— Прошу, панотченьки, до уваги,— промовив батюшка до гостей,— щось не ладиться у нас. Нехай краще матушка нам заспіває: голос у неї чудовий. Бери, душко, гітару.
— Якої ж вам? — соромлячись, відповіла молода вродлива дружина панотцева, по-єпархіальному спускаючи свої блакитні оченята.
— Малоросійської, небезпремінно малоросійської,— зауважив о. Анемподист.— Нема й краще над українську народну пісню. Оту знаєте — "Тяжко, важко в світі жити"? Чудова, чудова, й слова такі жалібні... Ось давайте, паніматко, вдвох. Я теж колись співав...
Справді, о. Анемподист був непоганий співець і добре-таки окселентував матушці.
Вони скінчили спів, і по хаті залунали оплески задоволених гостей і крики "браво"!..
— Що це? — підвівсь о. Сосіпатр — Ось стривайте, утнем вам удвох із матушкою дует... Кхм...
— Така її до-оля, о Боже мій милий!..
Чудова, журна мелодія й прекрасні слова українського генія викликали справжній ентузіазм.
— Оце пісня,— витираючи хусткою очі, зітхнув дяк.
— Ні, панотченьки,— філософствував о. диякон, розмахуючи руками,— наш народ... народ наш... Його треба зрозуміти... Пісні — то скарб душі народної, творчість його духу...
— Заткни фонтан, о. диякон... Давайте ще хором... Ті-та-та... Починаймо!..
— Реве та сто-о-гне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива...
— Вникнуть треба, вникнуть,— знов почав диякон, коли всі вщухли в журлйвій задумі.— Ми живемо побіч, можна сказать, і не знаємо нашого народу...
— Облиш, о. диякон, се тобі не мітинг.
— А що ви думаєте? диякон правду каже. Ми й справді якось випадково навчились отсих пісень народних, а всього багатства їх не знаємо.
— А які чудові слова, які мелодії.
— Ану, матушко, соло.
— Просим, просимо.
— Ой одна я, одна, як билинонька в полі...
— Браво! Браво!
— Біс! повторить!..
Матушка знов заспівала.
— Валяй — "Б'ють пороги".
— Ні, краще— "Зацвіла в долині..."
— Дует, дует... І широкую долину...
— Ой, Дніпре, мій Дніпре!..
— Гетьмани, гетьмани!..
— Вам, батюшко, пакет,— перебив суперечку церковний сторож, увійшовши до кімнати.
— Який там іще пакет?
— Я об тім низвестен. Ось...
— Хм... "Від Об'єднаного Комітету"... Ще що вигадали!..
—Що там таке, отче?
— Просять збирати жертви на пам'ятник Шевченкові.
— Якому Шевченкові?
— Хто такий Шевченко?
— Соцький у нас Шевченко Яким.
— Ха-ха-ха!
— Хо-хо-хо!.. То чи не йому пам'ятник?
— По нерозумію глаголіте, отці,— обурився диякон.— Поет український — Шевченко.
— Український? цебто мазепинський?
Ну, зась: не розживуться.
— Дзуськи! що він таке?
— Ми його не знаємо...
— Яка з нього користь...
— Ну, та не хвилюйтесь, панотченьки, годі про се!.. Під сукно!.. Настрой, душко, гітару.
— Хором, хором!..
— Бас, починай, бас... отець диякон!.. Ну-ну...
— Як ум...
Як умру, то поховайте
Мене на-а моги-и-лі...
Батюшки добре знали й тямили в співах і чудово виконували "малоросійські народні" пісні.