— Иш ти... Та ти, бачу, професор. Хм... "Ер"... "єн"... хе! Одразу видно, що з тих...
Парубок дивився на нього переляканими очима, нічого не розуміючи.
— Ну, зодягайся, хлопче, та йди собі на всі чотири. Годі тобі стовбичити.
— А... а... квитка? — промовив глухим голосом робітник.
— Квитка?.. Хм... не буде тобі квитка: ти — хорий.
Каюченко здивовано знизав плечима.
— Та ви ж самі зараз казали,-— з серцем звернувся він до лікаря,— що парубок здоровий, як віл, а бачить він як слід.
— Не ваше діло,— похмуро відказав лікар.— Робіть те, що вам велять, а вашої ради ніхто не питає.
— Але мені дивно...
— Прошу при робітниках, та і взагалі, зо мною не сперечатись,— спалахнув лікар.
В прийомній запанувала тиша. Парубок, ледве пересовуючи ноги, підійшов до одежі й почав зодягатись. Видко було, що він не сподівався вийти звідсіля без квитка і що в тім квиткові були всі його сподіванки.
— Клич інших,— звелів Микола Оверкович Смальцеві.— А ти хутчій зодягайся та геть звідсіля! Чого повертаєшся, як ведмідь за горобцями?
Входили інші робітники по двоє, роздягалися, показували себе з усіх боків. Лікар із Смальцем уважно обдивлялися їх і декому давали квитки, а дехто виходив засмучений, без квитка.
Крізь відчинене вікно знадвору почувся гомін, метушня, тривожні свищики "кукушки".
Каюченко підійшов до вікна.
— А що там таке? — спитав його лікар.
— А хто його знає. Либонь, наїхали когось. Може, піти?
— Покличуть, як треба буде.— Лікар одкинувся назад на канапі й важко відсапнув.
До прийомної вбіг, захекавшись, стрілочник.
— Ваше благородіє, людину зарізало.
— Де?
— "Кукушкою".
— А ви ж куди дивилися?.. Що йому там одрізано? Смалець, піди.
— Надвоє перерізано. Сам кинувся.
— Хто ж то?
— Якийсь високий парубок. Вийшов звідсіля, підбіг до "кукушки" й кинувся під колеса. Машиніст не встиг і "кукушки" зупинити.
— От сволоч! — вилаявся лікар і гидливо скривився.— Несіть у лікарню. Смалець, піди.
Стрілочник і Смалець вийшли.
Каюченко повернувся до лікаря й злісно промовив:
— Се, запевне, той парубіка, котрому ви не дали квитка.
— Ну, то що? — зиркнув на нього лікар.
— А то, що ви винуваті.
— Як саме?
— Він же здоровий і... два дні не їв.
Лікар замішався, зняв окуляри й почав їх протирати хусткою до носа.
— Хм... хто ж його знав, що він такий... необачний... Я, признаться, подумав, чи не з тих він... із забастовщиків. Дуже великорозумний... Аякже... "ер", "ен"... хм!.. Всі вони здебільшого кажуть: "ри", "ни"... А тепер, знаєте, строго. Сі, дуже вчені, взагалі елемент не того... хм!... Оказія, та й годі...
Каюченко взяв бриля, зневажливо зиркнув на лікаря й кинув йому, виходячи з прийомної:
— Ех, ви!.. "Ер", "ен"... Коновали ви, а не лікарі, і душа у вас коновальська. Ноги моєї не буде тут більш!..
Він люто грюкнув дверима й вийшов.
Лікар замислився на мить, заховав окуляри, потім витяг цигарницю й запалив цигарку.
1910