Тієї осені македонська столиця зустрічала свого царя з іллірійського походу. Західну браму, через яку в столицю мав в'їжджати молодий цар, прикрасили гірляндами із зелені, народ аж за браму висипав, за місто. Ще скрипіли дорогами, що вели з Іллірії, обози, гнали гурти худоби, рабів і табуни коней, ще йшли знамениті піхотинці-фалан-гісти із своїми страшними списами-сарксами, а сам переможець на чолі загону вершників-гетайрів вже підходив до столиці. Гетайри були улюбленцями всіх македонських царів, охороною трону і головною воєнною силою царства. Аргеади, свого часу захопивши Центральну і Східну Македонію, перетворили її у власні землі, які й роздавали своїм соратникам та спільникам. Хоч земля й давалася з правом спадкоємства, але македонські царі все ж зберігали над нею верховну владу. І тому ті, хто одержував землю, мусили самі нести службу в царському війську і давати певну кількість кінних воїнів — в залежності від розмірів наділу. Так виникла кіннота гетайрів, котра нічого не коштувала царям, адже гетайри не тільки утримували себе, але й своїх вершників. Служили за землю. Вони ж і стали найближчими до царя не тільки в походах, а й у мирний час. Цар, представники родовитої знаті та гетайри вважалися рівними серед рівних. Гетайри не лише супроводжували царя в походах, не тільки брали найактивнішу участь у війнах, а й були найближчими співтрапезниками царя на всіх бенкетах, які так любили влаштовувати владики Македонії. При дворі гетайри складали особливе коло і мали постійний доступ до царя. І хто б з гетайрів не з'явився при дворі, його неодмінно запрошували до царського столу. Ця дружба — бойова і застільна — гетайрів з царем підтримувалася з віку в вік, і тільки їх, гетайрів, називали товаришами царя. Вони першими отримували від нього дарунки і, звичайно ж, найкращі землі. З них набиралися радники, різні придворні чини та охоронці, чимало їх постійно проживало при царському дворі. Створюючи нове військо, Філіпп перебудував і кінноту гетайрів — вершники, як і фалангісти, отримали однакове озброєння: шолом, металевий панцир, мечі, дротики. Високі, вдатні з себе і дужі гетайри були як на підбір, цар і любив їх, і беріг, якщо тільки дозволяли обставини. Пересувались вони завжди рівними рядами, сяючи кінською збруєю і власною зброєю та обладунками. Молодий цар теж був озброєний як ге-тайр: бронзовий шолом з гребенем, панцир, меч, дротик. Тільки на спині його бойового коня лежала лев'яча шкура та царська зброя була прикрашена золотом, а за плечима червоними крилами маяв пурпуровий плащ, який носили тільки верховні владики-базилевси.
Задоволений молодий цар, світлі очі його повні веселощів — радіти перемозі він умів. Все у ньому молоде, завзяте, гордовите. Навіть напівкругла русява борідка — і та молодечо виглядає. А втім, вона у нього і справді ще молода.
Люд криками захоплення вітає свого царя, і при в'їзді у міську браму йому кидають квіти, на дорогу вибігають жінки і на ходу прикрашають квітами й стрічками збрую царського коня. Філіпп, нахиляючись, встигав їх цілувати і гордовито випростовувався на коні — задоволений, сяю-ючий, веселий, дещо навіть схожий на сільського парубка, котрий оце зібрався на гульки і хизується з того, що має успіх у дівчат.
Тільки приносячи жертву богам чи героям *, можна відвернути від себе їхній гнів і завоювати прихильність. З давніх-давен вівтарі споруджували під відкритим небом — лише так дим, піднімаючись від спаленої жертви, досягне богів чи героїв. А їх шанували не менше, аніж бо-
Герой — від грецьк.— владика, пан.
гів. Греки вірили: герої і після смерті продовжують жити в гробницях, а тому неодмінно впливають на долі людей і держав. Вони ж були посередниками між богами та людьми, захисниками останніх — відвертали від них зло та різні біди, рятували їх від лиха й незгоди. Герої — благодійники всіх, хто жив на землі. Але, якщо їх не шанувати,— чекай лиха. І героїв шанували. Особливо тих, від яких вели свій родовід. Найпопулярнішим і найвеличні-шим грецьким народним героєм був Геракл — син Зевса, батька всіх богів. Від божого сина і вів свій родовід македонський цар Філіпп. Бути нащадком Геракла — це звучало. Це майже магічно діяло на підданих, переконуючи їх у тому, що Філіпп не простий смертний, а божество.
Тож, повернувшись з походу, Філіпп, як і годиться, спершу здійснив подячні жертви своєму предку Гераклу за успішне завершення іллірійського походу. Збираючись у той похід, Філіпп у молитві, зверненій до Геракла, прохав у нього допомоги, а за майбутню підтримку обіцяв принести в жертву дванадцять молодих бичків, які ще не знали праці. Іллірійців розбито, тож настав час виконати клятву, дану Гераклу. І вже ведуть у царський двір, де з дикого каменю викладено вівтар, дванадцять молодих, аж лискучих од ситості бичків. Роги їм прикрашено квітами і стрічками, люд задоволено поляскує бичків по гладких спинах — жирні бички, вигуляні на розкішних травах, ярма та тяжкої праці ще не знають, м'ясо у них ніжне і смачне. І Геракл буде задоволений, і люди.
