Мить тому на стіні-екрані нічого не було, а тоді зненацька наче на плівці проявився довгий стіл з дорогого дерева, навколо якого стояли інкрустовані крісла з високими різьбленими спинками, що сягали вище голів тих, хто в них сидів. А сиділо дванадцять персон, переважно чоловіки, хоча траплялися й жінки, тринадцятий в торці столу — їхній голова. Чи за традицією масонства — Магістр. Чоловіки в чорних фраках, з бабочками і чомусь в головних уборах — котелках.
Жінки у вечірніх туалетах.
І чоловіки, і дами були переважно шанованого вже віку, як кажуть, дозрілих літ, на вигляд вельми манірні франтихи, вишукано-суворі. Вигляд тих манекенів чи бовванів був якийсь не тутешній і взагалі, наче вони повигулькували з іншого століття.
У кожного на грудях — круглий жетон із зображенням птаха, у якого було строкате, біле з чорним забарвлення, чорна голова, спина й крила, а груди й живіт білі.
"Якась… качка" — подумав я та, придивившись, упізнав того птаха (я колись займався полюванням на пернатих): ба, ба, та це ж… гоголь! Так і є, гоголь звичайний родини качачих. В Україні буває лише під час весняних та літніх перельотів, але все одно — об’єкт полювання. Очевидно гоголя з качачого роду й обрали собі за емблему шанувальники Гоголя. Екзотично! А втім, це їхня справа — в чужий монастир зі своїм уставом не ходять.
— Вельмишановні члени і членкині нашого Клубу! Пані і панове, — почав Магістр рівним тихим голосом, зберігаючи незворушливий спокій і тільки по губах (чому вони у нього такі білі?), що ворушилися, можна було збагнути, що це саме він говорить. — Сьогодні знаменний день — черговий день народження того, кого ми самим провидінням покликані вшановувати. Микола Васильович Гоголь, як ви знаєте, пані і панове, з’явився на світ білий 1 квітня 1809 року, отже, минає рівно 194 роки із дня його народження і 150 років від дня його кончини. З цієї нагоди ми й зібралися в штаб-квартирі Клубу на чергову річну Асамблею.
Фан-клуб "Микола Гоголь"…
Що я тоді про нього знав? Про те, дещо… е-е… екзотичне зібрання шанувальників великого полтавця, українського (таки українського, щоб там не казали, особливо в ранній, початковий період творчості, в "епоху" "Вечорів на хуторі біля Диканьки") і російського (із "Шинелі" — відомий вислів — цього українця, сиріч малороса, хохла, виросла російська література!) класика?
То що я — сам себе запитую — тоді знав? Зрідка надходили до мене куці відомості, часом суперечливі. Одні подейкували, що той клуб ледь чи не антиукраїнська (тому й у підпіллі) організація, інші зазвичай звинувачували шанувальників все у тому ж відьмацтві й узагалі — в середньовіччі, треті — в масонстві, мовляв, клубівці не визнають наших державних законів, а діють по своїх і тому для них слово їхнього зверхника Магістра важливіше за будь-яку Конституцію будь-якої держави.
Звичайно, хтось у чомусь — бодай і частково, — таки мав рацію, але в цілому все то — поговір на рівні чуток, бо ж насправді ніхто з ними не контактував і з перших рук інформації не отримував, тож все залишається суперечливим. Хтось десь щось чув, хтось комусь щось казав-переповідав, додавши дещицю й від себе… Чи — недочув, як йому переповідали.
І все ж я й досі достеменно не відаю, а що воно таке той екзотичний Фрукт — фан-клуб "Микола Гоголь"? Тільки й вдалося нещодавно дізнатися, що фан-клуб (первісна назва — Товариство шанувальників Гоголя) зародився в Росії, у місті на березі Неви, на якійсь там Фонтанці…
Розбіжності з власть імущими у клубівців почалися через те, що їх змушували, як і всіх на одній шостій земної суші, сприймати Гоголя як ікону, як у школі його сприймають учні, вони ж сприймали його, як живого, тому своєрідного, а це за тодішньою ідеологією жорстоко переслідувалося (почнуть Гоголя сприймати таким, яким він насправді був, дивись і за Леніна візьмуться і теж сприйматимуть його таким, яким він насправді був), як інакодумство і жорстоко каралося і тому підозрілий для влади фан-клуб, розсадник вільнодумства та інакодумства не міг бути зареєстрованим і дозволеним владою.
Довгий час клубівці не розголошували своєї діяльності і все робили потаємно. Існували в запіллі і пильно свою таємницю берегли, тож і проіснували, бодай і в схроні не одне десятиліття і навіть препильні, всюдисущі нишпорки тодішньої таємної поліції широко відомої під абревіатурою КДБ не підозрювали про їхнє існування. І скільки б клуб діяв потайки в другій столиці Росії невідомо, викрити їх допоміг один випадок, що свого часу наробив стільки шерхоту. А втім, самі клубівці й винуваті, що їх викрили, адже вони першими показали зуби.
