— Я ж про вас, козаки, піклуюся! — надривав горло Козир. — Про шиї ваші і голови. Хіба ви сліпці? Хіба не бачите, що ми на краю прірви? Крім загибелі, нас нічого не чекає. З таким упертим гетьманом ми всі опинимося на тім світі. Він сам гине і нас в домовину тягне. Пропоную негайно відрядити делегацію до Потоцького.
— Правильно! — загуділа старшина. — Воліємо переговори!
— Ну й цілуйте ляхів у сідниці! — кричали козаки. — Ми не для того взялися за шаблі, щоб з панотою мириться!
— Воліємо нового гетьмана! — крикнув Ворожбит.
— Чи ж не Козиря, бува? Ха-ха-ха!
— 3 Козиря такий гетьман, як із шила леміш!
— Як з квача притика!
— Хай Гуня говорить!
— Панове братчики! — заговорив Гуня, як гамір трохи влігся. — Колись я чув від одного попа: коли царство розділиться у собі, не устоїть те царство! Наш табір розділився, бо його навпіл перебігла чорна кішка.
— Не вірте йому, козаки! — загаласував Козир. — Я не чорна кішка! Гуня веде вас до загибелі, а я хочу ваші голови порятувати!
— Рятуєш наші шиї, аби пани мали на що ярма надівати? — запитав Гуня, і Козир осікся. — Ні, пане Козирю. На вільних козаків панство до скону віку не надіне ярма. Бо ми тоді будемо не козаками, а волами. Бидлом! Коли ми й загинемо, пане Козирю, то лицарями, а не бидлом! Де ви бачили орла, котрий сам собі обламував би крила? Де ви бачили ріку, котра б сама собі загачувала путь? Воля — ось наші крила і наша путь!
— Чи ти ба! — вигукнув Козир. — Мовби ви злиняєте, коли помиритеся з ляхами? Ліпше бидлом жити, аніж лицарем у землі гнити!
— Оце вже ти все сказав! — вигукнув Гуня. — Всю свою душу вивернув.
— Не слухайте Гуні! — затявся Козир. — Не велемовність нас врятує, а розум. Востаннє вас закликаю: отямтеся! Облогові гармати знесуть вас з землі!
— Воліємо переговори! — кричала старшина. — Вдосвіта посилаймо послів до Потоцького.
— Що ж, — сказав Гуня, — якщо в нашому таборі немає єдності — ворог його здолає. Без єдності немає сили. — Повернувся до Козиря та його прибічників: — Хочете, панове, лізти в панські ярма — лізьте! А хто хоче бути лицарем — приставайте до мене! Я не обіцяю вам життя, але честі нашої козацької ми не втратимо, не заплямуємо її угодництвом з панами. Хто хоче жити бидлом — приставайте до Козиря, хто хоче відійти на Січ, аби й далі боротися, — приставайте до мене! Вночі ми спустимось до Дніпра, роздобудемо човни і попливемо за пороги!
— І пливіть! — кричав Козир. — А ми розійдемося по хатах.
— О ні, — сказав Гуня, — вірити панській ласці — все одно що з гадюкою цілуватися і думати, що не вкусить.
Опівночі Гуня востаннє обійшов табір, потім довго стояв на кручі. Далеко внизу білів Дніпро і глухо шумів, несучи свої прудкі води на Низ, за пороги...
"Коли наш табір розділився навпіл, єдності вже не буде. А отже, й перемоги. Треба йти на Січ, — думав Гуня. — Це єдиний вихід. Міцніти, збирати нові сили для майбутніх битв. Ні за яких умов козацька шабля не схилиться перед панською пугою".
Коли повернувся з кручі, табір вже розділився на два загони. Реєстрові старшини Роман Пешта, Іван Боярин та Василь Сакун вимагали негайно йти на переговори до Потоцького. Другий, більший, загін стояв за Гуню: йти на Січ і гуртувати нові сили.
