— Ходімо на розбійницьке обозовисько, — говорив Івась, —може якраз знайдемо що для нас пригоже.
Обозовисько було невелике, і видно було, що розбійники не були тут довго. Знайшли покинутий казанок із в'яленим м'ясом, торбу з хлібом і сухарями пшеничними та коробку з сіллю. А далі, шукаючи в траві, знайшли цілу пригорщу золотих та срібних грошей. Видно, що розбійники спішилися дуже і не забрали всього.
— Чи брати й це? — питає Артим. — Нащо нам придасться золото в лісі?
— Треба взяти. Бог поможе, що з цього ліса вийдемо, а на світі можна буде за ці гроші дечого купити. От ми купили б собі по коневі, та швидше додому дібралися.
— Лише б ці гроші добре десь заховати, бо може знову яких розбійників стрінемо.
В обозовиську ще жарів вогонь. Вони роздули його і пригріли зоставлений там казанок із м'ясом.
— От коли 6 тепер був з нами Остап, то 6 то зрадів, що у нас хліб та сіль.
Тут і повечеряли. Зі сіллю їм все інакше смакувало, та від соленої страви їм ще гірше дошкуляла спрага. А тут не було ні крапельки води.
— Не турбуйся, Артиме, у лісі десь воду знайдемо, —потішав Івась.
— Та здається, що тут і лісові кінець. Тепер доведеться знову в степи мандрувати. Нам треба знову до татарського шляху добиватися.
— Ні, ми краще з цим лісом не розставаймося, і киньмо татарський шлях. На ньому і так не знайдемо людської оселі, ходімо далі краєм ліса. Може якраз стрінемо яких людей в тих сторонах, куди татари не йшли...
Забрали свої клунки і торбу з хлібом, пішли далі берегом ліса. Усе інше, а з тим і лук та стріли покійного Остапа оставили. Нащо він їм здався, коли жоден із них цього лука не натягне. Івась йшов передом. Артим почував себе знеможеним і спрага його мучила. Він частенько приставав відпочивати. Аж ось побачив, як Івась поклав легенько свій клунок на землю, давав Артимові знаки, щоб вдержався і поступив кілька кроків наперед. Тут він відразу впав на землю. Артим підбіг до нього. Івась держав здорового зайця в руках, що пручався з усієї сили, бив задніми ногами і дряпав передніми, а Івась не міг собі з ним дати ради. Аж Артим ударив його кулаком позауш. Заяць затріпався ще раз і неживий став.
— Як ти його піймав? — питає Артим.
— Він спав у траві, а я надійшов непомітно, піймав за карк, та коли б ти не був у час прибіг, то таки був би вирвався. Дивись, як мене подряпав, — каже Івась, обтираючи кров на руках і грудях. — Нині ми гарно повечеряємо, але ходім таки в ліс... Коли б ще воду найти, бо мені дуже пити хочеться.
В лісі розложилися ночувати. Випотрошили зайця, порізали на кусні, посолили і поклали на вогонь.
Зранку помандрували далі. Десь коло полудня надибали чималий потік, хтозна, чи не той самий, що й перше. Він випливав аж до краю ліса, і завертав знову в ліс. Видно, що йому краще було плисти в лісі під тінню дерев, ніж у степу, де сонце випило б йому всю воду. Хлопці напилися води, а опісля скупалися. Ще було у них заяче м'ясо, трохи хліба і сухарів таких твердих, що годі було розкусити. А коли це минеться, так не знати, що їм робити далі.
— Ходімо до оцеї кручі, — каже Івась, — там може бути риба.
Він кинув кришок хліба на воду і зараз показалися риби цілим роєм. Вони проковтували плаваючі кришки і ганялися за другими.
— Є риба, — каже Артим, — та як її піймати?
— Підожди, ми зладимо вудку з ниток із полотна.
— А гачок?
— А може би вістря з татарської стріли?
— Коли ми стріли покинули враз із луком. Та воно й так було б завелике.
— Правда, треба щось іншого придумати...
— Ти підожди, — каже Івась, — ми прив'яжемо до шнурка шматок м'яса, а як його риба проковтне, то ми її зараз на берег і тоді вона вже наша.
Відрізали зараз шматок полотна, сотали нитки і сплітали в міцний шнурочок, якого сплели більш на три сажні. Прив'язали дерев'яний плавок, а на кінець шматок м'яса і кинули на воду. Вода була така чиста, що дно було видно. Риби стали напливати і щипати м'ясо, аж надплила більша риба і відразу проковтнула шматок, та пірнула на дно. Тоді хлопці стали тягти хутенько шнурок до себе. Та ба! Риба як зміркувала, куди її тягнуть, випустила із себе принаду, а сама пірнула на дно.
— Не їсти нам сьогодні риби, Івасю.
— Хто його знає. Підожди до ночи, а ми вже щось видумаємо.
— А тимчасом ми назбираємо сухого патиччя, щоб було чим у ночі палити.
— А я наріжу сухої трави, — каже Івась.
Коли вже потемніло, розвели вогонь. Івась став сплітати віхті, з сухої трави, а опісля роздягся.