У бичків зрізають на лобах пучки шерсті й кладуть на жертовник. Лунають слова:
— Тобі!..
— Тобі, о славний Геракле, цар Філіпп, як і клявся, приносить в дар дванадцять найкращих бичків.
Прийми їх і завжди будь милостивим до славного нащадка свого, до царя нашого, до Філіппа.
На жертовнику спалахує хмиз з пучками шерсті, голубий дим стрімко лине вгору, здіймається над стінами палацу, сягає вище і тане в голубизні неба. А бичків з радісними вигуками ведуть на площу, де вже приготовлено кілька великих багать. Там жертовних тварин заб'ють, шкуру, кості й нутрощі віддадуть вогню, себто для Геракла, а м'ясо посмажать і роздадуть люду від імені царя Філіппа. До шматка м'яса кожному наллють кухоль вина з царських запасів. Слава щедрому царю! Слава його непереможному війську — кінноті і фаланзі слава!
Слава й Гераклу — великому предку царя!
А чи не пора нам перейти до любові?!
Що-що, а застілля македонські царі цінували. І цінували, і вміли пити-гуляти. Особливо Філіпп. Крім жінок та воєн, він так любив застілля, що ніколи не втрачав жодної нагоди побенкетувати в дружному колі товаришів своїх, гетайрів. А за столом над усе люблять веселість. Тож і застільних товаришів (крім гетайрів) вибирав з тих, хто вмів не менше за нього самого пити і безмірно веселитись. Цим умінням відзначалися фессалійці, співвітчизники колишньої третьої дружини Філіппа, тож вони й верховодили при македонському дворі. А хто вмів добре пити і добре веселитись, того цар любив. І день тоді зливався з ніччю, а ніч з днем — жарти, грища, азарт, жінки, вільна любов. Це жахало придворних філософів та моралістів. Один з них — Феопамп, учений грек, котрий жив при македонському дворі,— ворогував майже з усіма і завжди був не-вдоволений. Філіппа, як військового діяча і царя, він вважав найвидатнішою людиною в Європі, але царське оточення таврував із сарказмом. Хоча він і самого Філіппа називав п'яницею, гравцем і марнотратцем. Та Філіпп його терпів. Тільки й того, що на бенкети ученого грека не запрошував. У розвеселому застіллі учений грек був ні на що не придатний. Хіба що міг нагнати нудьгу своїми спірками, а молодий цар терпіти не міг за бенкетним столом нудьги.
Із наближених царя найзнатнішими і найдовіренішими були два полководці — Парменіон та Антіпатр, помічники й однодумці, котрі, власне, й привели Філіппа до влади, адже не без їхніх впливів загальне військове зібрання проголосило Філіппа царем. Вони ж допомагали йому створювати нове військо.
Старший на вісімнадцять років за Філіппа Парменіон належав до найвищої македонської знаті. Досвідчений, розумний, кмітливий і розсудливий, він був найдовірені-шим радником царя, і без нього Філіпп не ходив у жодний із своїх походів і не раз говорив, що Парменіон — єдиний, кого він може назвати справжнім полководцем. А ось за столом радник хоч і бував, але пив мало, ніколи не п'янів і завжди готовий був після будь-якого застілля зайнятися військовими справами. За це його Філіпп теж цінував, бо сам на бенкетах здебільшого втрачав контроль над собою і забував тоді про все. Другим близьким соратником царя був Антіпатр. Він служив ще Пердіцці III, немолодий, не схильний до гульок та марнування часу. Досвідчений політик та дипломат, він шанував еллінську культуру, підтримував зв'язки з грецькими філософами і навіть сам писав книги. Філіпп на нього покладався цілком і повністю, адже, доки він пиячив, його вірний друг і радник залишався тверезим. За столом, на якому стояло питво, Філіппа з Антіпатром разом ніколи не бачили. В Пеллі так і говорили: "Коли Філіпп п'є і гуляє, то Антіпатр чатує царство". ...Гулянка тривала вже не перший день.
Бенкетна зала, стіни якої були викладені пароським мармуром, з колонами, обвитими теж мармуровим плющем, здавалося, не мала ні початку, ні кінця. Рядами стояли довгі низькі столи, важкі, дубові, оковані залізом і прикрашені міддю. За ними на низьких дубових лавах — гості та друзі царя. Сам він сидів на чолі столу, на стільці з високою спинкою і позолоченими підлокітниками у формі лев'ячих голів з роззявленими пащеками. І якщо цар починав "напувати своїх левів", себто намагався вилити вино в роззявлені пащеки на підлокітниках свого крісла, всі знали, що владика вже "дозрів"... Готовий. І від нього всього можна чекати, а тому треба бути обережним...
(Продовження на наступній сторінці)