«Білий король детективу» Валентин Чемерис — сторінка 5

Читати онлайн фантастично-пригодницьку повість Валентина Чемериса «Білий король детективу»

A

    — Я люблю тебе, Дженні! — у відчаї вигукнув Майкл. — Хіба ти не відчуваєш, хіба не здогадуєшся? З тієї першої ночі, коли я випадково йшов холом, а ти раптово з’явилася переді мною, життя без тебе мені не життя. І сонце’без тебе мені не сонце, і білий день без тебе не білий день. Жду півночі, як найбільшого у світі, х щастя, щоб побачити тебе. Але як довго, як неймовірно довго чекати півночі і як мало тебе бачу.

    Жінка дивилась кудись повз Майкла і всміхалася комусь невидимому.

    — Дже-енні... — простягнувши руки, що злегка тремтіли, Майкл повільно, наче сліпий, наближався до жінки. — Дже-енні... Я вдячний тобі й за те, що ти хоч з’являєшся до мене. Я тебе бачу щоночі і тим щасливий. Тепер я знаю, для чого живу. Чекати півночі, щоб подивитися на тебе, на твою сонячну усмішку. О, який я щасливий тепер!

    На східцях, що вели на другий поверх, стояла у білій нічній сорочці його дружина і безгучно плакала — видно було, як здригалися її плечі, і сама вона в ту мить теж була схожа на привид.

    У годиннику почулося легке шипіння.

    Видиво хитнулося.

    — Дженні, пострива-ай!!! — крикнув Майкл. — Я ще хочу тебе бачити. Не йди, не залишай мене самого. Адже в мене немає нікого, крім тебе, (його дружина, прикусивши зубами руку, щоб не закричати, метнулася назад, на другий поверх). Я люблю тебе! Я не можу без тебе! Скажи мені, як же до тебе дійти? Де починається дорога, що веде до тебе, у твій сонячний і щасливий світ?

    "Якби-то хто знав, де та дорога, якою можна дійти до своєї мрії, — зітхнув Джо, і йому чомусь стало сумно, невимовно сумно.

    Х’ю випростався, надав собі суворо-офіційного вигляду охоронця закону і ступив крок із свого сховку.

    — Всім стояти! — крикнув він, певно, адресуючи свою команду не тільки Майклу, а й жінці-привиду. — Кримінальна служба! (На лацкані його піджака засвітився значок "КС").

    — Як ви посміли вдертися в моє житло?! — ніби пробудившись зі сну, вражено вигукнув Майкл. — Геть звідси! Мій дім — моя фортеця!

    — Перед законом і фортеці відчиняють брами! — жорстко сказав Х’ю. — Іменем закону я...

    — Але Дженні не ваша, — відступаючи від інспектора, заволав Майкл. — Вона моя! Чуєте, моя! Я нікому її не віддам, нікому! Тут немає ніякого криміналу!

    — А це ми і хочемо з’ясувати, — озвався Джо, теж виходячи із засідки. — Спокійно, Майкле Джексоне, ми й справді зайшли сюди іменем закону. Дженні ніхто в тебе не забере. Ми лише хочемо з’ясувати деякі обставини стосовно жінки-привиду.

    Але Майкл, не ззернувши на нього уваги, кинувся до жіночого силуету, що вже почав блякнути, розмиватися, як тільки годинник відбив чверть на першу.

    — Дженні, постривай, я ще не все сказав!

    Та коли годинник відбив чверть і мелодійний переливчастий дзвін повільно розтанув у холі, жінка в ту ж мить зникла.

    — Дженні, приходь завтра! — кричав Майкл до світлої плями, що невблаганно танула посеред холу. — Я чекатиму тебе завтра, чека-атиму-у ...

    Та ось світла пляма згасла. З усіх кутків насувалась глуха пітьма (місяць, певно, зайшов за хмари), і вже ніщо більше не нагадувало, що секунду тому тут було. Тільки м’яко гойдався сюди й туди маятник: цок-цок, цок-цок...

    — От і все, — зітхнув Майкл.

    Тим часом інспектор Х’ю увімкнув ліхтарик, поклав його на столик так, щоб вони утрьох опинилися у світлому колі, і звернувся до Майкла суворим, офіційним тоном:

    — Іменем закону я заарештовую вас, Майкле Джексоне! За зв’язки з потойбічними силами у вигляді привиду.

    — А ви упевнені, інспекторе, що це потойбічні сили?

    — Те, що ми спостерігали, є чортівнею, диявольщиною, містере Джексон! А закон завжди стояв і стоїть на боці людей. Людей, а не нечистої сили. І в даному випадку я мушу застосувати закон!

    — Облиш, Х’ю, чортівню і заспокойся, — озвався Джо. — Згадай краще, у якому віці ми живемо. І потойбічні сили тут ні до чого. Вони назавжди залишилися у минулих віках, коли у них вірили.

    — Гаразд, коли це видиво не чортівня, тоді що це таке?

    — Щось зв’язане з наукою, — обережно висловив припущення Джо. — Ми, на жаль, не знаємо природи цього феномена, тому й лізуть нам у голову всілякі думки про містику.

