"Ідіот,— подумав Сідалковський-перший, що раптово прокинувся у Сідалковському-другому.— Остання п'ятірка. Десятку ти викинув на коньяк. Що ти завтра робитимеш, піжон? Куди ти без грошей підеш? Кого ти із себе корчиш? Креза чи Нобеля? — лаяв Сідалковського-другого Сідалковський-перший.— Невже ти не можеш обійтися без цих фокусів? Бути, як усі,— нормальною людиною?!"
"Ну, досить моралі. Набридло! Мені від неї уже млосно,— відповів йому злісно Сідалковський-другий.— Я не хочу над цим думати. Чув? Те, що можна зробити сьогодні, я не відкладаю на завтра..."
Він рішуче примостився біля Тамари. Зблизька вона йому подобалася більше, ніж здалеку. Від неї віяло чимось кімнатним, лагідним. "Біля неї затишно, як біля електрокаміна в однокімнатній квартирі вдови",— чомусь подумалося Сідалковському. Тамара сиділа, заклавши ногу на ногу, і похитувала нею, як усі сентиментальні й непостійні натури. Свіже нічне повітря вривалося крізь вітрове скло бажаним гостем, освіжало їх, і тепер Сідалковський приступив до самоаналізу: "Для чого я їду і навіщо вона мені здалася?!" І все ж сказав уголос:
— Прошу вас нікого не підсаджувати. Моя подруга любить тісноту, але тільки зі мною.
— Я вас зрозумів,— промовив шофер голосом людини, що перевиконала денний план і якій "чайові" ніколи не обривали кишень.
Тамара вдячно посміхнулася Сідалковському і дозволила присунути себе ближче, ніж дозволяла класність водія та асфальт, по якому вони вже їхали. їхали довго. Бо Тамара, як згодом виявиться, жила на околиці міста, в гуртожитку, що стояв на пересіченій місцевості і ще не вписувався в жодний мікрорайон. Їхали мовчки, бо з такими дівчатами, як Тамара, розмовляти важче, ніж із стіною лісу. Ліс від себе хоч відбиває якісь звуки, як німфа Ехо, і луна все-таки йде. Від Тамари ж не йшло нічого, крім теплої посмішки, яка Сідалковського не зігрівала.
Поки в машині висить тиша, ми, незважаючи на напіврожеву темряву в салоні авто, беремо на себе сміливість описати Тамарин портрет. Якщо нам не вдасться точно визначити колір її зачіски, то спробуємо сказати про те, що Сідалковський сприймав на дотик, тобто про рельєфність її фігури. Але спочатку про колір її зачіски. Зачіску Тамара носила, як здалося Сідалковському, темно-каштанову, неначе імпортний гарнітур. А вираз її обличчя в ці хвилини нагадував обличчя гравця в спортлото, котрий сидить перед екраном телевізора і з нетерпінням чекає, коли спалахне табло з таким необхідним для нього числом.
Тепер переходимо до рельєфності. Плечі (це він уже знав достеменно, бо за них тримався) податливі й округлі, за які не зовсім зручно під час руху триматися. А особливо на вибоїнах. У Тамари, до речі, все було піддатливе: і плечі, і руки, і пружний стан.
Загалом усю постать Тамари можна віднести до раннього ренесансу. За вагою — це богиня Місяця й Полювання, що ж до форми одягу на даному етапі — швидше парадна, ніж модна, XVI — початок XVII століття на Україні.
"Але вона тобі зовсім не потрібна,— знов у Сідалковському-другому прокинувся Сідалковський-перший.— Нащо ти дівчині голову словесами забиваєш? Закохуватися ти ж не збираєшся? І ця для інтересу?"
"Слухай, ти,— зневажливо кинув йому Сідалковський-другий.— Не забувай про честь і шляхетність. Я скоріше вмру, ніж порушу правила честі".
"Джентльмен! Лицар XX століття",— знущався з нього Сідалковський-перший.
"Ти мені вибач, але ти дурень",— відрубав йому Сідалковський-другий.
"А ти аристократ?!"
Діалог перебив шофер:
— Здається, тут?
Тамара кивнула головою. Таксист зробив жест касира гонорарного відділу, але Сідалковський відповів йому жестом людини, яка тільки прибула у відрядження.
"Йолоп! — гукнув йому Сідалковський-перший.— Візьми здачу. Назад нічим буде доїхати. Подивися, скільки на лічильнику..."
"Уже пізно",— відповів Сідалковський-другий.
Таксист подякував йому посмішкою бухгалтера-економіста і щез за поворотом, як спринтер.
— Ви що, банкір? — втретє за вечір заговорила Тамара голосом суфлера із районного Будинку культури.
— Я Нобель, помножений на Креза,— відповів Сідалковський і повів її під стару й одиноку липу...
Над лавочкою, на якій вони вмостилися, висів чорний металевий абажур, схожий на дамський капелюшок. Там, де колись був патрон для лампочки Едісона, світилося небо, з якого Сідалковський не міг подарувати Тамарі ні місяця, ні зірок.