— Братове! — тихо мовив Гуня. — Швидше мені зітнуть голову, аніж я піду на поклон до катюг мого народу. Я козак і взявся за шаблю не для того, аби панству оселедцем кланятись. Ми відійдемо. Але це не поразка. Дух наш гордий і незламний. Ми зробили, що могли, але в нас виявилося ще замало сил. Мусимо їх збирати. Для нових битв за волю і щастя нашого підневільного люду. Подивіться, товариші, на кручу. Внизу шумить наш славний Дніпро. І хоч круча крута, але ми спустимось до Дніпра. На Січ, братове, в лицарське гніздо!
Вдосвіта козаки, котрі не пристали на угоду з панами, на чолі з Гунею спустилися по стрімкій кручі до Дніпра і зникли в тумані...
Вранці Потоцький прийняв купку реєстрових старшин, прихильників угоди. Він не приховував своєї радості, коли старшина покірно кланялась йому, знявши шапки...
— Ваша милість, ласкавий мосьпане польний гетьмане! — квапно заторохтів Козир. — Гетьман Гуня зі своїми прибічниками вночі залишив табір. Ми не пристали до нього, а б'ємо чолом вашій ясновельможній милості з сподіванками на ласку і прощення всіх наших вольних і невольних гріхів. Вірною службою на користь Речі Посполитій ми спокутуємо свої гріхи. Страшний грішник не той, хто грішить, а той, хто не кається!
Потоцький кивнув.
Козир полегшено перевів подих.
— Ми згодні підписати з вашою милістю договір і розійтися по хатах, — покірно схилив голову Козир.
— Нарешті! — не втримавшись, вигукнув Потоцький. — Давно б так. А ще б ліпше, якби ви взагалі хвостів не задирали!
— Каємось, вашмосць! — забубоніли делегати, — Постараємось бути у покорі, послужимо вашій милості ясновельможній.
— Вітаю вас, панове! — звернувся Потоцький до свого брата Станіслава та князя Вишневецького. — Повстання 1637 — 1638 років скінчилося! Переміг шляхетський меч!
— Віват! — вигукнув князь. — Славна вікторія віншує нашу зброю!
Станіслав Потоцький похмуро буркнув:
— Але хай ті лотри, котрі втекли на Січ, не чекають милостей. Шляхетський меч дістане їх і за порогами.
— Ми невдовзі відбудуємо Кодацьку фортецю і міцною оружною рукою станемо на Дніпрі! — мовив польний гетьман. — 3 Кодака почнемо наступ на Січ. А зараз будемо пити за нашу довгождану вікторію, панове! За золотий спокій у Речі Посполитій. 3 повстанням ми покінчили, а руський тлум на волостях вогнем випалимо!
— Проше пана... Ясновельможний... — несміло озвався Козир і ковтнув слину, позираючи на вино. — Дозвольте вставити покірне слово. Повстання почалось лише тому, що великопольська шляхта почала урізати наші вольності, даровані нам сеймом і єгомосцю королем. Хлопи хлопами, але панство почало глумитися з української старшини.
— Пане Козирю, — весело мовив Потоцький, — найближчий сейм у Варшаві неодмінно розгляне ваші претензії. І певний, дасть вам ті вольності, на які ви заслужили.
— Премного вам вдячні, ласкавий пане, — поклонилися старшини. — Ладні служити вашій милості.
— Дозволяю служити, — милостиво кивнув Потоцький, — але так служити, щоб ваша чернь більше не бунтувала проти нас!
— Постараємось, вельможний пане.
— Тоді, панове старшини, йдіть з своїми людьми на всі чотири боки! — сказав їм Потоцький і звівся. — Вільному — воля. Шляхетський меч не січе повинних голів. Обіцяю вам недоторканність. Спокійно повертайтеся в свої маєтки, ніхто вас і пальцем не зачепить. Даю слово шляхтича!
Козир повірив.
Того ж дня в похідній церкві Потоцький слухав обідню в честь вікторії над повстанцями.
— Вашмосць думає відпустити лотрів з миром? — шепнув Потоцькому князь Вишневецький. — Чи не забагато їм честі?
— Я дав їм слово, — відповів польний гетьман. — Але князь Вишневецький цього слова їм не давав!
