Роздякувався дід із зелеиюками та й докурював папіроску. Та чує дід, що сон його ломить, до сіна його голову нахиляє і притискає, із рота папіроску витручує, очі йому заклеює, силу з рук і з ніг відбирає, соколом над ним літає. Дід підоймає голову і сміється із сокола, що над ним, як над курятком, кружляє, а сокіл застидався та й відлетів. Полетів далеко-далеко облаками та й за хвильку вертає і на круг воза коло діда сідає. Дивиться дід і своїм очам не вірить: то не сокіл, то його син Микола.
— Ей, дєдю мій рідний, а ви що дієте?
— То таки ти сам чи лишень душа твоя, синку? —
— Я сам, дєдику, хочу на вас подивитися.
— А ти де лежиш, синку?
— Під Львовом, дєдику!
— Та де тебе там шукати маю?
— Із самого Львова підете на полуднє та й минете один ліс, а відтак хрести за лісом, а відтак другий ліс та —й знов хрести, а відтак третій ліс та й хрести самі березові, а на самій середині лиш мій хрест яловий. Та й там я лежу вже на ось-мий рік!
— А ґаздиню свою не хочеш видіти, синку?
— Ой ні, дєдику, не хочу.
— Ба через що, синку?
— Сеї ночі вона мене ізрадила.
— Та з ким тебе сука ізрадила?
— Із шандарем чорнобривим.
— А ти, синку, там чуєш, як я за хобов тужу та 0аную?
— Чую, дєдику, але тільки нічма, як роса паде.
— А як же ти, синку, віднайшов мене тут коло цего псярства?
— Зорі мене до вас справили.
— А за діти не питаєш?
— Я тепер їх видів.
— Файні хлопці?
— Буде їх вітчим збиткувати.
— Я не дам, не бійси!
— Дєдику мій добрий!
— Синку мій загніваний!
— Підіт, дєдику, у місто до нотаря і скасуйте тот теста-мент та здійміт грунт із невістки та й перепишіть землю на хлопців!
— Так кажеш, синку?
— Так кажу, дєдику, бо ваша свічка догоряє!
— А не буде гріху за невістку?
— Ні, бо вона не неня своїм дітям.
— Мику
_ ?
— А де ти, Мику'?
Дід протирав очі і допитувався, де подівся його Микола, але син не відзивався. Крізь сосни світало напротив діда небо, а на ліщині рипів деркач і будив діда із усієї сили. Дід розглядається, а він лежить на сіні та помостині, а воза та й коней нема! Встає та й перешукує подвір'я, а коней та й воза нема! Йде в залу мельдувати їмостям, а розтанцьована зала у сміх.
— А ви чого заснули, діду? — дорікає злісний.
— А ви не знали, що за рікою волоскі злодії гуляють? — протинає 7читель.
Вибігають розпалені їмості й сварять діда та й посилають зеленюків над ріку дідової шкоди шукати.
Зеленюки вертають голіруч і розповідають, що слід веде на саму ріку до броду, та й божаться, що віз і коні вже на Волощині, вже навіки пропали.
Дід сплюнув і згійкав, а відтак посмотрив рукою в ремені і врадувався, що злодії не забрали йому грошей з ременя.
— Танцюйте собі, їмостечки, здоровенькі, а я мандрую долів у місто.
— Та чому не" додому?
— Бо так.
— Та чому, прецінь?
— Бо маю грунт переписати на внуків.
— А то через що, діду?
— Пропали коні з возом, пропала невістка, то най хоть божа земля не пропадає.
— А невістка що винна, що вас обікрали? "
— Бо чужу віру на приймака взяти хоче.
— А вам то що шкодить?
— Мені то вадить, бо увес талан на пусте піде.
Дід офукнувся, перекинув бисаги на плечі і, гійкаючи, справився долів у місто.
Їмості подивилися на себе і дивувалися, звідки дід Зель-манові тайни знає.
А відтак сердилися і голі ручки собі ломили та нарікали, що пропаде їх полонинка, скоро дід на внуків землю перепише. Та й Зельмана за неосторожність кляли, та й дідові наглої смерті желали, та й із злості аж поплакували. Шпо-таючись, вийшов до них злісний і за голову взявся.
— Яке ж то нещастя вас зустрінуло, любки дорогенькі?
— Старий Орфенюк пішов у місто грунта свої на внуків переписувати, бодай голову вломив по дорозі!
— Та й із-за того ви, дітоньки, плачете?
— Бо наша полонина пропала!
— Ні, не пропала!
Їмості ахнули із радості, а злісний закликав набік дрімаючого на крісі зеленюка і щось пошепотав із ним, та й зеленюк вхопив кріс у руки і скочив долів, гей вовк за вівцею.
Злісний голубив їмості і просив, аби за полонину не журилися анітрішки, бо дід вже не зайде у місто і грунтів не перепише, а його, старого, не треба жалувати, бо вже "досить на світі нажився.
Їмості догадувалися, куди побіг зеленюк, і казали, що боються тілько, щоби дід довго не мучився.
Злісний сміявся із них і безпечив їх, що той зеленюк над водою так вивчився стріляти, що птаху-рибалку б'є у лету одним стрілом.
Їмості вихвалювали того зеленюка й успокоювалися та обіймали злісного і дякували йому, що висушив їм па личку сльози.
В лісі луснув стріл і розшумівся понад Красноліссям та й шумом ударив у вікна вілли.
Біленька звізда на небі закрутилася, та й поточилася, та й упала на дорогу і в порохах згасла.
Птаха з груня на грунь перелітала, а ворони на дзвіницю сіли і закрякали.
Заяці і сарнюки поховалися у темних ярах, а медведі у своїх леговищах тільки очі розжмурили і позівали.
П'яна зала упрівала і реготалася, а учитель вийшов до їмостей і, вимахуючи руками, заспівав в їх честь п'яним голосом:
Верховино, світку ти наш,
Гей, як у тебе тут мило!
Як ігри вод, плине тут час
Свобідно, шумно, весело!
Їмості гладили учителя по голові і вторували:
Свобідно, шумно, весело!
А верхи гір переспівували:
Свобідно, шумно, весело!