Чому б і ні? Багато чого ми вже досягли, а скільки ще досягнемо?!. У нас стільки часу попереду на наш розквіт — цілих-цілих 5 мільярдів літ! Вічність! Та за цей час людство, розвиваючись навіть такими темпами, як нині, сягне немислимих просторів Всесвіту. Воно заздалегідь підготується до кінця Сонця і за мільйон чи й два років до його загибелі почне переселятися на інші планети інших сузір’їв. А їх — придатних до життя — сотні мільйонів і ще більше. Щодо галактик, то космологи, визначаючи їхню кількість, називають цифру, що її трудно збагнути людському розумові: 100 мільярдів! Самих лише галактик! (В науковій літературі можна зустріти й більш приголомшливу цифру. І це лише у нашому Всесвіті, а їх може бути багато!) І в кожній з цих 100 (чи й більше) мільярдів галактик світиться стільки ж — 100 мільярдів у кожній галактиці! — зірок. То невже, бодай на мільйоні з них (мізерний відсоток) чи й на сотнях тисяч (зрештою — на тисячі!) немає життя? Життя взагалі і розумного, як на Землі, зокрема?
Отож, 100 мільярдів галактик…
Але й це не межа. Космічний телескоп Хаббл, піднятий над Землею, невідривно — сотні й сотні годин, — вивчаючи Далекий Космос, виявив галактики, до яких світло летить ні багато, ні мало — 10 мільярдів років із швидкістю 300 тисяч кілометрів щосекунди!
На сьогодні це останні галактики Всесвіту. Принаймні, знаного нам, того, який ми називаємо нашим.
А далі?.. За 10 мільярдів років лету світла?
Далі немає нічого.
Далі, як поетично висловився один космолог, "темні століття" Всесвіту. Далі — ні зір, ні галактик, ні туманностей. Далі — НІЧОГО. Жодної світлої цяточки. То невже Хаббл сягнув своїм "оком" кінця Всесвіту? То виходить, Всесвіт кінечний? Десь починається і десь кінчається? Але що там, де все… кінчається?
Там — абсолютна пітьма.
І як далеко вона простягається? Чи вона взагалі немає простору й, очевидно, часу? Та й для чого він їй — АБСОЛЮТНІЙ ПІТЬМІ?
Інше запитання: а що коли вона — смуга абсолютної пітьми, десь та кінчається? Просто Хаббл туди ще не може "дотягнутися". А раптом за нею знову починається… Всесвіт. Новий, інший Всесвіт, абсолютно нам незнайомий, із своїми фізичними законами й параметрами, зі своїм часом і простором.
Фантазії… Але й таке може бути, тож будьмо оптимістами.
Всесвіт може виявитися таки справді безмежним (це нам теж важко уявити, адже на Землі ми звикли, що все має свій кінець). Точніше, за нашим Всесвітом вигулькне колись інший (в іншому вимірі), за ним ще… ще… ще один… І так до безконечності.
Можливо, між всесвітами існують невідомі нам переходи— тунелі. З одного в інший. Користуючись яким, можна швидко перебратися з одного всесвіту в інший. А втім, це за умови, що як у перехідних тунелях, так і в інших всесвітах фізичні закони будуть такі, як у нас. Бо якщо вони виявляться іншими — бодай на порядок — люди просто миттєво загинуть, а кораблі їхні анігілюють, перетворившись на кванти світла й тепла. Але так чи інакше, а поки що може з нашою допомогою Всесвіт себе пізнає. Бо ми — люди — мозок Всесвіту, його розум і його свідомість. Адже без нас — якщо ми єдині розумні істоти, що сумнівно, — Всесвіт просто не буде знати, що він… Існує.
… То чому б і не знайти собі планетку для життя — в інших сузір’ях, і не перебратися на неї і далі продовжувати — у нових галактиках — рід людський.
А нам — хіба звикати до переселення?
З історії відоме "Велике переселення народів" (В. п. н.) — сукупність етнічних переміщень в Європі в IV-VII ст., головним чином з периферії на територію Римської імперії. Причиною В. п. н. були соціальні зрушення в племен, які переміщувалися (розклад племінного ладу, формування класового суспільства) і кризова ситуація, що склалася в Римській імперії. Близько 370 року гунни перейшли Волгу і разом з алланами рушили на германські племена готів, які займали Північне Причорномор’я. Восени 376 року під натиском гуннів частина вестготів оселилася на території Римської імперії. Протягом V ст. германські племена розселилися на території Західної Римської імперії, утворивши ряд королівств у Північній Африці (429-438), бургундів у Північно-Східній Галії (476), вестготів у Південно-Західній Галії (480), остготів в Італії (493). Англи, сакси, юти в V-VI ст. завоювали Британію. В 568 році лангобарди утвердилися в Північній і Середній Італії. В VI-VII ст. слов’яни заселили Балканський півострів. Велике переселення народів спричинило падіння Західної Римської імперії та заміну рабовласницького ладу феодальним на всій території колишньої Римської імперії". — УРЕ, т. 2, ст. 160-161.