Старшина Козир з кількома сотнями своїх прибічників не дійшов навіть до Києва. Дорогою, біля села Борщівки, його загін негадано потрапив у пастку, влаштовану гусарами князя Вишневецького.
Все відбулося блискавично.
Гусари вилетіли з засідки так зненацька, що багато повстанців навіть не встигли вихопити шаблі, як були порубані на місці.
Дарма старшина Козир розпачливо кричав:
— Схаменіться, пани, що ви чините?! Єгомосць польний гетьман обіцяв нам недоторканність!..
Нападники не слухали того крику: кололи й рубали козаків, не даючи їм отямитись, і лісова дорога почала підпливати кров'ю... Гусарський кінь збив Козиря з ніг, старшина тицьнувся носом у закривавлену землю й, обхопивши голову руками, завив, качаючись по землі... Він вив, затикаючи пальцями вуха, заплющивши очі, аби не бачити й не чути того, що творилося на лісовій дорозі... Повстанці, які пішли з Козирем, були винищені до ноги. Доколюючи довгими мечами поранених, гусари наткнулися на Козиря, котрий все ще качався...
— Цього лишіть, — розпорядився ротмістр. — Повеземо в дарунок.
Козиря примусили звестися, зв'язали йому руки, накинули аркан на шию і погнали дорогою. Козир боязко йшов, переступаючи через трупи, уникаючи на них дивитися, аби не стрітися з мертвими очима... Тоді ще Козир не знав, що Потоцький відпустив повстанців про людське око... Влаштовані по всіх дорогах засідки винищили повстанців до одного... Рідко кому з них пощастило дістатися свого села.
Зв'язаного Козиря гусари пригнали на аркані в село Борщівку, де лютував князь Вишневецький. Те, що побачив Козир, онімило йому вуста. Село конало у вогні. Вулицями сновигали жовніри з награбованим збіжжям, хапали селян і гнали їх на майдан до церкви, де гусари рубали їх мечами й кололи списами... На майдані вже було повно трупів. Козиря гнали через ті трупи до того місця, де на коні сидів Вишневецький.
— А-а, це ти, старшино, обижений великопольською шляхтою? — розтягнув князь тонкі губи в подобі посмішки. — Додому, кажеш, зібрався?
— Ва... вашмосць... — Козирю бракувало повітря. — Єгомосць пан польний гетьман обіцяв нам волю... І недоторканність... Я про-протестую, вашмосць... Це по — помилка... Ми добровільно здалися... На ласку...
— А ми вам і виявляємо ласку, — зареготав князь, погойдуючись від сміху в сідлі. — Чи ти хотів, щоб ми за участь у повстанні гладили вас по голівках і встеляли вам дороги килимами?
— Єгомосць... слово шляхетне давав... — хрипів Козир.
— Обіцянка-цяцянка, та дурень їй радий! — ошкірився князь. — Може, єгомосць і давав вам слово, але я не давав ніякого слова!
Тим часом жовніри, нав'ючені селянським майном, пригнали на майдан новий гурт жінок, дітей та чоловіків.
— Рубайте їх! Коліть!! — звівшись в сідлі, наказав Вишневецький. — Ми відучимо їх від бунтів! Житиме лише той, хто повзатиме коло наших ніг!
— На коліна! На коліна! — кричали жовніри.
Ніхто на коліна не став.
Вишневецький махнув рукою.
Гусари оточили жінок, зривали з них сорочки, ударами шабель відсікали їм груди і кидали закривавлені шматки чоловікам, котрі лежали на землі пов'язані... І ще Козир побачив, як драгуни кололи списами дітей і гордовито хвастались, коли кому з них вдавалося проштрикнути списом одразу кількох малюків...
— Хлопчиків знищуйте, щоб не росли з них Сулими та Павлюки, Остряниці та Гуні! — волав Вишневецький. — Ми таки викоренимо бунтівну Русь! Україна віднині стане раєм для вельможного панства!
Здоровенний гусар, глянувши на Козиря, почав витягувати шаблю з піхов...
— Я протестую!.. — пополотнів Козир. – Розв’яжить мені руки... Я буду скаржитись... Що ви чините, це свавілля... Я вам не хлоп... Я старшина...