При владі в Ленінграді, таким собі некоронованим царьком місцевого значення був тоді Романов Григорій Васильович, в минулому, здається, заводський конструктор, який так нічого й не сконструював. Хоча дивно: не здобувши фахової освіти — кораблебудівельний інститут закінчить лише у 1953 році заочно — він уже з 1946 року працює конструктором (???), потім начальником сектора Центрального конструкторського бюро на заводі імені Жданова. І це — не маючи на той час вищої чи й будь-якої освіти! Членом Політбюро ЦК КПРС і, отже, на просторах тодішнього СРСР живим богом, він стане пізніше, як і пізніше влаштує в Зимовому палаці свайбу своєї дочки, використавши для такої події — знай наших! Із грязі та в князі! — посуд із запасів свого коронованого однофамільця, імператора всеросійського! (Романови — боярський рід, з 1613 — царська, а з 1721 — імператорська династія Росії; правила до лютого 1917, коли останній представник династії Микола ІІ зречеться трону). Конструктор, а згодом партійний божок Романов Григорій Васильович дуже пишався, що він однофамілець Миколи ІІ і теж при владі в другій столиці Росії. Який колосальний збіг! Яка символіка! А раптом він стане самодержцем російським, сиріч радянським? І ледь було таки не стане — після череди смертей кремлівських дідів Брежнєва-Черненка-Андропова. Бог відвів і послав Горбачова, але це вже інша тема.
Відчувши п’янкий (власне, дурманний) смак влади, безконтрольну можливість "не пушать", божок з берегів Неви заборонить головному режисеру Великого драматичного театру імені М. Горького Григорію Товстоногову постановку "Ревізора" М. Гоголя. Власне, заборонить не саму постановку, а трактування знаменитого режисера, у якому нібито було замасковане намагання розставити нездорові акценти. З натяками і проекцією на тогочасну дійсність. За обігрування і зайве акцентування широко відомої фрази городничого: "Над чим смієтесь? Над собою смієтесь?.."
Чи було так насправді, чи Романову привиділось, але він кричатиме в лице постановнику:
— А ви над ким хочете посміятися, Товстоногов? Над нами, га? Над сучасним Романовим, керманичем сучасної історії? Гоголь мав на увазі того, коронованого. А ви забагли кинути тінь на сьогоднішнього Романова, вірного сина ленінської партії? А заодно і на партію, яку він уособлює??. Ні, цей фокус вам, Товстоногов, не вдасться! Не на тих напали!
Фокус Товстоногову й справді не вдався.
І все ж однофамільство з самодержцем російським тодішнього ленінградського божка — хоч всього лише партійного і тимчасового, — все ж таки тішило. Він до місця і просто так, в пориві самовеличі любив повторювати про себе анекдот, що тоді вигулькнув у Ленінграді. Поїхав один ленінградець за кордон, а його й питають колишні петербуржці, які після жовтня сімна-дцятого емігрували з Росії: "Ну, як там Санкт-Петербур?" — "Немає, — одказує той, — Санкт-Петербурга, а є тепер Ленінград…" — "Ай-ай, — засмутилися колишні петербуржці. — То вже, мабуть, і Романова немає?" — "Чому ж немає? Романов є. При владі" — "О, слава Богу, значить в Росії нічого не змінилося, а ми зопалу в сімнадцятому емігрували за кордон…"
Переказуючи про себе анекдот, новітній Романов спершу сміявся, а тоді зненацька, як сміх необачно підхоплювали слухачі, з усього розгону опускав важкого кулака на стіл.
— Вони про нас… анекдотом, а ми, — казав Романов. — Ми їм… Інтернаціонал!..
Весь мир насилья мы разрушим
До основанья, а затем —
Мы наш, мы новый мир построим:
Кто был ничем, тот станет всем!
Ось такого, "новітнього монарха" й боялися. Він і справді був "ничем", а став "всем" і що хотів, те й чинив на підвладній йому території. З цим і не могли змиритися шанувальники Гоголя. (Як, між іншим, сам Романов не зміг змиритися з тим, що Товстоногов — у славі й фаворі — привіз з Німеччини шикарний автомобіль марки "мерседес" і роз’їжджав ним у Ленінграді: "Та хто він такий, щоб… у "мерседесі"?.. Якийсь там… режисеришка!.."). І заспокоївся лише тоді, як Товстоногов негадано помре за кермом все того ж "мерса". Щоб знав, як шикувати! Але знову заздритиме вже мертвому режисерові — як Великому драматичному театрові буде присвоєно ім’я Товстоногова. "Та хто він… такий?.." Але вже тоді зоря самого Романова стрімко піде за обрій).
(Продовження на наступній сторінці)