Захрипівши, Лат упав закривавлений, а Сак, вигукнувши бойовий клич, одним ударом прикінчив свого родича.
– О владико, хай дарує тобі Папай тьму літ, я здолав свого ворога! – важко дихаючи, вигукнув Сак і став на груди поверженому родичу. – Я стою на його грудях, і радість розпирає мої груди. Я переміг у чесному поєдинку. Мій акінак наніс Лату смертельний удар! Хай усі знають: із черепа Лата, свого запеклого ворога і родича, я зроблю чашу і питиму з неї хмільний бузат!
І одним вправним ударом акінака відтяв голову своєму родичу.
Почулося голосіння, то побивалася жінка Лата. Але всі були байдужі до того голосіння. Не Сак, то Лат переміг би. Яка різниця? Хтось із них мусив виграти, а хтось програти життя, якщо вже вони вхопилися за акінаки і стали на очі владики…
Сак узяв відрубану голову за довгу чуприну і, випроставши подалі руку од себе, аби кров, що цебеніла із шиї, не закаляла його шароварів, задоволено розглядав свій трофей.
– Гарна голова, велика, – задоволено мовив і, стукнувши по черепу руків'ям акінака, додав: – Добра буде чаша…
Відпиляє Сак череп Лата по брови, вичистить його всередині і зверху, вишкребе череп і зовні обтягне сирою волячою шкірою чи й золотом, якщо має його. І буде пити із чаші вино чи бузат, і буде показувати гостям чашу та розповідати у захваті, як то він на очах у самого царя переміг свого родича і зробив з його черепа ось цю чашу… І буде та чаша найдорожчою в Сака, бо не з якого-небудь там ворога зроблена, а з черепа близького родича.
Голосила, побивалася вдова Лата.
– Хай забере безголове тіло свого чоловіка, – милостиво дозволив Сак. – Хай зариває його у степу. Бідний Лат, як він житиме у світі предків без голови? Отже не повезло чоловіку!
І, посміхаючись, задоволено вертів закривавлену голову свого родича.
– Випийте за Сака, – велів владика. – Він переміг свого ворога у чесному герці. Випийте також і за Лата. Він поліг у чесному двобої, як і подобає справжньому чоловіку.
Випили за Сака, який чесно виграв герць, потім випили за Лата, який поліг у чеснім герці, а тоді знову взялися за перервану трапезу. Та не встигли слуги рознести всім нові шматки м'яса, як Іданфірсу доповіли, що до його табору прибув вождь Тапур і хоче бачити владику.
Іданфірс насупився, мовчки кивнув головою.
З Тапуром було лише десять вершників (лучники з простими шкіряними щитами). І це говорило: хай не думає владика, що він, Тапур, боягуз і не ризикне без своєї орди з'явитися на царські очі. Він з'явився, і владика тепер зовсім по-іншому думає про нього. Але… але почекаємо, як поведе себе бунтівний вождь далі, чи вистачить у нього сили духу випити піднесену чашу?
Зістрибнувши з коней, низькорослі, розкарячкуваті і довгочубі вершники взяли коней за повіддя, стали в ряд і завмерли.
Тапур стрімкою ходою рушив до багаття владики. Голову тримав рівно, гордо виставивши вперед клинець чорної, цупкої бороди. Всі затихли, повернувши до нього масні від жиру обличчя та бороди, застигли з напівобгризеними маслаками в руках. Прибув-таки Тапур, виходить, не з полохливих…
Тапур підійшов до владики і чемно привітався:
– Хай бог Папай дасть тобі здоров'я, владико!
– А ти – здоровий? – як і годиться після привітання, запитав Гданфірс, примруженими очима пильно обмацуючи вождя.
– Здоровий, як вода Борисфену, багатий, як наша земля!
Помовчали, і мовчання те було напруженим.
– Я прибув, владико, на твоє запрошення, – нагадав про себе Тапур. – Ти прислав до мене гінця.
– А без гінця ти вже й не хочеш відвідати свого владику?
Тапур мовчав.
– Як твій похід до берегів Понту? – тихо питав владика, зрізаючи акінаком шматочки м'яса з конячої голови. – Чи благополучно він закінчився?
– Благополучно, владико, – зовні спокійно одказав Тапур. – Я ходив до греків не війною, а миром.
– Але з тобою було військо. І ти став табором біля грецького міста.
– Було військо, табором теж ставав, – одказав Тапур. – Та греків я не чіпав. Грецький архонт прийняв мої золоті дари і пив зі мною вино.
– Скількох греків ти захопив? – швидко запитав Гданфірс.
– Одного. – Тапур помовчав, і на губах його з'явилася посмішка. – Точніше, одну. Дочку грецького архонта. Але архонт віддав її мені по добрій волі.
– Гм… "Велике вухо" зовсім не такі вісті розносить у степах.
– Якщо владика слухає не мене, а "велике вухо", то мені тут нічого говорити, – різко вигукнув Тапур.
Вожді та старійшини гнівно зашуміли, зашушукались: як говорить цей вождь із владикою? Напав на греків, полонив їх, а тепер ще й хизується біля багаття владики? "Велике вухо" не обманеш, воно все знає і правду розносить по степах.
