Непривітно й лячно тепер у нашому краю. Рудіють поля, скидають свою одіж дерева й, неприодіті, розмовляють тихенько, начеб змовлялись на кого.
Осінній дар забрав їм все добро й пішов бундючний назустріч свому противникові, зимовому цареві, геть, геть... у темні ліси. Там йому поборотися б з ним.
Не по нутру йому ся боротьба; він із достатками радніш погуляв би собі гарненько, так годі. Лютий воріг напосівся на його багате царство, на його достатки — доконче його завоювать хоче.
Бідні підданці осіннього царя бояться ворога своего пана; вони знають його смертоносну жорстокість, знаю.ть його кайдани. Вони хотіли б ще жити на волі й тому раді б стати в обороні царя осіннього. Хоть і він забрав їм всі достатки, що їм здарувала їх земля в заміну за криваву працю, та все ж таки вони його навидять,— бо у нього їм воля. Тим і змовляються вони супроти ворога своего пана, тим і пробують своїх сил та й зброяться до бою.
Вони шепотом нараджуються, організуються, а буйний вітер передає їх раду-нараду ясному сонцю. Ще день, два дні — і вони стануть до бою, кривавого бою!..
Але сонце спочуває себе слабим, непригідним до боротьби.
Йому жаль, що втеряло свою міць, із журби поблідло й заплакало ревними сльозами, що капчуть із його пухкого покрову.
Бачать теє чепурні підданці-борці царя осіннього і тривожаться чимало. Та ніяково їм людоморові піддаваться, волі й рідного краю зрікаться; вони підуть до бою, переможуть, а тоді й сонце повеселішає й дужче їм пособлятиме.
Не підуть з ним лишень ті, що віддались крайній розпуці і не вірять у перемогу. То поневольні зрадники! Вони лишають його... свій рідний край й вибираються в світ за море... далеко-далеко... до Америки мандрують — на чужині шукають долі-волі.
Непривітно й лячно.тепер у нашому краю.