— Отож я й доручаю вам цю роль, пане воєводо! Йдіть у місто і вмовте козаків на переговори. Якщо козаки припинять опір, їм буде збережено життя і свободу. Аби лиш вони вийшли з міста й Павлюк прибув до нас на переговори. А там ми вже скрутимо крильця й цій пташечці. Вас, пане воєводо, недарма називають лисицею. Виманіть того вовка. Заодно хай не забуває пан воєвода, що саме від нього колись утік Павлюк!..
Був тихий і теплий вечір, легенько сіявся сніжок. Павлюк сперся на гармату і думав про долю повстання. Був твердо переконаний, що відступ — це ще не програш. Міщани вбивають польських старост і приєднуються до нього. Все нові й нові загони месників з'являються в лісах. Час грає на Павлюка. Згодом обернеться на Січ Остряниця і приведе свіжі сили, Скидан та Биховець на волостях гуртують люд. Ще повоюємо, пане Потоцький!..
Сніг погустішав, закружляв лапатий, наче зграї білих горобців запурхали над містом. Павлюк, велівши дозорцям пильнувати, спустився з валу. З приємністю вдихав свіже і чисте повітря. Йшов вулицею, прислухаючись, як по дворах весело перегукуються козаки. І від того гомону настрій у гетьмана помітно кращав. Зайшов до хати, викресав вогню, запалив свічку... Зітхнув, дивлячись на кволий вогник свічки.
— Павлусю... — почулося тихе й ніжне.
Серце бентежно забилося. Рвучко повернувся... Марина сиділа на лаві в кутку й куталась в теплу вовняну хустку. Він радісно усміхнувся й простяг до неї руки. Марина птицею кинулась до нього, затихла біля грудей.
— Спасибі, що прийшла, бо мені так було сумно без тебе.
— Як ти змарнів! — вона провела долонями по його щоках. — Аж почорнів, щоки запали... А зморщок скільки!.. Тільки очі світлі, як і були.
— До весілля помолодію, Марино...
— Ми оточені, — плечі Марини здригнулися. — В Потоцького велике військо. Що нас чекає? Адже це поразка.
— Аж ніяк не поразка! — запально вигукнув він. — Потоцький хоч і женеться за нами, але сила в нього вже не та. Кумейки не лише випотрошили його військо, вони й віру підірвали у швидку і легку перемогу над нами. Ні, моя кохана, битва під Кумейками — то лише початок нашої боротьби!
— Але ж ти відступаєш!
— Я хочу зберегти військо. А тим часом Острявиця приведе запорожців із Січі. Скидан та Биховець назгукують по волостях людей. І тоді ми влаштуємо ляхам нові Кумейки. Ні, ляхи після Кумейок уже не ті. Ось побачиш, не сьогодні-завтра вони почнуть з нами переговори!
Той спокій, та впевненість, з якими говорив Павлюк, передалися і Марині. Вона посміхнулася крізь сльози й прошепотіла:
— Давай забудемо про все... Хоч на одну мить. І побудемо вдвох.
— Давай! — посміхнувся він. — Хоч на одну мить... Зненацька у вікно постукали.
— От і побули вдвох, — зітхнув Павлюк і крикнув: — Хто там? Заходьте до хати, коли діло є!
— Пустіть колядувати!.. — почувся тоненький голосок.
— Ой Боже ж мій! — схопилася Марина. — Як же це я забула? Та завтра ж Різдво, а сьогодні кутя. Святий вечір...
Павлюк метнувся у двір і по хвилі впустив у хату п'ятеро дітей, двох високих хлопчиків ї трьох менших. Найвищий хлопчик тримав у руках звізду на довгій палиці.
— Спасибі вам, колядники, що завітали, — дякував гетьман. — Проходьте... Колядуйте, прошу вас.
Діти хором вигукнули:
— З Святим вечором будьте здорові, господарю і господине!..
— Спасибі, і ви будьте здорові! — урочисто мовив гетьман. — Та ростіть все вгору і вгору!..
Колядники поскидали шапки, поштовхалися трохи, перешіптуючись: "Ти, Мотько, починай..." — "Ні, ти, Хведьку..." Зрештою маленький хлопчик почав тоненьким голоском:
Із-за гори, із-за кам'яно!
Святий вечір!
Колядники, хором вигукнувши: "Святий вечір", — підхопили:
Та відтіль виступає велике військо,
А попереду пан Павлюк іде.
Пан Павлюк іде, коника веде.
Хвалиться конем перед королем.
Та нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Павлюка!
Гетьман дивився на колядників і бачив себе маленьким хлопчиком... Святвечір... Через плече в нього торбина, в руках — звізда. Село снігом занесене, потріскує мороз... Грузнучи в кучугурах, часом провалюючись по пояс, місять вони сніг від хати до хати... Колядують:
Хвалиться стрілою
Перед дружиною,
Да нема у дружини
Такої стріли.
Як у нашого пана Павлюка!
