"Жаль… Підтримувати нормальну температуру любові потрібно і в подружньому житті! Ділові робочі будні мають бути на службі, але не вдома. В сім’ї необхідне свято, і не просто свято, а свято любові. І як іноді для цього небагато треба — щира посмішка, довірливий погляд, теплота в очах, зичливе слово… Прихід цього свята залежить тільки від вас…"
Розмова триває і триває.
Нові дзвінки, нові скарги, нові поради.
Єва охоче і багато дає порад, а сама думає:
"А я вірю, що так просто і легко створювати й підтримувати щоденне свято любові в сірих буднях? І чому я не годна створити це свято у власній сім’ї? Невже теорія — то одне, а практика — то зовсім інше?.."
Знову дзвінок.
— Алло, "Служба сім’ї"? — цього разу чоловічий голос— Прошу вас… порятуйте. Розпадається сім’я. Точніше, ось-ось розпадеться. Я кохаю свою дружину, але вона чомусь звинувачує мене, що я їй мало приділяю уваги, тепла, душевної щедрості і так далі.
— Щоб тебе дощ намочив, Руслане! — сміється Єва. — Слава богу, нарешті згадав, що і в тебе є дружина. Звідки дзвониш?
— Із роботи, з обсерваторії. А за дощ — спасибі. З великим задоволенням побігав би під теплим літнім дощиком. Жаль, що на Марсі це нездійсненно.
— В оздоровчому комплексі, як ти знаєш, є озеро, і там, за бажанням, іде дощ.
— Не дощ, а банальний душ! І взагалі, мені вже набридла імітація. Все імітація, імітація… Сонце, зміна дня і ночі, штучне повітря, імітація земних краєвидів, дощу, лісів, полів, гір, імітація…
— …любові, — зауважує Єва не без докору. — Ти весь час імітуєш, що мене кохаєш. А мені, як і тобі, вже достоту набридла імітація. Хочеться справжніх, непідробних почуттів.
— Ну, знаєш! Ти чужим даєш поради, як зміцнювати сім’ї, як дарувати тепло, як дбати про щастя, що таке мистецтво любові, а сама… Теж мені, консультант по щастю! Ти хоч уявляєш, що воно за штука така — щастя! Тільки не теоретично, а практично.
— Ні.
— А другим легко даєш поради.
— Не так легко, як ти гадаєш, давати іншим поради, бо в самої — ні сім’ї, ні любові, а просто… банальне співіснування під одним дахом.
— Всі ми у Марса під ковпаком.
— Це не виправдання свого духовного збайдужіння.
— Тобі просто так здається! — уже сердиться Руслан. — І взагалі, чого тобі треба? Хіба ми молодята, щоб бігати на побачення?.. Життя повинне бути діловим! Ми живемо для того, щоб служити справі, яку обрали.
— Вибач, але я… стомилася. Та й телефон службовий, його не можна довго займати особистими розмовами. — Помовчала, ніби збираючись з духом: — Ти коли сьогодні прийдеш?
— Сьогодні?.. — він на мить замислився. — Прийду, мабуть, завтра. Хочу ще раз перевірити деякі експерименти. Та й об’єкт, за яким я веду спостереження, почав вести себе підозріло. Боюся щось проґавити.
— Але ж це ти говорив мені щодня.
— А в мене робота теж… щодня.
— їв тебе не болять очі від безкінечного спостереження? Пожалій хоч себе, як не когось іншого.
— У мене надто мало часу, щоб вони встигли заболіти. У добі лише двадцять чотири години, а я починаю стомлюватися після цього часу.
— І знову я буду ввечері сама?
— Попрацюй над своїми статтями. Їх у тебе чимало, і всі незавершені.
— Але ж не тільки роботою живе людина.
— Я не розумію, чого тобі треба?
— Набридли будні. Хочу свята. Свята любові! Я всім повторюю: мистецтво любити — це мистецтво приносити радість. Тільки до тебе це не доходить.
— Знову ти за своє?
Єва кладе трубку і довго сидить непорушно, обхопивши голову.
Треба було б провести аутотренінг та зняти з себе стрес, але… Не хочеться. Нічого не хочеться. Прокляті будні! Як вони засмоктують! Мов драговина… Все у них з Русланом гарно — хороший він, правильний (може, аж надто, як обчислювальна машина), а радощів немає. Немає тепла, дружби, немає всього того, що об’єднує чоловіка з жінкою в одну сім’ю, в одну духовну спільність…
Дзвінок.
Спалахує лампочка: мікрофон увімкнено.
Зітхнувши, Єва ледве переборює відчай ("З ким би порадитись про свою біду? Хто мені допоможе, хто проконсультує?") і говорить інтимно-заспокійливим голосом:
"Служба сім’ї" слухає. Говоріть, будь ласка, ми готові прийти вам на допомогу…"
— Два роки щоп’ятниці я давала іншим поради, а хто порадить мені хоч раз? Хоч один-єдиний раз?.. — Єва дивилась на Адама замислено, і в її очах танцювали відблиски багаття. — А я хочу бути щасливою. Уявляєш? Щасливою! Навіть на безлюдній планеті. Навіть у цій печері.