Взагалі, колонізація для землян відома здавна. Процес заселення і господарського освоєння земель своєї країни ("внутрішня колонізація") відбувався в Західній Європі в XI-XIII ст. У XIII-XV ст. російськими людьми були колонізовані райони Півночі, пізніше — Поволжя, Сибір, Далекий Схід, Причорномор’я, Північний Кавказ. Організація ж поселень, переважно землеробського плану за межами своєї країни — це вже зовнішня колонізація, переселенська. Почалася вона з кінця 3 тисячоліття до н. е. ассирійцями; в 1-му тисячолітті виникли античні колонії. Жвавіша колонізація територій на інших континентах почалася в епоху Великих географічних відкриттів, коли утворювалися переселенські колонії в Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці тощо.
У Київській Русі незаймані землі (внутрішня колонізація) почали заселяти у IX-XII ст. Особливо цей процес посилився вже в Україні починаючи з ІV (інтенсивніше століттям пізніше). Рятуючись від панської неволі, українське селянство масово втікало на південь, у пониззя Дніпра в незаймані, що тоді здавалися дикими, безкраї степи, де й засновували слободи (від "свобода", селища, де живуть вільні від феодальної залежності люди). Так зароджувалося славне, ніким не скорене українське козацтво, що досягло своєї величі вже в часи Запорозької. Січі.
"Українські степи вабили людину своїми неліченими багатствами. Але в той же час вони боялися їх. Людину лякали не тільки бездоріжжя, звірі, гади та отруйні мухи. Найбільшим, найнебезпечнішим ворогом були татарські хижаки. Проте, здавалося, і від цього ворога було легше відбитися, як від панів.
До широких українських степів і прямували втікачі.
Зрозуміло, нелегко було втекти від пана. Панські посіпаки пильно наглядали за селянами. Як тільки хтось тікав, зараз же посилали погоню. І горе чекало того, хто попадав до рук безжалісних гайдуків. Якщо пани не могли переслідувати втікачів— селян власними силами, то зверталися за допомогою до державної влади. Тоді воєводи, старости й інші урядники посилали за втікачами озброєні загони. Ось чому тікали завжди тільки наймужніші й найвідважніші люди, саме ті, кому воля була дорожчою за життя, хто не боявся не тільки дати збройну відсіч панам, але й сміливо йшов у степ назустріч татарським загарбникам.
Готувалися до втечі з великою обережністю. Радилися таємно, домовлялися, обирали отамана, заготовляли харчі, риштували вози в далеку дорогу. Брали з собою все сільськогосподарське знаряддя і ремісничі інструменти, а також мережі ловити рибу, пастки та всякі причандалля, щоб полювати на звіра. Звичайно, всі старалися озброїтись найкраще — луками, рушницями, шаблями, списами. А хто цього не мав, той брав просто дубового кия.
Валки втікачів виїздили в дорогу навесні, саме тоді, коли просихала земля вже вкривалася травою. Їхали з великою пересторогою, висилаючи у всі сторони дозорців. На ночівлі обирали затишне місце у балці або під гаєм. Тут ставили вози один до одного у вигляді чотирикутника, всередину якого іноді заганяли худобу й коней. Заглиблювалися далеко в степ, куди, здавалося, вже ніколи не зайдуть пани й урядники, оселялися. Під селища обирали місця в глибоких балках і байраках, біля степових річок.
Оселяючись на нових місцях, утікачі вважали себе за вільних людей і називалися козаками.
… Поява козацтва оживила малолюдні степи. З величезними зусиллями орали козаки цілину, вкриту рясною тирсою і терниною. Щоб перетворити царину з її буйною дикою рослинністю на квітучі лани, треба було орати плугом, в який впрягали дві-три, а то й чотири пари волів. Козаки прокладали дороги в невідомих раніше місцях, будували мости через безіменні річки, розводили сади. В безмежному степу, де раніше тільки шелестіла тирса та буйний вітер гойдав сиві голівки татарнику, а в синій височині клекотіли орли, з’явилися ниви золотистої пшениці, ячменю, молочно-білі лани гречки, ділянки льону, конопель. Цей розкішний килим, створений вже не природою, а невсипущою працею козацтва, слався довкола селищ, де зеленіли городи, вишневі та яблуневі садки, біліли привітні хатки. На степовому дозвіллі козаки поклали початок не тільки землеробству: тут почало розвиватися скотарство й різні промисли — рибальство, мисливство, селітроваріння". — В. Голобуцький, "Гомін, гомін по діброві".
Чи в Миколи Васильовича Гоголя, пригадуєте сторінки його безсмертного "Тараса Бульби":
(Продовження на наступній сторінці)