Козаки посхапувалися з трави. Кожний був заспаний і не міг зараз очуняти. Ярке сонце освітлювало їх. Протирали очі, та й лягали знову. Другі, повстававши, ходили один поза одного, як сонні.
— Та що ви? Попились, чи що? Кажу: татарина піймав.
Найскорше отямився дід Панас. Він перший прийшов до Непорадного.
— Гей, діти, очуняйте, — гукав дід. — Воно не жарти. Один татарин вже тут, а за хвилину може їх бути більше.
Непорадний поспішив до. татарського коня, бо то була його воєнна добича. Козаки стали сходитися. Татарин пручався з усієї сили.
— Хіба в нас ножа немає? — гукав один козак, виймаючи ножа з-за халяви. — Чого з ним воловодитись?
— А не сором тобі пов'язаного різати? — каже дід Панас. — Живий все більшу ціну має, як мертвий, не руш його!
Козак відійшов, сплюнувши. Дід Панас наблизився до татарина, якому кров текла з носа й заливала уста.
— Як би воно помогти, щоб не околів, — каже повагом Тріска, — його язик може нам придатися. Принесіть, хлопці, води, а ти, діду, роби, що знаєш, щоб татарин був живий.
Принесли води. Дід присів до татарина й обмивав йому кров з лиця. Татарин закляв по-татарськи і заскреготав зубами.
Дід Панас знав татарську мову й каже:
— Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори правду, про що тебе питатиму, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартів. Не те, щоб тебе вбили, та ще мучитимуть поперед.
Татарин знову став злитися і страшно проклинати.
— Що він каже? — питали козаки.
— То ж то й біда, що нічого не каже... Ти мені кажи зараз, кілько вас було цеї ночі у Спасівці і де тепер твій кіш буває?.. Татарин ні слова, лише відвернув голову набік...
— Ану, що промовить, коли гарненько попросимо! — говорив один козак, наближаючися з розпаленим залізом: — Я заздалегідь приладив. Трохи припечемо п'яти, так. скаже, усе виспіває. Подержіть, хлопці, ноги.
Козаки підняли татаринові ногу вгору...
— Не дай пекти ноги, — каже татарин до діда, — я все скажу.
— Лишіть його, хлопці! — каже дід: — Ну, говори, а не дуже бреши!..
— Ми були цеї ночі в Спасівці. В нашому загоні було 400 люда. Ватажкував наш славний Мустафа-аґа, син Ібрагіма, ханського Девлет-гірея Ми пішли на Україну на свою руку грабувати й брати ясир. Що сталось із Спасівкою, чи багато взяли бранців, я не знаю, бо я стояв за частоколом на сторожі, а відтак пігнав за якимсь хлопцем.
— Чи варто було за хлопцем ганяти?
— Так казав ватажок, значить, ніхто не смів втекти... Ми знали про Спасівку, що там багато заможних людей. Це донесли нам татари-крамарі. На це село ми .давно ладились. Де тепер наш кіш, я не знаю... Мабуть, додому вертається.
Тріска прислухувався тій мові, бо розумів її.
— Багато вас перебили в Спасівці? — питає.
— Не знаю. Я в Спасівці не був, а за частоколом сторожив.
Тріска мотав усе на вус і підсміхався, бо вже мав у голові готовий план, що йому робити: треба до татар зблизитися, а ніччю на їх кіш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з грабіжжю та з ясиром ідеться поволі...
— Аллах! Аллах! Аллах! — заревіло з усіх боків, аж луна степом пішла...
Козаки усі розскочились від татарина й кинулись до зброї...
Дивляться, а їх з усіх боків обскочило більш як сотня козаків...
— Чорт батька твого! — сердяться козаки: — От налякали!
— Ха! ха! ха! — сміялися ті, що тепер прийшли: — Правда, що налякали?..
Попереду виїхав сотник Андрій Недоля на буланому турецькому коні.
— А в вас до біса який звичай? Вас би треба палицями! Згуртувались, як вівці над сіном, та й про світ забули... А де вартові, де сторожа?
— Якого біса нам удень сторожі? — обізвався Тріска. — Хіба ми посліпли?
— Видно, що й посліпли й поглухли. Ми під'їхали під саміський обоз, а ви ні чичирк... Вам би чабанами бути, а не козаками; тьфу, крамарі! Татарина торгують.
Трісці кров підступила до голови на таку зневагу...
— Ти нє гримай! — каже і вдарив рукою по шаблі.
— Звідки Господь привів? — спитав дід Панас.
— Що тут у вас сталося? — питає Недоля.
Дід Панас розповів йому усе...
— Гаразд, хлопці! Робота буде, лише коні трохи спочинуть... Як тебе звуть?