— Можливо, від твого щастя якісь крихти перепадуть і мені, — напівжартома відповів Адам.
— А можливо… ми будемо вдвох щасливі. — І засміялась якимось незнайомим досі грудним сміхом. — Мені здається, Адаме, що ми приречені… На щастя!
Адам лиш замахав рукою — пальця обпік, підкладаючи дрова в багаття.
Єва дивилась на Адама і думала: можливо, він і є її щастя? Всюди вона його шукала, на Землі, на Місяці, на Марсі, а знайшла ось тут, на безлюдній планеті, в печері, на Леонії. І почервоніла, квапливо зауваживши:
— Але ти, дорогий мій товаришу по нещастю, не сприймай мої слова всерйоз. Я… велика жартівниця. Люблю іноді покепкувати з чоловіків. Якось пожартувала з одним, що можу в нього закохатися. Так він, от смішно, цілий рік бігав за мною та все чекав, коли ж я в нього закохаюсь.
— Ти все вигадуєш, Єво, — спокійно зауважив Адам. — Не було у тебе таких жартів. Ти просто не знаєш… де сховатися.
— Спробуй на цій планеті від тебе сховатися! І чи варто ховатися?
Адам подумав: "Правду Єва каже: ми приречені на щастя".
— До речі, про щастя, — сказав уголос. — У мого прапрадіда-коваля, про якого я вже згадував, була улюблена поговірка: кожен сам коваль свого щастя.
— Твій прапрадід часом не працював консультантом у "Службі сім’ї"?
— Йому не було коли давати поради, бо він усе життя кував залізо, доки воно було гарячим.
Єва замислено повторила:
— Кожен сам коваль свого щастя. — І, задивившись в Адамові очі, побачила в них полиски вогню, кузню, коваля, що кував і кував щастя…
3
Після тих розмов біля "домашнього вогнища" вони відчули, що стали ближчими одне одному, що міцні й важкі пута, які їх до того зв’язували, спали ніби самі собою.
Обом стало вільніше, радісніше, легше.
І вони, вже не криючись од себе, поглядали одне на одного закохано і дарували одне одному стільки щирих посмішок. Але ще не наступив той час, коли можна було ламати останню перепону. Й обоє відчували, що та остання перепона ось-ось впаде і вони зроблять останній крок навстріч одне одному. Й обоє боялися того вирішального кроку.
Тим часом кінчався жовтень (за земним календарем), а дощу все не було. В білястому, неначе вилинялому, небі — ані хмаринки.
Ночі зоряні, чисті, майже ясні.
І прохолодні.
Адам з Свою іноді до півночі засиджувалися перед печерою, насолоджуючись прохолодою. За ніч повітря трохи охолоджувалось, і в низинах, над річкою, з’являлися тумани. Вранці вони піднімалися, й починало здаватися, що ось-ось з’являться хмари, але сходило з-за хребта подвійне Сонце, тумани розсіювались, і знову небо ставало безхмарним.
Кожного вечора на трави випадала роса, земляни знали, що й завтра буде суха, гаряча погода. Заходило сонце чисто — від жовтого кольору біля горизонту до золотисто-рожевого, потім зеленого. А зелені зорі — на теплу погоду.
Днями у небі стояла мла — суха і гаряча.
Щоправда, допомагав морський бриз: вітер постійно дув з моря на сушу, але під вечір затихав і починав дути береговий бриз — із суші на море. Це був задушливий вітер, що висушував горло й легені. Тільки опівночі, коли нарешті охолоджувалось повітря й з’являлися тумани, можна було легше дихати.
Єва чекала дощів, виглядала щодня, але їх не було. З того першого дня, відколи вони опинились на цій планеті, не випав жоден дощ.
Адам же не звертав уваги на спеку. З ранку й до вечора був зайнятий справами: спорудив з каміння нову плавильну піч, потужнішу за першу, неподалік викопав велику яму для випалювання деревного вугілля. Згодом таки став випалювати деревне вугілля і складати його про запас. Із задніх лап нічного гостя зшив міхи для подачі кисню в піч, бо очеретиною із глиняним соплом не надмеш багато.
Коли, натомившись, Адам засинав, Єва навшпиньки підходила до нього, сідала на край виступу і сиділа так годинами. Іноді обережно торкалася його злегка припухлих губ, поправляла пасемце волосся, що спадало на очі, і посміхалася сама до себе. "Я приречена на щастя! — шепотіла. — Приречена, приречена, приречена…" Але досить було Адамові ворухнутись, як вона злякано пташкою спурхувала й утікала на своє місце.
Вдень Єва ходила за Адамом і скаржилась:
(Продовження на наступній сторінці)