сам собі нагадував телеграфний стовп на танцмайданчику. Не знав, куди подіти руки, погляд з Ковбика чомусь перескочив на його масивне прес-пап'є, схоже на дитячу гойдалку, потім на букет гостро відточених різнокольорових олівців, на купу газет та журналів... Ліворуч від Ковбика на столі у вигляді літери "П" сиділи, як декоративні песики, прив'язані на спіральних ланцюжках, три маленьких телефони: блакитний, червоний і зелений. Вони, здавалося, кожної миті готові були підстрибнути і, накинувшись на відвідувача, загарчати. Все це створювало гнітючу атмосферу, й у відвідувача, котрий проникався до господаря особливою повагою, несподівано підвищувався тиск.
— Та сідайте! Не стовбичте перед очима! — Ковбик, як усі низькорослі, у душі недолюблював цибатих. Вони в ньому одразу викликали якусь нездорову заздрість і неприязнь.— Сідайте! — Стратон Стратонович застромив цигарку в мундштук і черконув запальничкою. З неї бризнули бенгальські іскорки, але вогню не було.— Маде ін Одеса,— пробасив Ковбик і поліз до лівої кишені, витягуючи звідти сірники.— Це маде ін Білорусія. Вигідно, зручно, надійно.— Цигарка задиміла.— Так ви мені ото скажіть, а як оце ви втесалися в члени польської делегації?
— Їхав в одному купе з ними. Вийшов — прийняли за члена делегації. Жертва стандарту,— Сідалковський опустився на стілець, але вже не як звинувачуваний перед слідчим.
Ковбику сподобалася відвертість Сідалковського, і він теж, як кажуть, пішов ва-банк:
— Анонімок не пишете?
— Гарний почерк не дозволяє,— посміхнувся Сідалковський.— Боюсь анонімками почерк зіпсувати.
— Гм,— мугикнув своє улюблене Ковбик.— Можливо, й так. Про ваш почерк я вже начувся. Славатій розповідав.
Ковбику Сідалковський сподобався, але не одразу, оскільки той мав два явних, на погляд Стратона Стратоновича, недоліки: високий на зріст та забагато інтелігентності. Ні того, ні іншого Ковбик не терпів. Про зріст ми вже казали, а до "гнилих інтелігентів" (за його власним висловом) він мав природжену неприязнь. "Коли я гуси пас, воно сиділо на нічному горщику і йому няні грали полонез Огінського",— постійно говорив він.
Та Сідалковський, виявилося, теж колись пас гуси, і лід на душі Ковбика почав танути — хоч крига ще не йшла, але сонце вже пригрівало. Особливо припекло воно, коли Ковбику здалося, що Сідалковський розгубився і навіть збирався почервоніти. Стратон Стратонович це розцінив позитивно і сказав:
— Я не проти. До роботи можете приступати хоч завтра. Прописка є?
— Нема, але через місяць буде,— упевнено відповів Сідалковський.
— Одружуєтесь?
Сідалковський кивнув головою.
— Не ви перший, не ви й останній. Місяць почекаю. Ковбик ходив по кабінету і уявляв себе вищим, ніж був насправді. Сідалковський узяв у Стратона Стратоновича цигарку і для солідарності запалив її з таким виглядом, що Ковбик подумав: "З цигаркою, як і з окулярами, воно ніколи не розлучається".
— Пробачте мені за відвертість, але, мені здається, ви дуже скромні, Стратоне Стратоновичу,— провадив далі Сідалковський.
"Даю три бали за нахабство,— мовив Стратон Стратонович сам собі і, сівши, глянув на Сідалковського з підсиленою увагою: — Цікаво, що воно заспіває далі?"
— Мені здається, — продовжував Сідалковський, — з вашого кабінету можна зробити два. Ось тут,— він піднявся, підійшов до стіни і провів рукою,— треба поставити стіну й відгородитися. Там,— показав він позад себе,— зробити приймальню і посадити секретар-друкарку. Поруч неї поставити три паралельних вашим телефони. А то ж до вас вриваються прямо з вулиці, пробачте, як з перону у залу для транзитних пасажирів. От як я, приміром...
— Це точно. Конюшня. Прохідний двір,— раптом завівся, як електровіник, Стратон Стратонович.
— Установа від цього докорінно змінить своє обличчя,— продовжував ніби між іншим Сідалковський.— Набере солідності.
Ідея Ковбику сподобалася.
— Де ж ти візьмеш ставку для секретар-друкарки? — забідкався Ковбик.— Хіба що не прийму вас, зате втілю в життя вашу ідею.— Ковбик примружився. У нього був чудовий настрій, і він поклав собі пожартувати...
Сідалковський не розгубився. "Шосте чуття — це не жінки, воно мене ніколи не зраджує,— подумав.— Він на це не піде". А вголос порадив:
— Треба когось звільнити. Хтось не справляється з роботою, хтось частіше, ніж треба, хворіє... Третій епістолярний стиль удосконалює на анонімках...
Останні слова Сідалковського влучили прямо в ціль. У "Фіндіпоші" взагалі майже ніхто ніколи не хворів. Але коли таке траплялося і хтось насмілювався не з'явитися на роботу, Ковбик наступного ж дня казав:
— З такою мармизою — і хворий? Ніколи не повірю! Симулює! Ви бачили коли-небудь таких хворих? Листка мені про непрацездатність тикає. Переробилось! Непрацездатне!
Ці слова, звичайно, доходили до всіх фіндіпошівців, бо говорилися вони тоді, коли всі були присутні, а весь отой потік стратонівських неологізмів сипався на бідолашну голову відсутнього, який того дня гикав, як ніколи, і це заважало дільничним лікарям точно поставити діагноз. Мабуть, тому в бюлетенях діагноз зазначався один і той же — ГРЗ (гостре респіраторне захворювання).
— Можливо, як і в кожній установі,— міркував тим часом уголос Сідалковський,— у вас є такий товариш, що удосконалює свій епістолярний стиль у вигляді наклепів чи анонімок...
Сідалковський не докінчив. Ковбик і так усе зрозумів: пропозиція йому сподобалася. Тим більше, що вона збігалася з його, Ковбиковим, задумом, який він уже давно виношував у своїй душі. Стратон Стратонович мав на оці Варфоломія Чадюка.
(Продовження на наступній сторінці)