— Як?.. Адже ж звідтіля, з тих зірок, нашої землі або зовсім не видко, або декотрим вона мигтить ледве помітною зіркою, й зорям невідомо, чи є на землі люди. І вони, зорі, зовсім байдужні до всього... І се досадно. Краще було б вірити, що всіх їх утворено задля людської втіхи. Саме життя здавалося б нам тоді більш цінним. Приємно знати, що з тобою журяться, радіють навіть далекі істоти. Не лякала б так і самотність. Вас вона не жахає?..
Він затремтів...
Так, так, отсе воно й єсть — вона відгадала. Над усе в світі йому набридла холодна до болю, порожня самотність, що труїла безжурне життя гнилим подихом, примушувала хмуритись тоді, як сяяло сонце, зітхати чарівної красуні ночі з відчаю, коли довкола розлито врочистий спокій і безодню радості раювання.
Так, так, вона відгадала! Як несподівано, просто промовила і влучила в саму суть, зазначила те, чому він не міг, а може, й жахався прибрати ім'я, хоч здавна вже носив із собою сірий, мутний, огидливий погляд самотності і, лежачи на ліжку, ловив тривожним вухом зловісний шепіт її у важкій, мовчазливій, як смерть, пітьмі. Безпричинний, безглуздий, незрозумілий жах огортав тоді його, він накривався з головою м'якою ковдрою і з болем втримував тяжке зітхання, що рвало груди, а то й глухе незмірковане ридання... І такої хвилини він почував себе суто нещасним і кляв життя, а самому собі смерть заподіяти не мав відваги, та й лякався, що се буде... нерозумно...
Зубенко пересів до ніг її й говорив, говорив, а вона уважно слухала його й дивилася на нього некліпаючими очима, й не можна було розібрати в темряві, чи вона спочуває йому, чи ховає в серці глум. Блискавкою мигнула йому в голові ся думка, й він замовк ніяково.
— Ви самотні? — промовила вона по хвилі. Й по інтонації голосу Зубенко зрозумів, що вона пройнялася жалем до нього. Божевільна радість недалекого здійснення найкращого бажання охопила його, й він ладен був тепер розкрити їй всю свою душу.
— Мені дивно... Ви ж маєте діло, певне діло... Та й, крім того, зараз такі часи... Де ж тут місце для нудьги?
...Діло?.. О, так, він мав його й має, пригадує навіть часи, коли захоплювався сим ділом, і воно задовольняло його. Та, мабуть, сього не досить, бо, коли невблаганна майбутність зиркнула на нього своєю страшною безоднею, він вжахнувся й відтоді так і носить той несвітський жах в душі своїй... З того й почалося. Сьогодні одно, й завтра так само, й позавтра, й за місяць, рік, десять років і до смерті — те саме діло. Ні, се хоч кого візьме розпач... Ну да, праця — велична річ і має силу зукрасити одноманітність життя, але не така ж нудна праця, а захоплююча, повна змісту й мети...
— Авжеж,— муркнула вона, і в сім незначнім слові він почув щось недобре для себе.
Так, він теж розуміє се гаразд, але не всі здатні до такої праці... і він нездатний. Багато він міркував над сим, та нічого не вигадав...
— Чудно,— промовила вона.
— Чудно? — луною обізвався Зубенко.
— Ну да... Адже ж я трохи знаю вас, а зараз не можу збагнути. Я й не гадала знайти в вас стільки... песимізму. Принаймні мені здавалося зовсім інше.
Він посміхнувся:
— Тепер?.. Тепер інша річ. То було й минулося.
Вона здивовано підвелася з ліктя й сіла, випроставшись.
— Авжеж... То було тоді, коли ще я... вас не знав,— ледве вимовив Зубенко й почув, як знову затремтіло йому все тіло й зробилося холодно.
— Ви... що?.. Жартуєте? — насупилась вона.
— Я? Жартую?.. О, я ладен впасти до ваших ніг, молитись до вас, благати у вас порятунку, бо... безмірно кохаю вас. З того часу, коли я побачив вас зблизька, весь тягар з душі зсунувся геть, і я зрозумів, що й для мене ще посміхнеться життя й сіятиме сонце...
Галина Васильовна мовчала, схиливши голову, й думала про щось, а він схопив її руку й палко припав до неї сухими спраглими губами.
— Ви мовчите? — поспішався Зубенко.— Промовте ж хоч словечко, подайте хоч найменшу надію на те, що то не мрія, що...
— Що, власне, ви бажали б почути від мене? — нарешті промовила вона, приймаючи руку.
— Не можу я без вас, розумієте? Коли у вас є хоч краплина приязні до мене, ви пожалієте мене й підете в житті поруч зо мною...
— Куди?
— Усюди.
— Себто?
— Будьте моєю дружиною.