— Для мене ти таке бидло, як і всі, — Вишневецький махнув рукою. — Згинь з моїх очей!
Гусар перехилився в сідлі, хвацьке махнув шаблею. Козир якусь мить стояв, наче закам'янілий, з подивом на білому, вже без кровинки лиці, а тоді впав, розрубаний навпіл…
Для довідки.
"Угода була укладена 29 липня. М. Потоцький, за словами біскупа Пясецького, особисто запевняв повстанців, що на найближчому сеймі їм повернуть давні вольності. Повстанцям обіцялася особиста недоторканність. Коли ж вони почали невеликими групами розходитися по домівках, панські й жовнірські загони їх нещадно винищували".
Історія Української РСР. Т. 1, с. 267.
ЕПІЛОГ
Уклавши біля Старця угоду з реєстровою старшиною, котра забагла миру, Потоцький прибув у Київ і ЗО серпня 1638 року зібрав там "загальну раду" козаків, на якій зовсім по-іншому з ними заговорив. А втім, вона тільки називалася загальною радою, адже право взяти в ній участь мали, крім старшин, лише по кілька козаків від кожного з шести полків.
З переможеними ніхто й не збирався радитись, бодай про людське око. Їм просто зачитали "Ординацію війська Запорозького реєстрового", що була ухвалена сеймом у березні 1638 року.
Реєстровці, похнюпивши голови, слухали Ординацію, яка скасувала "на вічні часи всі пільги, прибутки, право на самосуд (козацькі суди) і вибори старшини".
Виборна посада гетьмана реєстру також скасовувалась.
Главою реєстру призначався комісар. Його віднині обирали не самі козаки, а — за рекомендацією коронних гетьманів — сейм. Комісар мав бути неодмінно з осіб шляхетського походження.
Трахтемирів вибирався резиденцією комісара, йому ж віддавалася вся військова і судова влада в реєстрі, він же віднині зобов'язувався рішуче придушувати будь-яке "свавілля козацьке".
Військові осавули й полковники реєстру, котрий мав складатися з шести полків по тисячі козаків у кожному, призначалися лише польською владою – "з шляхтичів, досвідчених у військовій справі і відомих непохитною відданістю". Реєстровці віднині могли оселятися лише в Черкаському, Канівському й Корсунському староствах та "інших пограничних містах".
Дісталося в Ординації й Запорозькій Січі, на землях якої поселялася реєстрова залога, котра мусила розганяти "самовільні зборища на островах і річках". Населенню (як, між іншим, і самим реєстровцям) під загрозою смертної кари віднині заборонялося самовільно (без спеціального письмового дозволу) з'являтися за порогами. Отож шляхта хотіла знекровити і обезлюднити Запорозьку Січ.
Такі "вольності" здобули реєстровці, помирившись з панами. Але й це ще не все. Через два з чимось місяці після "загальної ради" у Києві, 24 листопада в урочищі Маслів Став відбулася "остаточна комісія з козаками". Шляхетне панство на чолі з М. Потоцьким оголосило нову ухвалу, в якій і було сказано, що козаки "покірно приймають заслужене ярмо на свої шиї" – дожилися, докозакувалися, домирилися з панами! Реєстровці, прихильники угоди з панами, і справді "покірно прийняли на свої шиї заслужене ярмо": комісаром реєстру панство призначило шляхтича П.Комаровського, а військовими осавулами І.Караїмовича та Л.Бубновського. Отримали угодовці тих, кого й заслужили. А втім, маючи на шиї "заслужене ярмо", — вибирати не будеш.
Іляшко Караїмович уцілів і під Голтвою. Очунявши від поранення, вибрався по трупах з тванюки, дістався до польських панів, відбився від костомахи з косою — живучий і неймовірно везучий! Панство і, зокрема, польний гетьман належно оцінили вірність Караїмовича. Звичайно, військовий осавул — це не гетьман, посади якого домагався Іляшко, але втішив себе тим, що ніхто з української старшини не перебіг йому дороги і не став на чолі реєстру. А коли так, то він, перший в реєстрі військовий осавул, досяг чималого – став майже заступником гетьмана. І коли тільки шляхта дозволить українцям за походженням (от уже на що не поталанило Караїмовичу, так це з походженням — треба ж було народитися українцем!), то він перший кандидат на гетьмана.