— Ніч на Україні. Вид на Борщагівку,— дивився він на небо і висотні журавлині крани на його тлі і кидав фрази, наче вголос читав титри під час демострування фільму.— Я вам, Тамаро, даруватиму сьогодні паралелі і меридіани, поскільки зірок над собою не бачу. Але при умові: в обмін на поцілунки.
Тамара мовчала, як студентка перед екзаменатором, котра, проте, була певна, що компенсує відсутність знань своїми зовнішніми даними.
У вікні гуртожитку спалахнуло світло.
— Когось потягнуло на воду,— промовив Сідалковський,— щоб погасити жар перепаленого шлунка.
— Ви судите по собі? — осміліла Тамара. Сідалковський пригорнув її й промовив:
— Таке селяві. Йому потрібно світло, а нам навпаки — темрява.
Він узяв Тамару за стан, який намацувався так само важко, як адамове ребро. Десь там, очевидно, у неї знаходився важельок чи вмикач, бо Тамара при першому ж дотику заплющувала очі й розтуляла уста, як матіола пелюстки. Тьмяне світло віддаленого вікна освітило разок зубів кольору азбестово-білого корала.
"Цікаво!" — подумав Сідалковський і прийняв руку. Тамара стулила губи, розплющила очі й запитливо глянула на Сідалковського, ніби кажучи: "Ну чого ж ви?"
Євграф повторив експеримент: очі знову заплющилися, а уста почали розквітати, як троянди напровесні.
— Сідалковський, а справді, хто ви? — запитала, передихнувши, Тамара.— Я чула вашу розмову з Мурченком Славою і помітила, як ви викручувалися від його запитань. Я зрозуміла, ви не з польської делегації. Мене не проведеш! Я спостережлива.
— Гм, на вас поцілунки діють, як луг на лакмусовий папір. Позитивно. Я гадав, що ви не вмієте розмовляти. Отже, вас цікавить, хто я. А як на вашу думку?
— Не знаю,— стенула податливими плечима Тамара.— Артист, чи що? — вгадувала вона.— Може, студент? Але грошима розкидаєтесь, як мільйонер чи аристократ...
— Аристократ,— промовив скромно.— Але не зовсім. Я тільки далекий нащадок аристократичного роду. Далекий, як Марс — бог війни.
— А без жартів?
— А без жартів? — Сідалковський пригорнув Тамару ближче, ніж це було можливо.— Якщо говорити без жартів, то я починав точнісінько, як прем'єр-міністр Англії Уїнстон Черчілль: народився семимісячним і теж цілком випадково. Він під час балу, я — під час репетиції драмгуртка в художній самодіяльності. Він: у Лондоні, а я у Вапнярці. Згодом вичитав, що семимісячні, як і лівші, часто або генії, або ж кретини. Те, що я не останній, переконався у Вапнярській середній школі, яку закінчив хоч і не на "відмінно", але й не в кожному класі довго засиджувався. Правда, у двох перших класах несподівано засів довше. Програма виявилася настільки цікавою, що я вирішив повторити пройдене...
Тамара сиділа, як зачарована. Очі, що нагадували перестиглі оливки, набирали кольору підсмаженого каштана. Вона дивилася на Сідалковського і не могла зрозуміти: правду він говорить чи жартує. Але їй подобалося те й друге, як і все у Сідалковському.
— Навчання в школі не пропало даром,— продовжував він, не спускаючи очей з обрію, який почав потроху світлішати.— Навчився курити. Тепер не палю. У мене завжди так: коли забороняли — курив, дозволили — кинув. Так я став протестантом.
Сідалковський глянув на Тамарині коліна: ті ж самі, що у "Волзі". Але тоді вони йому чомусь більше подобалися. Може, тому, що не були на такій близькій відстані, як тепер... Він крадькома зиркнув на годинник. Секундна стрілка з швидкістю каруселі викаблучувалась навколо своєї осі. Сідалковський взявся рукою за те місце, де в Тамари, здається, був якийсь вмикач. Уста в ту ж мить затремтіли, як сльозинки на віях, і розтулилися. "Цікаво!" — посміхнувся він.
На цій стадії подій, які ми описуємо, губи у наших героїв стулені так міцно, що навіть крізь їхні щілини не може вирватися жодне слово. Тому нам доведеться, не порушуючи стиль Сідалковського, напівжартома-напівсерйозно продовжити його curriculum vitae*.
У вапнярській школі в Сідалковському прокинувся не тільки цигарковий протестантка й мрійник. По закінченні навчання він поїхав, уже як романтик, у незвіданий і далекий світ — Одесу. Мріяв стати штурманом далекого плавання. Та в училище не потрапив — не пройшов за конкурсом. Додому вертатися не хотів, тож записався на торговельне судно, згодом став матросом першого класу і з'їздив один раз в Італію, де заходили аж у два порти: Геную і Венецію. В одному із них Сідалковський зійшов на берег. Де саме — не пригадує. Бо ці міста ще з шкільної парти плутав, як і Литву з Латвією, не знаючи, чия столиця Вільнюс, а чия — Рига, де продають паланку, а де ризький бальзам...
(Продовження на наступній сторінці)