— Ех ти, характернику малий! — крикнув Касян, пересадив хлопця на свого коня і став його з усеї сили цілувати.— 3 тебе козак вийде на славу, далебі! Рости в страсі божім, будь добрим козаком, і кошовим будеш...
— Скажи мені, дядечку, звідкіля кошовий на Запоріжжі береться? Я чував, що то дуже великий пан...
— Він не пан, а козак, як кожний. Та він має велику силу на Запоріжжі. Усі мусять його слухати, а то може він покарати насмерть неслухняних. Кошового вибирають щороку на повній раді усього запорізького низового товариства. Коли надійде день вибору, зараз по Різдві, то козаки вже знають і заздалегідь змовляються, хто б був найкращим кошовим. На раду скликують так, що довбиш б'є в такі казани, від них голос далеко розходиться. Кожний козак мусить йти на раду, а хто не хоче, такого осаула добре палицею підгонить. А коли усі зійдуться, тоді виходить на майдан старшина січова: кошовий з булавою, генеральний суддя з січовою печаткою, писар генеральний з срібним каламарем, курінні отамани зі своєю старшиною і стають серед майдану. Старшина кланяється усім, а тоді складає свої клейноди: кошовий булаву, суддя печатку, писар каламар і просять товариства, щоб нових обібрали. Та коли вони були добрі, то вибирають тих самих; коли ж вони були лихі, то мало того що інших виберуть, ще їх самих під суд дадуть і деколи насмерть покарають... А як уже треба нових вибирати, тоді один подає того, а другий іншого. За ким буде більше, того й виберуть. А той, кого виберуть, зразу відказується тої честі, аж до трьох разів. Тоді вже козаки зачинають лаяти: ти, сякий-такий сину, приймай булаву, а то поб'ємо та киями проженемо! А коли він прийметься, тоді найстарші козаки мажуть йому грязюкою голову...
— Грязюкою голову? А се нащо?
— Такий звичай. Вони промовляють до нього так: тобі тямити, що ти з козаків вийшов, не гордувати тою честю. Коли ти товариству недобрий будеш, то тебе скинуть і знов станеш простим козаком. Тепер знаєш, нащо так робиться?
— Знаю. Скажи мені ще, дядьку, звідкіля запоріжці набираються?
— З цілого світу. Кому остогидло життя в городі, кому надоїла панська неволя, хто чим-небудь прогрішився, кому хочеться зажити свобідним життям, той приходить на Січ і його приймають...
— А татарина теж приймають?
— Приймають і татарина, і турка, і пана, і наймита. Там у нас всі рівні, а шляхецтво і панство не значить за віхоть соломи. Аби лише хрещений. Мусить приймити християнську віру, бо без сього не можна. Такого новака прозвуть зараз, запишуть у список і зараз він і запорожець. Скажуть йому, як і де жити, і що робити...
— І можна йому коли-небудь покинути Січ?
— Без дозволу старшини не можна. Коли б не послухав, то вже йому не вертати, а то покарають...
— А за що карають?
— Найтяжша кара, коли вб'є товариша. Тоді вбивцю закопують живого у яму. За крадіж карають смертю. Тому у нас можеш оставити капчук з грішми серед майдану, а завтра його і знайдеш, ніхто не рушить.
— Не знати, як мене прозвуть?
— Ха ха, ха! — засміявся Касян.— Ти, жовтодзьобе, сердешний та коханий. Пожди, як козаком будеш, тоді і прозвуть.
— То може мене і не приймуть на Січ? — сказав Івась посумнівши.
— Приймуть, там таких горобців більш сотні. Ти підеш між школярів учитися. Підеш під руку бакалаврів та шкільного отамана. Тебе вчитимуть грамоти. Коли будеш себе пильнувати, слухати, буде тобі добре; коли ж ні, то березової кашки підсиплють. Не пробуй того, бо у січових бакалаврів здорова рука. А коли підростеш, навчишся воєнного діла, тебе припишуть у котрийсь курінь і ти станеш товаришем. Ось як, синку, буде.
