Аби не слухати шепотіння тих... щасливців, смертників-щасливців, вимикав мікрофони, та заспокоїтись не міг. І знову вмикав, і знову слухав їхнє шепотіння... З усіх жінок він найдужче любив Дженні Стівенс. Все віддав би, щоб вона хоч раз отак йому прошепотіла в пітьмі. Багато років (ще звідколи вона була студенткою) домагався її любові чи хоча б приязні. Спершу спокушав кар’єрою, яку він їй, маючи зв’язки, влаштує, грошима, славою — все дарма. Жінки, виявляється, можуть бути непідкупними. Це його вразило. Вона була і вродлива, і талановита, що рідко трапляється серед жінок. Природа їй багато відпустила, і вона це розуміла. Коли ж він нарешті збагнув марність своїх домагань, коли втратив терпець і самолюбство його було уражене, то сказав собі: якщо не йому, то хай вона нікому не дістанеться... І Дженні Стівенс тепер нічия. Минув рік, він уже заспокоївся, і ось в його інститутський кабінет зайшла її сестра, така схожа на покійну Дженні Стівенс! Коли він глянув на неї, то в першу мить здалося, що звідти повернулася Дженні Стівенс... І здається, вона, сестра покійної, дещо зайве знає. Як і її коханець, приватний детектив.
Ван Гофф зупинився посеред кабінету, востаннє зважуючи всі "за" і "проти". З нею він іще поморочиться, а ось із тим суперменом треба кінчати, і якомога швидше. Так буде легше вкоськати Дженні Ленгдон.
— Помиляєшся, детективе. Кінець життя теж трагічний!
Все зваживши, ван Гофф пройшовся востаннє по кабінету і дав команду комп’ютерові пустити в підземелля снодійний газ... І закляк біля пульта, потилицею відчуваючи: позад нього хтось стоїть...
XXIII
Дженні прокидалася важко, довго і боляче.
Мала таке відчуття, ніби її занурили у ванну з якоюсь густою і слизькою рідиною, з якої несила було вибратися на поверхню. Вона борсалась у тій рідині, стомлювалась до краю, відпочивала і знову починала нелегку боротьбу... Несила було розплющити очі, повіки злипалися, і вона намагалася розліпити їх руками... Коли прокинулась і розплющила очі, то побачила себе в незнайомій кімнаті, вікно якої було зашторене.
Нудило. В голові дзвеніло, наче там хто безперервно розбивав склянки. У скронях стугоніла кров.
— Джо?..
Звелася, серце так закалатало, що мусила схопитися руками за груди і трохи перечекати... Та ось серце поступово почало вгамовуватись, затихла нудота.
— Джо???
У відповідь — ані звуку.
їй стало страшно, і вона несамовито закричала. У кімнату хтось нечутно зайшов, спалахнуло легке світло настінного бра.
— Заспокойтесь...
Перед нею стояла незнайома жінка років тридцяти п’яти, симпатична, з привітними, співчутливими очима. Вона стримано усміхнулася.
— Де я? — швидко запитала Дженні. — І хто ви?
— Не хвилюйтеся, ви у друзів, і вам більше ніщо не загрожує, — одказала жінка, голос у неї заспокійливий, м’який. — Я дружина Х’юлетта Кларнеса, друга Джорджа Лі.
— Місіс Кларнес... Де Джордж? І чому я у вас?
— Джордж у лікарні. — Місіс Кларнес присіла на край ліжка, говорила тихо і ласкаво, погладжуючи руку Дженні. — Не треба хвилюватися, добре, коли все добре кінчається. Повернувшись із відрядження, Х’ю дізнався, що його розшукував Джо. Мій чоловік негайно подзвонив йому. Комп’ютер увімкнув плівку з розповіддю Джо про те, що з вами сталося і куди він іде... Х’ю взяв агентів і полетів на віллу ван Гоффа. Прилетів якраз вчасно, професор вже встиг пустити газ у підземелля.
— Що із Джо?
— Він зараз в хірургічному відділенні, хірурги пришивають йому відрубану руку.
— У нього знову буде ціла рука?
— Будемо сподіватися на краще. Найскладніше було забрати кисть руки з квартири, замок же там дактилоскопічний. Довелося привезти непритомного Джорджа до вілли-замку, піднести на носилках його під двері і його палець всунути в замкову щілину. Тільки тоді двері відчинилися.
Дженні захвилювалася.
— Я мушу... зараз же... негайно... в лікарню...
— Заспокойтеся, нікуди вам не треба йти. Та й у лікарню вас все одно не пустять. Операція тривала всю ніч і щойно закінчилася. Хірурги сподіваються, що рука зростеться. А вам краще поспати, набратися сил, завтра ж ми з вами удвох відвідаємо білого короля детективу, який усе життя твердив, що терпіти не може жінок. (Дженні усміхнулась). Знаєте, Дженні... Можна мені так вас називати? Дякую. Знаєте, Дженні, я вам заздрю. Чисто по-жіночому. Хоча, може, не зовсім і зручно — говорити про заздрість в такій ситуації, але — заздрю. Як вас любить Джордж! Заради вас відрубати собі руку! О, не кожен з чоловіків на таке здатний. Ви щаслива, що у вас є така людина!