    — Розберемося, Джо. Але — потім. А зараз я мушу арештувати містера Джексона. Так велить мені почуття обов’язку. — Х’ю повернувся до Майкла: — Привид руйнує вашу сім’ю, містере Джексон.

    — Але до моєї сім’ї Місту немає діла. Принаймні воно раніше ніколи не цікавилося мною. То чому мене арештовують?

    — Тому! — майже крикнув Х’ю. — Хоча б тому, що привид порушує порядок. І взагалі, я попрошу вас, містере Джексон, не дискутувати зі мною. Я при виконанні службових обов’язків і маю іменем закону оберігати в Місті порядок і спокій. Я змушений буду арештувати і привид, щоб доставити його в Кримінальну службу.

    Джо засміявся.

    — Але як ти його арештуєш?

    Х’ю на мить розгубився, але швидко знайшовся.

    — Будь певен, спеціалісти зуміють дістатися до привиду. Але то вже не мій клопіт. Мені службою ввірено охороняти в Місті порядок, і я виконаю свій службовий обов’язок! Привид може викликати в Місті паніку, а це — непорядок. Тому його треба негайно ізолювати від суспільства.

    — Х’ю, залиш цього вродливого привида під мою відповідальність.

    — Гм... — Х’ю завагався. — Але яка з тебе відповідальність, якщо ти — приватна особа?

    — Але ж не хто інший, а саме ти довіряєш цій приватній особі, — Джо тицьнув себе пальцем в груди, — довіряєш найскладніші справи. І ця приватна особа ще ніколи тебе не підводила. Чи не так?

    — Ти маєш рацію, Джо, але... — інспектор знову завагався. — В даному випадку справа неординарна. І я не можу ризикувати своєю репутацією.

    — Розумію: дружба дружбою, а служба службою?

    — От і добре, що ти розумієш, а тому й не гнівайся на мене, — вже примирливо сказав інспектор. — Ми не знаємо природи чи принципу дії цього привиду. А раптом станеться непередбачене?

    — Що саме?

    — Привид вирветься на волю і піде гуляти Містом.

    — Гаразд, я все беру на себе.

    — Ні, ти уяви, що зчиниться тоді в нашому зразковому Місті! Чутки, страхи, сум’яття... Почнуть хтозна-що говорити. А дійде до начальства, що я знав про привид і не ізолював його, а випустив у Місто, як джина з пляшки, — не носити мені цього значка, — показав на лацкан куртки, де світилися букви "КС". — Ще мені потім і політику пришиють, бо чортзна, чим дихає цей привид, адже про його політичну платформу в нього на лобі нічого не написано.

    — Та ти що? — Джо і сміявся, і дивувався водночас. — Привид і політика? Більшого б у тебе клопоту не було!

    — А раптом цей привид та лівих переконань, га? — зловісним шепотом запитав інспектор й, оскільки Джо мовчав, переможно закінчив: — Ось так. А в мене, сам знаєш, сім’я, дружина, три дочки і четвертий син. Сімейка ого-го, її треба одягати, годувати і теплі місця дітям у житті шукати. Одне слово, без роботи мені аж ніяк не можна лишитися. Я — не ти, котрий сам за себе відповідає.

    — Розумію, — кивнув Джо. — Отож буду діяти під егідою твого шановного відомства, але все беру на себе. На випадок чого — твоя хата скраю. Годиться?

    — Авжеж! — Х’ю повеселішав. — Але ще одна умова. Точніше — наказ. Усе тримати в таємниці і, як вогню, остерігатися преси. Про привид їм — ані слівця. А тепер — починай!

    І Х’ю, сівши у темряві на диван, усім своїм виглядом дав зрозуміти, що виднині "його хата скраю". Приватний детектив Джордж Лі мусить діяти на свій страх і риск. А він, інспектор Х’юлетт Кларнес, просто буде спостерігати в затінку і, коли що непередбачене виникне, залишає за собою право втрутитись у хід подій.

    VI

    — Вона... ну, Дженні, з’являється щоночі? — підійшов Джо до Майкла, який упродовж усієї розмови двох детективів залишався байдужим і стояв осторонь з похиленою головою. — Заспокойся, старий, — Джо говорив м’яко, навіть з нотками співчуття чи жалю в голосі, як говорить лікар з безнадійно хворим, — вона неодмінно ще до тебе повернеться.

    — Вночі. І тільки о дванадцятій, — тонкі пальці Майкла, виразні й неспокійні, знову забігали, ніби щось шукали. — Я кілька діб невідлучно просидів у холі. Думав, а раптом? Але — ні. Дженні з’являється тільки о дванадцятій ночі і тільки на чверть години.

    — А куди вона потім зникає?

    — Не знаю. Дженні завжди з’являється нізвідки і в нікуди йде. І хоч скільки я просив її, хоч скільки благав затриматись бодай на п’ять хвилин або частіше приходити — вона невблаганна. Тільки чверть години, ані секунди більше.

    — Який у неї голос?

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора