Епітафія — від одного грецького слова, що означає, даруйте, надгробний[3]. Себто надгробний напис, здебільшого у віршованій формі. Іронічні епітафії здавна стали поширеним видом жартівливих або сатиричних поезій. Рідко хто з українських поетів-гумористів не писав (чи не пише) епітафій. І навіть загалом не гумористи. Мій друг, поет-лірик Михайло Чхан (на жаль, вже давно покійний) все життя писав лірику, але залишив п’ять чи сім предошкульних епітафій. Але писали — чи пишуть — від випадку до випадку. Вряди-годи. Чи аби засвідчити, що й вони з цим рідкісним і непростим специфічним жанром можуть справитись. І тільки Сом… До речі, в українській літературі вже утвердилося думка, що саме Сом започаткував цей жанр, але це не так. Михайло Слабошпицький зауважив точно: "Він став єдиним на всю соборну Україну послідовним (послідовним! — В. Ч.) епітафіїстом". Бо лише Сом сипонув епітафії, як з доброго міха — випадок і справді унікальний в українській гумористиці. Року 1998-го він видав аж цілу збірку "Сто епітафій" — за допомогою газети "Вечірній Київ", де тоді працював. І всі ті сто епітафій — одна одної кращі, яскраві, образні, дотепні, як феєрверк, різнобарвні. Виходить, сміх над могилами? Так, але це і є торжество життя. А втім, у Сома могили уявні, а ось герої його реальні й живі. "І коли вже бути точним, — пише в передмові до "Ста епітафій" Віталій Карпенко, тоді головний редактор "Вечірнього Києва", — то те, що пише останнім часом Микола Сом та іменує епітафіями, є те ж саме, що називається знову ж таки давньогрецьким словом — епіграма. Себто — короткий напис на пам’ятнику з поясненням значення предмета, що з часом трансформувався в означення літературного жанру — короткого вірша сатиричного змісту на адресу якоїсь особи. Що також дуже близьке до пам’ятника…. зі знаком мінус".
Тут автор передмови влучно підмітив, що багато епітафій Сома — це закамуфльовані епіграми. Часом дошкульні.
Олексію Дмитренкові — автору російськомовного роману "Аист", за який удостоєний Шевченкової премії.
Я відлетів. Тепер од вас далеко я…
Немов отой останній партократ…
Я по-московськи цвенькаю, кумекаю,
І мій роман читає старший брат,
Тепер я — аіст…
Був би я лелекою
Чи був би я державний лавреат?
Чи епітафія-епіграма про наше всеукраїнське лихо:
Ой пане Степане!
Тепер наодинці
Напишем сльозою:
жили чи були?
Чому умирають брати-українці?
Чому виживають прокляті хахли?..
Або ось п’ять рядків, присвячені уявній могилі В. Канівця, творця української Ленініани:
Я — Володимир Канівець,
Ленініани я творець.
Колись казали: "Молодець!"
Але мені прийшов кінець,
Бо вченню Леніна — капець.
Чи хоча б лікарю Касьяну, який із дубової московської трибуни хвацько верещав: "Хай київські студенти голодують! Нам більше їсти буде!..":
По обіді у четвер
Ненароком я умер,
Отже, друзі-комуністи
Можуть більше попоїсти.
Присвятив Микола Сом кілька отих надгробних написів і самому собі. Ось один з них:
Не плач, дружино, ради Бога —
Хай плаче вітер у яру!
Мені не буде некролога!
Я смертний — отже, не умру!
Надгробні написи живим (на їхніх уявних могилах) Миколи Сома швидко стали популярними, а їхній автор — знаним епітафіїстом. І як до модного художника звертаються багаті славолюбці (політики, діячі культури й мистецтв чи бізнесмени) намалювати їхній портрет, так до Сома — явище до того не знане в українській гумористиці — теж почали звертатися з проханням: Миколо, напиши й про мене епітафію. (Епітафія, епіграма, пародія тощо, якою б вона часом не була злою, все одно корисна для того, про кого вона створена, адже це свідчення популярності даної особи та й до того ж приносить ще й нову порцію відомості, а всі ми — марнославці і славолюбці! Недарма ж кажуть: то не поет, на чиї твори гумористи не написали жодної пародії!)
Першою з пропозицією написати і їй епітафію до Сома звернулась народна артистка України Неоніла Крюкова і отримала те, що хотіла:
Шукали скрізь її могилу
Усі пани й товариші,
Та я сховав прекрасну Нілу
В моїй закоханій душі.
Зрештою, М. Сом якось виступив з пропозицією у "Вишняку", що він готовий виконувати будь-чиї бажання написати про них епітафію і неодмінно писатиме всім бажаючим, але, зрозуміло, за плату. "Вельми помірну", — уточнив.
Гриць Гайовий на це відгукнувся своєю епіграмою:
Я поет Микола Сом —
Це ти добре усвідом.
Усвідомив? А тепер
Уяви, що ти помер.
