Я бачив море.
Сонце купалося в ньому й виринуло кроваве. На його безкрайому дзеркалі хвилювали могутні хвилі. Ті сердиті смертоносні хвилі чогось-то подобріли. Привітні й ласкаві вони були. Не піднімалися високо, не клекотіли, не розбурхувалися.
Вони тільки шуміли з повагом.
Дивний їх той шум!
Станеш йому прислухуватись, то й почуєш в ньому пісню-жалібницю; почуєш, як розмовляють многострадальні лицарі в могилах, як грає тужну пісню кобзар, як кигиче чайка.
І розстелиться перед тобою безмежна країна із широкими степами, високими могилами, глибокими ярами-байраками, зеленими лугами,— й важко тобі стане.
І ти до великого моря докинеш ще одну краплю,*ще одну сльозу...
Хвилями плили відважні моряки і співали пісню, що пере-ймили її від хвиль. Да тільки ж їх пісня огненна, боєва, жива, не мертвецька...
Я бачив море...
Сонце купалося в ньому й виринуло кроваве...