— Ми так зробимо, Артеме. Я полізу голий у воду там під кручу, а ти будеш мені з берега світити запаленим віхтем, один по одному. У нас так ловлять люди рибу в ставі. Риба виходить до світла і зблизиться до білого тіла. Тоді можна її піймати руками.
Артим станув над кручею з запаленим віхтем, а Івась поліз у воду і станув непорушно, наставивши руки. Зараз з'явилися риби цілим роєм. Вони підпливали до Івасевого тіла і стали його щипати. Тоді Івась рушив миттю руками і піймав одну більшу рибу та викинув її на берег. Риби зразу розбіглися, та відтак знову завернули. А Івась блискавкою хапав що більші і викидав на берег.
— На цей раз буде досить, — сказав, вискочив з води і став одягатися. Зловили п'ять більших риб.
— Буде на два дні, — втішився Артим, збираючи рибу по траві, що підкидалася і світила білою лускою.
— Ні, нам на сьогодні і на завтра вистачить чотири, а одну кинемо назад у воду. Риба влітку хутенько псується.
Найменшу рибу кинули у воду, а чотири пооправляли, покраяли на куски і насолили.
— Варімо сьогодні юшку з риби, — каже Артим.
Він побіг до потічка з казанком, вимив його і набрав води. Наклали туди м'яса і приставили до вогню.
— У нас ложки нема, — турбувався Артим.
— Подивись, чи багато іще хліба в торбі зосталось.
— Тут маємо ще буханчик хліба і сухарів доволі.
— Кинь кілька сухарів у казанок, хай зм'якне, а хліб давай сюди, то й ложка буде. — Івась відкроїв два окрайчики хліба і викроїв м'якушку. — Диви, яка ложка, тут одна, а зараз буде і друга.
Хлопці були такі раді, що про світ забули. Є юшка з риби, та ще й солена, сухарі, і ложка знайшлася. Чого ж їм більше треба? Таке то було смачне, давно такого не їли.
— Коли б так ще й меду закусити, — каже Артим.
— Коли б так ще й ковбаса і вареники зі сметаною.
— А опісля би ще якого буханця, або медівника... Вони так собі жартували, заїдаючи хлібними ложками
смачну юшку, в якій плавали пшеничні сухарі... Опісля підклали ще дров на вогонь і полягали безжурні й веселі спати. Вночі прокинувся Івась від якогось шелесту в корчах. Він підвівся і поглянув туди, та дуже налякався того, що побачив. З-за корчів світилися зеленкуваті вовчі очі, мов два вогники. Вовк стояв від них дуже близько і клацав зубами. Івась скочив до вогню, схопив недогарок ломаки і шпурнув на вовка. Та його вже тут не було. Тепер Івась підкинув іще дерева на вогонь і вже не спав до ранку.
Відколи вони блукали у тім лісі, то ще вовка не стрічали, а видно, що вони тут є і можуть їх колись серед ночі пожерти. Треба буде себе більше берегти, або десь спати на деревині, або півночі напереміну сторожити. Розуміється, що без вогню не можна їм спати. Таке життя не було їм до вподоби. Коли б чимшвидче добратися до якогось села між людей. А тим часом Артим спав добре, не прокидаючись.
Коли йому Івась розповів уранці нічну пригоду, той сказав:
— Коли б покійний Остап був із нами, він би того вовка з лука застрілив.
— А може то був вовкулак, а того не так легко вбити. Відтепер хлопцям було лячно в лісі, йшли обережно і
розглядалися по боках. їхній спокій і почуття безпечності геть пропали. А все-таки в лісі було безпечніше, ніж у степу, бо можна втекти на дерево. Держалися того потоку, який щораз більшав. До нього щодалі вливалися менші потічки з різних сторін лісу.
Мандрували так ще два дні. Живилися рибою і сухарями, а раз таки поталанило їм знайти меду. Ніччю то один, то другий сторожив напереміну і піддержував вогонь.
Третього дня вночі Артим, відбуваючи свою варту, почув серед нічної тиші, що десь далеко гавкала собака. Він дуже зрадів і розбудив Івася. Тепер наслухували оба. Справді десь собака гавкала, але так собі легенько з псячого обов'язку.
— Тут уже десь буде людське житло, — каже Івась. —Запам'ятаймо собі добре, з котрого боку голос йде, щоб завтра не збитися з шляху.
У ту сторону пустилися другого дня в дальшу дорогу. Шлях йшов від потоку, а відтак його знову надибали. Очевидно потік робив у лісі закрути. Десь коло полудня почули знову голос собаки, і то не одної. Вони очевидно занюшили хлопців у лісі, бо голос щораз наближався.
— Втікаймо на дерево, — говорив Артим, — бо пожруть нас і не зможемо обігнатися.
Він став дряпатися на дерево, а Івась пішов за ним. У ту саму пору показалися дві великі собаки вовчої породи. Помітивши хлопців на дереві, вони стали завзято присікатися і гавкати, а опісля й вити.
— Гарний будемо мати празник, — говорив Артим, — як нам доведеться тут зо два дні посидіти.
— Так воно зле не буде. Як є собаки, то буде тут десь і оселя, і господар, що певно за собаками погляне, чого вони виють, — потішав Івась.
(Продовження на наступній сторінці)