– Ей, ей, ти що? – поспішно вигукнув Тапур. – Скажена! Ану, опусти акінак! То я так просто бовкнув. Ти будеш моєю жоною. Повелителькою всіх моїх людей.
– Тоді чому ж ти мене тримаєш, як полонянку, в кибитці?
– Тому, що місце чоловіка у сідлі, а місце жінки у кибитці. Так у нас заведено, і в кибитках завжди їздять скіфські жінки.
– Але ж я не скіф'янка. – Ольвія відв'язала од задка кибитки повід і скочила в сідло саурана. – Я не скіф'янка! – крикнула вона і погнала коня у степ. Сотня охорони повернула було за нею коней, але Тапур помахом руки спинив вершників, коротко кинувши:
– Сам!
Розділ шостий
Донька гостинного моря
Вихопившись на узвишшя, сауран розкотисто заіржав, радіючи молодій своїй силі, і застиг на скаку як укопаний. Гризучи бронзові позеленілі вудила, він нетерпляче косував на вершника карим вологим оком, у якому плив вранішній степ… Десь іржали коні. Сауран бив копитом і поривався вперед.
– Почекай-но, – спинила його Ольвія, – мені спішити нікуди, не додому їду…
Закидаючи голову, сауран ловив чутливими ніздрями бентежний вітер рідних степів, у яких він народився і виріс, збуджено тремтів, б'ючи копитом. Там, за обрієм, водив він на соковитих травах косяк молодих лошиць. І сауран поривався до них, бо там, за обрієм, клично іржали скіфські коні, і гупотіла земля під незліченними табунами, під прудкими ногами степових коней.
Сауран поривався, та Ольвія стримувала його. Перебираючи в руках повіддя, прикрашене золотими бляшками, вона все оглядалась і оглядалась назад, де за кряжами, далеко-далеко звідси, залишився її край… Була вона зодягнена в коротку куртку без комірця, вишиту на грудях візерунком із квіток, вузькі шкіряні штани, що звужувалися донизу, взута у м'які сап'янці, халяви яких були трохи зібрані й перев'язані малиновими стрічками із золотими китицями. М'яке волосся хвилями спадало на округлі плечі з-під гостроверхого башлика.
Ольвія пустила саурана в долину. За нею мчав Тапур і посміхався сам до себе. Невдовзі сауран Ольвії наздогнав вовчицю, що, забарившись того ранку на полюванні, квапно поспішала до свого лігва. Пирхнув кінь, вчувши хижачку, дрож пробігла по його тілу і передалася вершниці.
Тапур наздогнав Ольвію і на скаку ткнув їй у руки гнучку плетеницю, скручену із сталок волячої шкіри, з важкою свинцевою кулею на кінці.
– Візьми! – крикнув у запалі, бо полювання над усе любив. – Цією кулею здорово можна розтрощити череп вовчиці. Ми так за вовками ганяємось. Догнати сірого і вбити його кулею – це більше вміння, аніж з лука. Спробуй!
Очі його збуджено горіли, увесь він аж тремтів в передчутті погоні за вовчицею, і Ольвія, посміхнувшись, перший раз йому посміхнувшись, вихопила з його рук плетеницю.
– Ара-pa!.. – крикнув Тапур. – Здоганяй, бо втече!
– Ара-pa!.. – вигукнула й собі дівчина скіфський клич і пустила саурана вчвал. Під копитами коня задвигтів степ, і у вухах вершниці тонко засвистів вітер.
Відстань між конем і звіром хутко зменшувалась.
Звівшись в сідлі, Ольвія занесла для удару плетеницю. Ще мить, і важка свинцева куля, описавши в повітрі півколо, із страшним тріском розчавить вовчий череп.
І тут дівчина вгледіла рожеві соски.
– Мати!..
Слово зірвалось з уст мимовільно, і напружена рука дівчини обм'якла, тіло ослабло. Мисливського запалу як не було, натомість защеміло серце… Мати… Бодай і вовчиця, але ж мати. І десь її голодними очима виглядають малята.
Кінь, відчувши раптову переміну в поведінці вершника, почав непомітно збавляти хід. Вовчиця хутко віддалялась, аж доки й не зникла десь у балці.
– Ти чому?! – кричав Тапур і збуджено блискав очима. – Таку вовчицю відпустила!.. Ех, здобула б її, і всі б про тебе у степах говорили, а ти…
Ольвія мовчки віддала йому плетеницю і пустила саурана вперед.
Мати…
Ольвія не знала своєї матері. Густі тумани минулих років, наче сторожові мури, стали між ними, і стали, як здавалось, навічно. І марно намагалась вона поговорити з батьком, аби вивідати бодай крихту тієї таємниці. Де поділася мати? Що за лихо скоїлося з нею? І чому про неї навіть згадувати не велено? Бо досить було натякнути про матір, як відразу ж тінь невдоволення пробігала по сухому, аскетичному обличчі батька, а в його сталистих, безжальних очах спалахував гнів…
Коли Ольвія була ще маленькою і батько садовив її до себе на коліна, то іноді ласкаво (що взагалі з ним траплялося рідко) казав, погладжуючи її по голівці важкою, дубленою рукою:
– Ти, моя щебетушечко, найкраща у світі, адже тебе народило синє море, наше славне Гостинне море.