Уявив? Тоді притьмом
Епітафію замов —
І увічнишся по тому
В епітафії від Сома.
У збірці "Сто епітафій" Микола Сом вмістив епітафію і аз сущому.
Валентину Чемерису — людині, письменнику, громадянину.
А яка найкраща риса
Валентина Чемериса?
Незабутній Чемерис
Мав багато гарних рис.
От, наприклад, звіку-роду,
Коли пив — то тільки воду.
Правда, іноді пивце
Смакував… Та що про це
Теревенить без причини?
Без чарчини й цигарчини
Міг прожити все життя —
Був, як янгол, як дитя!
Ну, а як же молодиці?..
Був байдужий до спідниці,
Десь хіба що крадькома
Підморгне — і все… Нема!
Він крутив чимдуж педалі
Від гріхів усіх подалі.
Скажем чесно: Валентин
Був такий у нас один.
То яка ж хороша риса
Прикрашала Чемериса?..
Ось такі в мене (в інтерпретації Сома) виявились "гарні" риси. І де він їх у мене понавизбирував? Такі хороші риси гірші поганих. Як бути чесним, то в пошуках гарних моїх рис Сом дещо передав куті меду. Протестую! Багну поганих кращих рис! Від цигарчини я ось уже піввіку не можу відвикнути, незважаючи на всі наполягання лікарів та свої болячки (прямо тютюноманія якась!), чарчину, поки дозволяло здоров’я (десь до шестидесяти з чимось років) я таки перехиляв. Часом і не дотримуючись міри — на жаль. Щодо молодиць… Ні, ні, не буду далі. Хай краще в мене залишаються Сомом знайдені так звані "гарні" риси.
Хоча з такими рисами виходить, як у придибенції про дядька Пилипа.
— Лікарю, я буду жити? — питає він після операції.
— Алкоголь вживаєте? — в свою чергу питає лікар.
— Ні, ні! Боже мене борони!
— Палите?
— Що ви, лікарю. Боже мене бережи!
— До жінок… кгм-кгм… бігаєте?
— Що ви, що ви! Як ви могли таке й подумати, лікарю? Боже мене бережи! То буду я жити?
— А навіщо вам жити? — подивувався лікар.
І я цілком і повністю приєднуюсь — чуєш, Соме? — до справедливих слів мудрого дотепника-лікаря.
P. S. Коли Миколу хто похвалить, що він — найкращий гуморист, Микола, з притаманною йому скромністю, опустивши очі долу, відповість:
— Е-е, не кажіть, не кажіть. Найкращого дотепника я особисто знав.
— І хто ж він?
— Старшина. Як, бувало, що-не-будь скаже цей гуморист, всі ляжуть!
— О-о, цікаво, — оживають слухачі, — і що ж той старшина казав?
— Р-рота-а! Лягай!..
Це тільки він так дзвонить:
— Добридень! Вас турбує президент держави Сомалі Микола Сом!
І я тоді вкотре думаю, що держава, ну, наприклад, Чемерисія, все ще чомусь на карті світу не з’являється, а ось у Сома, бачте, є своє Сомалі. Тож виходить, що Сом — єдиний з українських письменників — і померлих, і сущих нині, — ім’ям якого названо державу. Бодай і в Африці, та все ж… Але мало Сому держави Сомалі (Сомалійська Демократична Республіка), так він має ще й півострів Сомалі. Так він ще має і етнос сомалійці, а їх там 96 відсотків у тій державі!
Правда, мені ніби ж гріх скаржитись, адже є в мене Чемерівці — селище міського типу Хмельницької області та Чемеровецький район на все тій же Хмельниччині, та село Чемерин Ківерцівського району Волинської області, та ще черемиси — земля і народ, угро-фінське плем’я, що жило в басейні середньої течії Волги, нині Марійська АР та частина суміжних з нею областей Росії. Непогано, але… Але не те, що в Сома. Адже, крім півострова і держави Сомалі із сомалійцями, Микола Сом має ще й Сомове море (окраїнне море Тихого океану біля берегів Антарктиди). А втім, гуморист Григорій Шиян має річку Шиянку — рукав Самари при її впадінні в Дніпро в районі Дніпропетровська — і маленьке селище чи не на одну вуличку Шиянка, хоч це не йде ні в яке порівняння із державою Сомалі у Сома. Але й цього мало Сому. В його рідному селі, у Требухові, є вулиця Сомів. Де Соми з великої літери живуть. Вулиця кілометрів з чотири завдовжки, і на ній живуть самі лише Соми. Соми. Соми. Соми. Чотири кілометри самих лише Сомів. І всі вони, як кажуть, і ніг не замочать, і рибки наловлять — такі мастаки. Це про них та про їхню вулицю поетичний представник клану Сомів навіть вірша утнув:
Вулиця, Сомова вулиця,
Та, що коліном лягла.
Хата до хати не тулиться
Тут — в оболоні села.
Стійте ж, гаї ви березові!
Я похвалюся людьми.
(Продовження на наступній сторінці)