— Я — Рей, командир екіпажу зорельоту, — сказав Рей. — Настала критична ситуація Нуль-1. Екіпаж зорельоту добровільно іде з життя. Прошу на трьох три смерті.
— Твоє прохання, командире, приймається до виконання, — почувся короткий зумер, і все стихло.
Рей повернувся до екіпажу, тримаючи в руці пляшку вина.
— Друзі мої, — почав він аж дещо врочисто. — Наша гірка подорож наближається до фіналу. Совість у кожного з нас чиста, ми зробили все, що було у наших силах. Більше того, ми, гинучи, засіяли життя у Всесвіті. А за це годиться випити.
Рей відкрив пляшку і розлив світле вино порівну у три срібні келихи.
— Двигуни вимкнено, — доповів кібер-пілот, і враз стихло монотонне цокотіння хронометра.
— У нас уже немає часу, мусимо поспішати, — сказав Рей, і вони застигли, вражені незвичайною тишею, що запанувала в рубці. На оглядовому екрані востаннє з’явилися далекі зорі, екран згас, і чорна пітьма насунулась на нього — автоматика законсервовувала зореліт.
Одна за одною на пульті тьмяніли лампочки індикаторів, завмирали стрілки у віконцях Шкал.
На центральному табло спалахнув напис: "Двигуни вимкнено. Корабель іде по інерції. Всі блоки корабля вимикаються". І — згасло.
І тоді стало важче дихати — автомати відключили подачу кисню в рубку, система життєпостачання корабля уже була виведена з ладу.
— Що ж, друзі, — підняв Рей свій келих. — Чому бути, того не минути. Чуда вже не станеться, і нам ні на що сподіватися. Тож вип’ємо свої останні келихи танійського вина і заснемо навічно, як заснули вже раніше нас всі люди Танії.
— За життя, Рей! — вигукнув Сен, піднімаючи свій келих. — Веселіше прощайся з життям, командире. Ми гинемо, але молекули життя летять у Всесвіті. Койль, — повернувся він до астронома, — і ти посміхнися в останню мить. Адже нам випала найбільша честь — засіяти нове життя. Отож, за життя, друзі! Ми смертні, але воно — безсмертне.
— Тобі легше помирати, — раптом сказав Койль. — Ти любив жінок і вони тебе любили, а я…
— Я знав, що живу лише раз на світі білому і тому спішив жити, — і Сен мрійливо протягнув: — О, я жінок відлюбив, і вони мене теж відлюбили! А раз навіть довелося вночі з третього поверху стрибати… — Сен засміявся і залпом випив свій келих.
— За життя! — сказав Рей і теж випив. — Гарне вино, — додав він і обережно поставив келих на столик.
— Танія завжди славилась своїм вином, — сказав Сен і теж обережно поставив свій келих на столик.
— Я захмелів, — вигукнув Койль, збуджено блискаючи очима. — Вино зі смертю дуже хмільне.
І, високо піднявши руку, хряпнув келихом об підлогу.
— На щастя тим, хто коли-небудь житиме після нас!..
— Виявляється, нічого страшного й немає, — здивовано і з якимось внутрішнім полегшенням вигукнув Сен. — Я, зізнаюсь, трохи боявся смерті, але після бокала прощального вина мені всього лише захотілося спати.
— Так і мусить бути, — заспокійливо промовив Рей. — Ми просто заснемо і все.
"А заснувши, — подумав він про те, про що не хотів говорити вголос, аби востаннє не завдати болю товаришам, яких дуже любив, — ми вже не будемо знати, навіть через мільйони літ не будемо знати, що ніколи-ніколи не прокинемось…"
На стелі рубки бликнув і став повільно гаснути плафон денного світла — автомати вже відключили енергетичні ресурси корабля.
— Час прощатися, друзі, — Рей підійшов до Сена та Койля, став між ними і обняв їх за плечі. — Нам уже належить вічність.
— Як хочеться спати, — надсилу промовив Койль. — Здається, ніби я цілий вік не спав…
Зненацька по всій рубці задзвеніли мелодійні, веселі дзвіночки, і Рей подумав, що то йому сниться, і заусміхався, бо здалося, що він на лісовій галяві зустрічає весну… Та нараз зусиллям волі напруживши пам’ять, він пригадав, що то востаннє прощально дзвенять автомати, які вимикаються із системи життєзабезпечення корабля.
— Спати… спати… — бурмотів Койль. — Вже вечір… хочеться спати.
Плафон приречено згасав, наче мерк білий день, і з усіх боків до зорелітників підступала пітьма, оточуючи їх навічно щільним колом, і тільки посередині рубки, під плафоном, де вони стояли, ще жовтіло кружало вмираючого світла.
Першим хитнувся Койль, заплющив очі і беззвучно почав опускатися на коліна. Рей і Сен зімкнули стрій, ще міцніше стисли один одному плечі. Койль опустився на коліна, якусь мить стояв так, востаннє зітхнув і впав на бік, головою в густий морок, що оточував кружало згасаючого світла.
— Моя черга, командире… — прошепотів Сен. — Як хочеться спати… Ніколи не знав, що так може хотітися спати… спа-а…
Заплющивши очі, він повільно опускався на коліна.
Рей хитнувся, але встояв.
— Як хочеться спати, — бурмотів він із заплющеними очима. — Як страшенно хочеться… хочеться спати… Так би і спав оце… спав тисячу літ…
Сен опустився на коліна, полегшено, наче він щойно спустився з крутої гори, зітхнув і ліг на бік. Він уже не чув, як між ним і Койлем упав Рей.
— Зореліт законсервовано, — монотонно пробурмотів у пітьмі кібер, але до нього вже ніхто не озвався.
Мертвий корабель з мертвим екіпажем на борту крихітною срібною краплею плив у темному зоряному небі, плив до далеких галактичних туманностей, де серед густих зоряних скупчень мільярдів планет мали бути планети людей, шлях до яких вимірювався мільйоноліттями. Але тим, хто ступив у вічність, мільйоноліття все одно що мить…
І кібер, переконавшись, що корабель вже мертвий, відключив себе від аварійного енергоблоку, згорбився, опустив голову і мертвою брилою застиг за пультом управління, йому було легше, аніж людям, адже він не знав, що таке смерть, а просто виключався із системи енергоживлення. У чорній пітьмі блимнула востаннє червона лампочка аварійного енергоблоку і згасла.
Зореліт загиблої танійської цивілізації вже належав Космосу.
А комета полетіла на далеку околицю спіральної галактики, до сузір’я Н-112, за танійським каталогом. Шоста зірка того сузір’я мала дев’ять планет. Через 500 світлових років комета долетить до системи шостої зірки, пронесеться над однією з її планет, і в теплому промінні зірки крижані відламки у хвості космічної гості розтануть, і молекули життя загиблої танійської цивілізації опустяться в молодий океан.
І будуть на планеті змінюватись пори років, і зміниться їх багато-багато, мільйоноліття прошумлять над молодою планетою, аж доки не з’являться під її голубим небом люди, і зірку свою вони назвуть Сонцем, а планету свою — Землею.