— Я Остап Тріска, ватажок...
— Ось і добре, — каже Недоля.
— Пристаєте, панове козаки, під мою руку? — гукнув Недоля.
— Нема що говорити, а треба пристати! — каже дід Панас: — Хай буде один ватажок, бо де дві ґаздині, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й скажу, що славний козак...
— Хай буде й він, аби добрий! — гукали козаки.
Недолині козаки пустили своїх коней у річку, а відтак поприпинали пастися.
Недоля, узявши Тріску й діда Панаса під руку, пішов з ними на могилу порадитись.
Тим часом козаки забавлялися з татарином. І між ними були такі, що знали по-татарськи.
Татарин просив їсти. Йому розв'язали руки, дали чарку горілки й піднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, і жваво напихав в себе кашу. Тепер стало йому весело і він став розмовляти...
— Може тобі показати того хлопця, що ти за ним гнався?
— Ану, покажіт...
— Павлусю, ходи сюди!
Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тілі... Не хотів іти...
— Ну, ходи, не бійся, він тобі нічого не зробить тепер, — підбадьорювали його козаки.
Павлусь дивився заляканими очима на татарина.
Татарин махав до нього рукою й усміхався.
— То бач, сину, воєнне діло! До цього треба звикати, — пояснював один козак. — Зловиш ти його, ти йому пан, зловить він тебе, то в ясир пожене.
Павлусь справді осмілився. Він почав приглядатися до татарина зблизька. Це справді такий, як ті крамарі татари, що в село заходили. А які вони вчора були страшні! Він гадав, що їм ніхто не встоїть, а тут ось зловив його сам Непорадний та й зв'язав, як барана.
— Ти налякався вчора? — питає татарин.
Павлусеві переклали ці слова на українську мову.
— Ти мене, чорте, стрілою у спину поцілив, — каже Павлусь.
Татарин засміявся...
— Ну, вибачай, це воєнне діло, я не знав, що поцілю на бігу...
— А де твій кінь?
— Пасеться.
— А сідло є?
— Еге ж!
— Ти мені подаруй твоє сідло, а я тобі моє дам. Заміняємося та побратимами будемо.
Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши Останні слова, не розумів, чого татаринові треба. Він знав за козацьке побратимство, але хіба з татарином можна?
— Міняйся, хлопче, це можна, — кажуть козаки. — Як треба, то й з чортом покумайся. Може він поможе тобі сестру віднайти, — дораджував йому хтось.
Коли діло йшло про сестру, то Павлусь не жалів нічого, себе самого віддав би.
Згодився. Татарин подав руку і дуже радий був.
Павлусь уже йшов з сідлом, тай стрінув Непорадного й розповів йому про заміну сідла. Непорадний його задержав.
— Так ти, татарине, сідло міняєш з хлопцем?
— Вже й заміняв...
— Еге ж? А ти маєш своє сідло? Вибачай, це моя воєнна добича, і ти і твій кінь і твоє сідло…
Татарин нахмурився і люто глянув на Непорадного...
— Ось що, небоже! Тобі не побратимства хочеться, а червінців, що в сідлі заховані, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?
Татарин мовчав.
— От хитрий поганець! — говорили козаки сміючись. — Якого побратима знайшов... Відтак з легким серцем продав би цього побратима на базарі...
Татаринові не вдалося.
За той час обидва ватажки порадились зробити так: Вони підійдуть під татарський кіш. Татарин покаже дорогу. Передом підуть козаки з Тріскою і стануть зачіпати татар, щоб їх з коша заманити. Тріска із своїми втікатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля й привітає їх гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то це значить, що їх небагато й можна вдарити на кіш. Татарина поведе на аркані Непорадний.
Такий наказ виголосив Недоля перед козаками і звелів сідлати коні.
IV
Павлусеві забилося серце, як почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, про що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво зустрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували у Спасівці. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?
Павлусь дрижав усім тілом, хоч надворі була спека, і дивувався, що козакам було все байдуже, наче б на празник ішли. До нього наблизився Петро.
— Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав. Держися сотника, або діда Панаса. Держи добре коня... Пожди, я тобі стремена до ноги приладжу.
Петро осідлав татарського коня, на якім Павлусь утік, прикоротив стремена і, поцілувавши брата, посадив на коня.
Петро був відважний козак і не жалів себе...Тепер йому стало ніяково, як погадав, що його можуть вбити, а тоді Павлусь лишиться круглим сиротою. Хлопцеві саме тепер треба опіки, а йому честь козацька не дозволяє лишитись позаду та й пильнувати
брата.
Петро ще раз погладив хлопця й хотів сідлати свого коня.
Павлусь вийняв щось із кишені.
(Продовження на наступній сторінці)