– Я не буду перед тобою виправдовуватись, владико! – вигукнув Тапур. – "Велике вухо" не ті вісті розносить!
Та Іданфірс його ніби й не слухав, казав повчально:
– Із греками я підтримую мир і торгівлю. Кому ми будемо продавати худобу і хліб? І тому мій меч оберігає греків. І ти мусиш бути покараним за похід до моря. Але я не витягну меч із піхов. Я покараю тебе трутизною. Ти мусиш випити вино з однієї із трьох чаш. Побачимо, чи й тут тобі повезе, чи доля прихильна до тебе.
І ляснув у долоні.
– Пригостіть вождя Тапура вином!
Слуги принесли й поставили три чаші з вином.
І Тапур зрозумів, що тепер виправдовуватись зовсім недоречно. Ще подумають, що він злякався, і тому почав вигадувати про сватання.
– Сідай, вождь, – кивнув Іданфірс. І продовжував, як Тапур сів і схрестив під собою ноги. – Одна з трьох чаш, що стоять перед тобою, з трутизною. Якщо боїшся – можеш не пити, – владика ледь посміхнувся кутиками уст. – Я дозволяю тобі живим і здоровим повернутися у свій край. Рішай, вождь, тільки не говори, що "велике вухо" не ті вісті розносить.
"Щоб потішалася з мене уся Скіфія? – подумав Тапур. – Щоб про мене говорили, як про останнього боягуза?" – хитнув головою.
– Ні, владико, бойовий клич мого роду "арара" ніколи ще не вигукував боягуз!
– Тобі, вождь, видніше. – Іданфірс ляснув у долоні, підбіг слуга і довгою смужкою м'якої шкури зав'язав Тапуру очі. Другий слуга переставив чаші з місця на місце.
– Вибирай будь-яку з цих трьох чаш, – сказав владика. – Випробуй свою долю. Коли вибереш вино без трунку – так і бути, прощаю твій набіг на греків… Коли ж не пощастить… Що ж… Так тому й бути. Така твоя доля.
– Я дуже люблю вино з трутизною, – процідив крізь зуби Тапур і, навпомацки взявши одну з чаш, одним духом спорожнив її.
– Зніміть з вождя пов'язку, – велів Іданфірс і, коли її було знято, пильно подивився в обличчя Тапуру. – Ти сміливий, вождь. Тільки такі можуть не коритися мені. Але… але мені шкода тебе, вождь відважний. Ти випив чашу з отрутою. Тепер чекай свою смерть. Вона вже стоїть у тебе за плечима.
– Я зустріну смерть, як належить, – сказав Тапур.
– Не сумніваюсь. Віднині степ про тебе говоритиме, як про найхоробрішого з усіх вождів.
Іданфірсу піднесли новий шмат м'яса, і перервана трапеза продовжувалась, мовби нічого й не сталося.
Стиснувши зуби, Тапур спостерігав, як вожді обгризали маслаки, облизували пальці і плямкали з туго набитими ротами, і відчував, як важка, нудна хвиля почала обгортати його з ніг до голови, сковувала тіло, склеплювала повіки… Невже почала діяти отрута?.. Але страху не відчував. Краще смерть, аніж тавро боягуза! Віднині ніхто не скаже, що Тапур має заяче серце. І тому він піде із цього світу з гордо піднятою головою, як і подобає воїну.
Величезним зусиллям волі Тапур зборов слабість, що сковувала тіло, але повністю звільнитися з її лабетів не міг. Якась невидима, гнітюча сила почала навалюватися йому на плечі, голову, сковувала руки і ноги, туманом заповзала ув очі… Серце м'якло і ніби кудись провалювалось, зависало над прірвою, зліплювались повіки.
Думати було важко, але він над силу подумав, що це його душить смерть. Подумав і навіть побачив, як вона шкірить до нього зуби, відчув дотик її кістлявих рук…
І на якусь мить його пронизав страх.
Смерть!..
Як це він більше не буде жити?.. Всі будуть жити, а він – не буде. І не побачить більше ні степу, ні коней, ні сонця… Але страх був тільки на одну мить, а потім він зборов той мерзенний острах. Ні, запротестувало серце, як жити боягузом, знеславленим на увесь степ, то краще смерть.
А ще він подумав, що буде жити на тім світі, що Ольвія піде за ним, і зовсім заспокоївся.
– Зі смертю борешся, вождь?.. – владика примружив гострі очі.
– Та-а… – прохрипів Тапур, бо дихати стало тяжко. – Але твоя смерть, владико, не дуже сильна. Я її зборю.
– Поспішив випити, – десь здалеку донісся до нього голос Іданфірса. – Міг би й жити.
– Ні… – Тапур спробував було мотнути головою і не зміг. – Лякливим зайцем жити не хочу. Життя потрібне тільки сильному, а не боягузу.
З трудом звівся.
– Якщо помирати, то піду краще у степ, – пробурмотів, зробив крок-другий і впав…
(Продовження на наступній сторінці)