— Я все життя шукала таку людину, місіс Кларнес. І знайшла... — Дженні, відкинувшись на подушку, заплющила очі. Тихо усміхаючись, вона заснула.
Місіс Кларнес поправила на ній плед і навшпиньки вийшла з кімнати.
Із служби повернувся чоловік, ще з порога запитав:
— Ну, як вона?
— Прокинулась, ми з нею трохи поговорили. Я сказала, що навіть заздрю їй. Адже вона така щаслива.
— Звідки це ти взяла?
— Її так любить Джордж. А жінки завжди щасливі, коли їх люблять чоловіки. Коли б ти мене так любив, як твій друг Дженні...
— І я люблю, — буркнув Х’юлетт Кларнес, роздягаючись. — Але я хочу їсти.
— Не любиш ти мене, — зітхнула місіс Кларнес. — Бо коли б ти мене так любив...
— Ти хочеш, щоб я собі руки відрубував? — обурився Кларнес.
— Заспокойся, ти на таке не здатний.
— Ну, знаєш!.. — Х’ю забігав по кімнаті. — І взагалі... взагалі, я голодний, а ти мене годуєш проповідями.
— Зараз подам. — Виходячи, місіс Кларнес затрималась у дверях: — Як Джордж? Операція, сподіваюся, закінчилася успішно?
— Всео’кей! Хірурги пришили йому руку, яку він так майстерно собі відтяв... Після цього він пройде спецкурс лікування та масажу і знову буде дворуким. Але хто б міг подумати? — Х’ю вражено похитав головою. —Сорокап’ятирічний холостяк... переконаний холостяк — і раптом... Ні, такого не збагнути.
— Що ж тут дивного? До нього прийшла справжня любов.
— А-а... — відмахнувся чоловік. — Не розказуй сентиментальні казочки. Любові немає. Просто чоловік та жінка звикають одне до одного, і все.
— Це в тебе так, — спалахнула місіс Кларнес, — а в інших...
Кларнес теж спалахнув.
— Ти даси мені зрештою поїсти?!
— Зараз принесу сосиски та каву. — Виходячи, місіс Кларнес мрійливо похитала головою: — Яка у них любов, яка любов! А тут...
XXIV
Минуло двадцять три дні.
Джордж Лі вже ворушив пальцями лівої руки і навіть міг брати ними дрібні предмети. Пальці ще не зовсім його слухались, але то нічого, масаж їх вирівняє. Хірурги — молодці, вміють працювати. Пришили кисть, як там вона й була.
Все скінчилося благополучно, радіти б тільки, якби не в’їдлива думка про той тяжкий день, коли доведеться розплачуватися з чародіями у білих халатах. Платити ж чародіям у білих халатах не було чим. А тут ще й адміністрація міської в’язниці оштрафувала його за самовільний вихід із зони ув’язнення та зняття електронного охоронця "при допомозі відрубування лівої руки" (так було записано в акті). П’ять тисяч доларів! Де їх узяти? Плюс кілька тисяч доведеться платити хірургам. І прямо з лікарні доведеться повертатися в зону ув’язнення, де йому знову буде надіто на руку (на пришиту руку!) металевий браслет. І невідомо за що далі жити. Було від чого занепасти духом.
Рятувала Дженні.
Приходила в лікарню свіжа, розчервоніла і від того ще гарніша, завжди весела, балакуча. Не входила, а наче влітала в палату, її світлі очі сяяли, на бровах і нй віях спалахували крапельки вологи, і все тоді навколо неї оживало... Вона торохтіла без угаву, її голос дзвенів для нього дивною музикою, і він, мружачись від повноти щастя, забував про всі свої злигодні останніх днів. Щось веселе розказуючи, Дженні брала його ліву руку, кисть якої ще була в гіпсі, і заходжувалась розминати йому пальці, цілувала їх, і пальці тоді оживали, і в них гаряче пульсувала кров.
Одного дня вона вбігла в палату особливо збуджена.
— Все о’кей, Джо! — вигукнула ще з порога. — Уявляєш, видавці прийняли мій "рожевий" роман. Ось так!
— Вітаю. Радий за тебе. — Він обняв і поцілував її.
— Роман— халтура! — сміялась вона, блискаючи збудженими очима. — Але за нього мені дадуть гонорар. — Його вистачить заплатити за лікарню та операцію, ще й лишиться дещиця нам.
Але дещиці для них не лишилося. Гонорару таки вистачило, щоб розплатитися за операцію та двадцять п’ять днів, проведених у лікарні. Ще й п’ять тисяч зосталося. Рівно стільки, скільки треба було заплатити адміністрації міської в’язниці за самовільний вихід в’язня номер 3542475 із зони ув’язнення. Роздавши гроші, Дженні вивернула гаманець і розгублено посміхнулася.
— Оце і все, Джо. Доведеться писати ще один роман. "Золота клітка для папуги" нас із тобою не озолотила. Хоча, — вигукнула крізь сльози, — вона викупила тебе з лікарняної неволі. А це вже щось та значить.
(Продовження на наступній сторінці)