Козакам же дозволили обирати лише полкових осавулів та сотників. Їм ще й поталанило при тій біді, бо одним із своїх сотників вони вибрали в урочищі Маслів Став Богдана Хмельницького!
І почалося по всій Україні послушенство, яке на пізнішій мові зватиметься терором. Придушивши повстання 1637 — 1638 років, панство народною кров'ю гасило "дух своевольства". Творилося досі небачене і нечуване на многостраждальній Україні, сини якої, маючи все, не мали єдності: злочинства чинилися такі, від яких і через віки кров холоне в жилах.
Вдамося до свідчень очевидців тих лихих часів.
Із свідчення очевидця, рік 1638-й:
"Их крестьянскую веру нарушают, и церкви Божии разрушают, и их побивают, и жен их, и детей, збирая в хоромы, пожигают, и пищальное зелье (порох), насыпав им в пазуху, зажигают, и сосцы у жен их резали, и дворы их и всякое строение разоряли и пограбили".
Не уникли панської "ласки" й самі реєстровці, котрих, за свідченням Самовидця, як і селян, приневолювали "панщину робити", "чистити панських коней", "в дворах грубу, то есть печи, палити, псов хандожити, двори замітати і до инших незносных діл приставляли".
Ті, хто не був вписаний в шеститисячний реєстр, козацькими правами не користувалися. Навіть сини реєстровців, як свідчить той же Самовидець, "тую ж панщину мусіли робити й плату давати".
І так тривало роки і роки. У 1648 році Богдан Хмельницький писатиме в листі до польського короля Владислава IV, що королівські старости й володарі "старинныя поля и выробленыя нивы, отчизны, гумна, мельницы и все козацкое, що есть в уподобаню, видирают, отбирают быдло; одесятствуют пчелы; коні послідніи, которыми в войску служили, отыймуют, а скаржитися не годиться: прозба за гордыню, жалобы й слезы за бунты иміют. Полны козаков темницы. Иные явные терпят узы на тілі".
Але й король, мабуть, коли б і захотів, уже нічого не міг вдіяти, бо в Речі Посполитій феодальна анархія взяла гору над законами, і можні магнати утискували не лише "хлопів і бидло", а й самих шляхтичів (дрібніших), відбирали у них володіння, як чинив те, не боячись ні короля, ні Бога, ні законів Речі Посполитої, Ярема Вишневецький.
Особливо лютував один з найжорстокіших катів українського люду (хоча катів добрих і не буває), коронний стражник Самуїл Лащ, котрий з найманими загонами – "драгунами на крадених конях" — роками й роками нападав на села й містечка, грабував і мордував не лише простий люд, а й навіть дрібних шляхтичів та урядовців — відбирав у них маєтки та вольності. Як свідчить пан Єрліч, "брали гвалтом панн і (панських) удів". Свавілля Лаща (але тільки те, що чинилося над дрібною шляхтою) доходило й до польської влади і викликало у неї не лише осуд, а й дії: за грабіж та мордування люду Лаща 236 разів засуджували на банніцію (вигнання) і 37 разів до інфамії — позбавлення честі. Але, маючи покровителем С.Конєцпольського, Лащ до самої своєї смерті уникав покарання. Більше того. Лащ якось з'явився при королівському дворі в одежі, обшитій оголошеними йому судовими вироками, — і горде шляхетне панство, забувши про власний гонор, стерпіло й цей вибрик пана, тридцять сім разів позбавленого судом честі!
Десятиліття (1638 — 1648) магнатського терору на Україні шляхта називала "золотим спокоєм". Та хоча всі попередні повстання закінчувалися кров'ю для одних і "заслуженими ярмами" для інших, нова буря все відчутніше й відчутніше визрівала в залитій кров'ю Україні часів "золотого спокою".