...Яке то було щастя, як надходив Святвечір!... Мати так і сяяла доброю усмішкою, тихою, лагідною. Батько врочисто покахикує, а на покуті під образами — кутя в мисці на сіні стоїть. Узвар у глечику. На столі — чого тільки немає! Пиріжки, ковбаса, сало. Мати наливає в кутю узвар із груш (які ж бо вони солодкі!), ще й меду додає. Шепоче: "Собі кутя на покутя, а узвар на базар. Туди несемо на руках, а відтіль будемо везти на волах". Батько поважно читає пресвяту Тройцю, потім всідаються вечеряти. Мати ставить череп'яний полумисок з пирогами, батько наливає собі вишнівки.
— З Святим вечором будьте здорові! І ти, жінко, і ви, діти, і ти, хато, і ти, дворе, і ти, білий світе!
А випивши, закушує пиріжками, питається:
— А чи видно мене, діти, з-за пирогів?
— Не видно, тату, не видно!
— Дай, Боже, щоб завжди мене не було видно!
...Да бувай же здоров, пане Павлюк!
Да не сам з собою,
З отцем, з матір'ю,
Зо всім родом.
Святий вечір!
Проспівали колядники, вигукнули хором: "Щедрий вечір! Добрий вечір! Добрим людям на здоровля!"
Павлюк витяг капшук, обійшов дітей, кожному по злотому дав.
— Спасибі, що провідали нас, з Святим вечором повіншували. Ростіть, діти, щасливі!
Веселі й задоволені побігли колядники з хати.
Марина підійшла до Павлюка, поцілувала його:
— З Святим вечором будь здоровий, коханий!..
Гуп-гуп — в сінях! І ось до хати ввалився розпашілий з морозу Гордій Чурай, як завжди, веселоокий, в доброму гуморі.
— З Святим вечором, пане гетьмане! Я й козаки запрошуємо тебе й господиню твою на вечерю!
— А кутя буде?
— Буде і кутя, і до куті! Як у Полтаві!
Павлюк взяв Марину під руку.
— Тоді ходімо, доки нас веселі люди запрошують. Покуштуємо полтавської куті в Боровиці!..
Пізно ввечері Павлюк з Мариною поверталися з куті. Ріденький і теплий сніжок сіявся над Боровицею тихо і врочисто. І вечір був тихий та світлий, ніби ніч не ніч і день не день...
— Як гарно в світі жити! — вихопилося в Марини.
— Гарно... — згодився Павлюк.
Вони йшли, побравшись за руки, слухаючи, як тихо падає сніг. Для них в ту ніч не існувало нікого, то була тільки їхня ніч. І вони насолоджувалися нею, блукаючи тихими засніженими вуличками, обережно ступаючи по чистому м'якому снігу, як по білих диво-килимах... Були стомлені, але щасливі...
— Це наш святий вечір, кохана, — шепотів Павлюк. — І ніч свята сьогодні буде. І жити хочеться, й любити... — Він пригорнув її й прошепотів: — Прошу тебе, стань моєю дружиною. І народи мені сина. Маленького Павлуся. Коли раптом зі мною що станеться, то на Україні буде ще один Павлюк.
— Пане гетьмане, доброго ранку! — Гордій Чурай, гупаючи чобітьми, вбіг у хату. — 3 Різдвом будьте здорові!
— Спасибі... Тссс... Марина спить, — посварився Павлюк. — Чи у вас у Полтаві всі такі галасливі?
— Усі, — сміявся Чурай, а його чорні блискучі очі сяяли — буяли молодечим життям. — Але ж яка в мене новина! Ляхи посла вельможного прислали.
— Цього й слід було чекати, — пошепки відповів Павлюк. — Якщо посла прислали — Потоцький уже видихся. Де пан посол?
— У дворі тупцяє та сніг місить. Я його в хату не пустив, хай перед гетьманським порогом постовбичить.
Павлюк запалив люльку, накинув кожух наопашки і вийшов надвір. Адам Кисіль в довжелезній рудій шубі, що полами вгрузала в сніг, стояв посеред двору в оточенні козаків... Павлюк потягнувся, подивився на сонце і ніби ненароком глянув на посла.
— Ба!.. Пан воєвода! — весело вигукнув Павлюк, ніби здибав свого давнього приятеля. — Якими вітрами? Давненько ми з вами не бачилися. Ще з Бара!
Адам Кисіль ще швидше засовав рукою, погладжуючи бороду.
— Чого це у вас руки ходором ходять, пане воєводо? — насмішкувато мовив Павлюк.
— Я з самого ранку стовбичу в цьому дворі! — визивно крикнув Кисіль. — Я вже увесь сніг тут перетовк. Це неповага!
— Не всім же й повагу виявляти. Сподіваюсь, пан воєвода на мене не в обиді, що я колись у Барі вікно в його замку вибив?
— Я надзвичайно радий! — буркнув Кисіль.
Так вони перемовлялися, стоячи на віддалі один від одного: Павлюк біля порога, польський посол посеред двору.
— То чого ж пан воєвода прибув до нас? Сніг у дворі товкти?
— Я прибув від єгомосці польного гетьмана! — Адам Кисіль потупцяв на місці, але змушений був підійти до Павлюка. — Прибув з ультиматумом!
— Добродії! — звернувся Павлюк до козаків. — Покажіть, як панові воєводі та його ультиматуму звідси вибратись.
(Продовження на наступній сторінці)