Вона не ворухнулась, ніби чекала на се, а тільки нижче схилила голову й думала. Трохи згодом вона підняла її й пильно, з цікавістю поглянула на нього, бажаючи зазирнути в саму душу. Потім з притиском промовила:
— А потім?
— По... тім? — хутко перепитав він здивовано, але, промовляючи першу половину по, зрозумів усе, і тім вийшло жалісне, мізерне, як вмираюча хвиля або стогін перерваної струни. Знов чорна невблаганна безодня розкрила йому свою пащу, та так і зосталась, і в'їдливий жах, болючий, як невідомість, розпачливий, як неминучість, підкрався й стис серце. Він, сильний, кремезний, не міг вимовити ані слова, а якось остовпів і сидів тихий, покірний і смішний, такий смішний...
Але се була мить...
Іскорка звіра вже розжеврювалась десь глибоко, пекла, пекла. Ось-ось вона спалахне диким полум'ям... В єдину мить перевернувся його, здавалося, міцний, несхибний світогляд; в очах, в свідомості лягли на все темні, потьмарені фарби, стерлись яскраві контури — і лиш там, глибоко, щодалі лютіш розгорювався звірячий огонь, з силою гнав кров до висків і силував широко роздувати ніздрі. Роздратований, пожадливий, він тільки тепер, коли почув цілою своєю істотою, що вони — його потайна хіть, несвідома мрія — випорснули без задоволення, тільки тепер мимоволі збагнув він, що вся його недавня, лагідна, чиста, як белькотання дитини, врочиста, як весняне небо, радість у відносинах до неї була тільки захованим несвідомо, звичайним, нервовим запалом самця, підогрітим чарівною мрією про щастя душ...
Вона прислухалась до його важкого подиху, нахилилася трохи й побачила, як виразно вималювалось тавро звіра йому на обличчя, побачила, як тремтять йому ніздрі і все тіло від дикого бажання, глузливо посміхнулась, потім, не хапаючись, сперлась на руку й підвелась.
Зубенко сидів непорушно... не насміливсь...
Вона пішла від нього мовчки, не поспішаючись, з високо піднесеною головою, смілива, гордовита, немилосердна, й він почув, що тихою ходою зникла з нею в темряві, зникла навіки, й мрія, лишивши його порожнім, нікчемним, самотнім. І тим, що всередині палахкотіло вже полум'я нестримної жаги, самотність була ще більш нестерпучою. Він упав лицем у траву й заричав риканням незадоволеного звіра. Якусь мить виникло в нього бажання наздогнати її, щоб заволодіти нею, але хутко потонуло в тім морі зневаги її, що й досі хвилювало перед очима... Він лежав...
А на зміну вечерові непомітно, крадькома спускалась чорна, ласкава, як мати, нічка, помалу вбирала в себе всі запізнілі згуки дня й тушила їх у собі, щоб ніщо не порушило її величного спокою. На стемна-синім небі ясніш замиготіли зорі, потемнішав захід, тільки байдужно миготіли ліхтарі там, у лощині, на шахтах. Зубенко підвівся. Свідомість непоправного минулого важким тягарем гнітила мізок, хотілося скрикнути так, щоб розступилася, щезла ся пітьма й знову виплило поверх зникле недавнє... Йти?.. Куди?.. Додому? До непривітних, зненависних, байдужих до всього кімнат і сидіти на самоті з страшною самотністю?.. А потім?.. Ах, потім!.. Прокляте, зловісне потім... Краще б щезнути, розтанути й злитись з ніччю, скинувши з себе болючу свідомість того непоправного.
Непритомно переступаючи ногами, Зубенко пішов житами, навпростець. Незадоволено шелестіли під ногами сполохані стеблини ще безколосого жита, нарікаючи на те, що якась невідома проява серед ночі топче їх і тривожить спокійний сон; сумно ридали цикади за безповоротним минулим, перед знаним прийдешнім; глузливо мигтіли попереду, на шахтах, ліхтарі, й погрожуюче вискалились зуби кокусових печей... Зубенко вийшов на обміжок і озирнувся навкруги. Ніде нікого. Він хутко пішов додому. Бурхливе почуття образи, незадоволення, розпачу й цілої гами різнородних почувань перемінилося на тупий біль, важкий, мовчазливий, що крутив десь глибоко в серці, та так боляче, що виникало гостре бажання якнайшвидше спекатись його, однаково, яким способом, бодай ціною життя. Життя?! Божевільний посміх скривив йому вуста, й він прискорив ходу, майже побіг, перебіг м'який шлях, заулок і вийшов на широку, скупо освітлену електричністю вулицю. Густий, п'янкуватий пах білих навіть в темряві акацій оповив його. Закрутилось злегка в голові. Зубенко пішов тихше. На вулиці вже не чути було нікого. Світились вікна у всіх будинках і, разом з електричним ліхтарем край вулиці, псували чудову, суцільну, закінчену, промірковану навіть у дрібницях, красу ночі.
(Продовження на наступній сторінці)