Обкарнавши Ординацією не лише реєстровців, а й Запорозьку Січ, магнатство наказало негайно відбудувати Кодак згідно з усіма правилами голландської фортифікаційної техніки і втроє збільшити залогу цієї фортеці, щоб віднині й навічно перерізати шлях українським селянам на Запоріжжя. Влітку 1639 року до Кодацької фортеці в супроводі численного почту й військ прибув сам коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. Розкішно вбраний, увесь в золотих позументах та золотих гудзиках, коронний гарцював на коні попереду почту і від задоволення погладжував чорну з сивиною бороду.
— Вітаю вас, панове! 3 повстанням хлопів таки покінчено! Реєстровці натягли на свої шиї заслужені ярма, а ми, як законні господарі цих країв повертаємося у свою твердиню над Дніпром!
— Віват! — кричало панство з почту. – Нєх жиє славна вікторія великопольського меча в державній руці пана коронного гетьмана!
За милю від фортеці коронного гетьмана врочисто зустрів губернатор Кодака — шляхтич Ян Жолтовський та комендант Адам Конєцпольський, небіж коронного гетьмана. Тільки-но вони під'їхали, як на фортечних мурах спалахнули білі дими й лунко гахнули гармати.
— Вашмосць! — мовив губернатор в розкішнім жупані з золотим поясом. — Кодацька фортеця гулом своїх гармат вітає вашу милість на берегах Дніпра в незламній твердині нашої ойчизни. Нєх жиє моць Речі Посполитої на берегах Дніпра!
Знову лунко бахнули гармати.
— Ах, яка чарівна музика! — вигукнув коронний. — Приємно слухати, як гармати Посполитої грізним гулом знову заявляють про свою присутність на Дніпрі. Що не кажіть, а це найприємніша музика для моїх вух!
— І для наших, вашмосць! — заволала шляхта. — Це справді незрівнянна симфонія нашої вікторії над вгамованим хлопством!
— Віват! — вигукнув губернатор. — Нєх жиє славний переможець, мудрий муж і блискучий полководець пан Станіслав Конєцпольський!
— Віват! Віват! — галасувало панство.
— Спасибі, спасибі, — дякував коронний. — Панове, раджу вам уважно подивитися на нашу твердиню. Перед вами на скелястому березі хлопської ріки стоїть грізна фортеця Корони. Два роки тому її було захопив запорозький ватаг Іван Сулима. Звідси почалося повстання Павлюка, Остряниці і Гуні. А що ми зараз маємо? Сулиму та Павлюка скарано у Варшаві, Остряницю та Гуню з їхніми прибічниками розігнано. Польський меч щедро напився хлопської крові! Твердиня на Дніпрі знову наша! Більше того, вона стала ще міцнішою, ніж була! Розкажіть про це, пане губернаторе.
— Охоче, вашмосць! — зрадів губернатор. — Після Сулими фортецю заново відбудовано і вкріплено. Ви бачите, панове, на високих валах потужні гармати. Вали будуть щороку підсипатися вгору на один лікоть. Щоночі фортечні вали обходить дозор з офіцером. Неподалік фортеці збудовано сторожову вежу, біля якої день і ніч чатує загін жовнірів. Інші загони чатують дороги, об'їжджають всі околиці, пильно стережуть степ. Жоден птах не пролетить на південь, не помічений нами! Двохтисячна залога фортеці завжди напохваті! Шлях на Січ на міцному замку!
— Приємно чути таке, приємно, — погладжував бороду Конєцпольський. — Віднині хлопи і думати забудуть про Січ, Віднині Кодак — то є неприступна твердиня на Дніпрі!
Зненацька з гетьманського почту почулася латинь:
— Manus facta – manus destruo! ("Рукою створене – рукою ж і руйнується!")
Ті віщі, пророчі слова мовив тоді чигиринський сотник Богдан Хмельницький.
До Великої Визвольної війни України проти польських гнобителів лишалося всього лише десять літ. У 1648 році з наказу гетьмана повсталої України Богдана Хмельницького Кодацьку фортецю штурмом візьме ніжинський полковник Прокіп Шумейко, і запорозька залога назавжди стане на Борисфені, річці, званій в народі Ніпром, чи Дніпром.
1969 — 1971 рр., 1988 р.