– Як богиню Афродіту? – дивувалася дівчинка. – Із морської піни?
– Може, так, а може, й не так, – ухилявся батько від прямої відповіді. – Мені дуже хотілося, аби в мене була донька. От пішов я до лиману і кажу: "Славний лимане, подаруй мені доньку". А лиман зашумів голубими хвилями і каже: "Йди, чоловіче, до самого синього моря, воно подарує тобі доньку". І пішов я тоді до Гостинного моря, довго-довго йшов, не один день, але нарешті прийшов. Став на березі і кажу:
"Славне синє море наше! Подаруй мені, будь ласка, маленьку донечку".
"А яку тобі доньку?" – питає море.
"А таку, – одказую, – щоб була найкращою у світі".
"Почекай, – шумить море, – буде тобі донька, найкраща у всьому світі білому".
От зашуміло синє море, і випливає дельфін на берег, а на спині в нього сидить маленька-маленька дівчинка.
"Добрий чоловіче, – каже дельфін. – Гостинне море дарує тобі доньку, найкращу в світі".
Подякував я Гостинному морю і забрав тебе додому, – закінчував Родон, усміхаючись…
Та з роками батько ставав похмуріший, непривітний. Іскорки пестощів, що спалахували у ньому, коли Ольвія була маленькою, згасли… А звідтоді, як дочка почала настирливо доскіпуватись про свою матір, Родон і зовсім не тямився із себе…
Невже вона так ніколи і не вивідає правду про ту жінку, котра народила її й невідомо де зникла?..
Іноді їй снилася мати: ніч, пустельна вулиця, ні душі навколо. Наче вимерло все живе, лише вітер виє-завиває та ухкає сич. І раптом, наче з-під землі, виростає на вулиці жінка, вся у чорному… Мовчки простягає руки і йде до неї, і чути, як вітер моторошно лопотить її чорним плащем…
"Це ти, Ольвіє?.. – питає жінка в чорному. – Йди-но сюди, донечко. Я твоя мати".
Охоплена жахом, дівчина кричала, й сон миттю утікав од неї, забираючи з собою жінку в чорному…
– Облиш своє наполягання! – жорстоко вигукнув одного разу батько, коли Ольвія сказала, що її мати жива, бо інакше б чого вона приходила у сни. – Вона недостойна твоєї згадки. У тебе є батько! У тебе є місто, котре дало тобі своє ім'я. І цього досить!
Коли виросла, ще раз запитала про матір:
– Що б там у вас не скоїлось, але ти мусиш… я благаю… Мусиш повідати про неї. Хто вона? Яке лихо її спіткало? – наважилась одного разу дівчина.
Батько мовчав, і було те мовчання похмурим, важким, але Ольвія вигукнула щиро:
– Вона ж мені мати!
– Мати?.. – глухо перепитав Родон, уникаючи дивитися в допитливі й тривожні очі дочки. – Я не думаю, що вона була б тобі доброю матір'ю, коли зважилась на підлість.
– Батьку!.. – сама дивуючись своїй сміливості, вигукнула дочка. – Але ж ти її й досі… кохаєш.
– Що?.. – здригнувся Родон, і йому нараз забракло повітря. – Що ти сказала?..
– Ти кохаєш її і… мучишся. Хіба ж я не бачу?
– Ти занадто багато бачиш! – різко крикнув він, і його дублене обличчя почало чорніти. – Тоді теж була весна, – нарешті заворушив він сухими губами, що на людях завше складалися зневажливо і гордо. – І так само степ цвів довкола міста. І була вона дуже гарна. Ох, яка вона була гарна! І треба ж було такому трапитись!.. – Він хотів було ще щось додати, може, найважливіше, але схаменувся і заговорив далі якимось чужим голосом: – Я тобі нічого не казав, і ти нічого не чула. Матері у тебе немає. І ніколи не було. Просто одна жінка тебе колись народила. Тільки й того. Але вона недостойна твоєї згадки. – Повагавшись, видавив з себе: – Вона була рабинею своєї хіті. Вона була… Її не було, затям! Ніколи не було! – І невесело посміхнувся: – Було Гостинне море, і був дельфін, котрий виніс тебе з моря на своїй спині. Оце і все. І не муч мене.
Так і не дізналась вона тоді про свою матір та про те, де вона і що з нею скоїлось. Не дізналась і вже й не дізнається…
Глянула на степ і подумала: як з'явиться щось живе у цю мить, хай буде правда, що вона донька Гостинного моря і що дельфін колись виніс її з дна моря на своїй спині.
І тільки вона подумала, тільки загадала на степ, як зненацька засвистів вітер у дужих крилах, щось велике і біле, мигнувши з гори вниз, каменем упало у вибалок, і тієї ж миті пронизливе передсмертне виття навпіл полоснуло сонну степову тишу.
Ольвія здригнулась.
(Продовження на наступній сторінці)