— А коли б я хотів вернути додому?
— Про се потолкуємо згодом.
— Що воно, дядечку, так страшно шумить?
— Перехрестись, моя дитино,— сказав поважно Касян, знімаючи шапку,— се Дніпро-Словутиця говорить, наша свята ріка, Дніпро-батько. Се якраз пороги б'ють...
Шум води щораз більшав. Деколи вода вдаряла з великою силою об скелясті береги і від того ревіло.
Подорожні станули над берегом широкої ріки. Сонце хилилося до заходу. Його яскраве проміння разило очі так, що не можна було глянути, хіба під руку.
Івась стояв, як зачарований. Він нераз чував від старих людей про Дніпро, та не міг собі уявити тої величі. Дніпро плив широкою смугою. В його хвилях відбивалися золотими пасмугами відблиски заходячого сонця. З води виплюскали білі риби. По той бік ріки видно було густі чорні ліси. А далі, на південь, шуміла безнастанно вода, розбиваючись об пороги.
— Не ночувати нам ще сьогодні на Січі,— говорив Касян, а при тім думав, як би то виправдати себе перед кошовим...
Поїхали далі лівим берегом Дніпра, шукаючи пригожого задля нічлігу місця. їхали навпростець, віддаляючись від Дніпра, який в тім місці робив великі закрути. Аж натрапили на добре місце. Росла тут купа верболозу.
— Ось тут і заночуємо.
Зачалася робота та сама, що й учора. Тепер вже то й Івась помагав Касянові. Розсідлав коней і повпинав їх пастися, приніс з ріки в казанку води і збирав сухе паливо. І се робив він справно, наче б у степу виріс.
Зайшло сонце, а далі і смерклося. На небі показалися золоті зорі.
— Чи ти, Івасю, знаєшся трохи на зорях?
— Так як би нічого.
— Тобі се треба знати. Тому, що у степу нема іншого проводиря, як удень сонце, а вночі зорі. Ти вже знаєш, що південь там де вдень сонце найвище стоїть. Тепер треба тобі пізнати, де південь, а де північ уночі. Отож дивись! Отсих семеро звізд на небі, се називається Віз. Подумай собі, такий шнурочок від онтої крайньої зорі вгорі до крайньої вдолині. Ось ти почепи на сій крайній зорі вдолині ще один шнурочок, протягни його рівно вгору та вбік від себе, та знайдеш на тій дорозі зорю саму одну. Бачиш? Ся звізда кожної ночі показує на північ. Зрозумів? А як ти обернешся до неї спиною, то проти тебе буде якраз південь.
Касян порався коло вечері. Огонь розгорівся і палахкотів. Дим підносився вгору, потому завертав в один бік і стелився широкою пасмугою. Коні станули під димом.
— Нам треба ще палива. Треба цілу ніч огонь піддержувати. Зараз мати можна цілі рої комарів, то нас і коней заїдять насмерть.
— Хіба ж цілу ніч не будемо спати?
— Чом би ні! По вечері накладемо на огонь сирої трави і буде диму досить.
— А як полум'я не буде, то ще який звір приплентається...
— Не журись, коні дадуть нам знати. Козацький кінь розумна тварина. Я одного разу ночував у степу. Був знеможений і заснув твердо. Уночі чую, щось мене у бік штовхає. Зриваюсь, а наді мною стоїть отсей самий вороний і лобом у бік товче. Я очуняв відразу. Ніч була місячна. Дивлюсь, а степом татарин мчиться. Бачиш ти, який розум у коня?
— А ти, дядьку Касяне, бачив коли вовкулаку?
— А навіщо тобі се знати? Боїшся вовкулаки?
— Трохи і боюсь. Старі люди кажуть, що вовкулака якраз у таку ніч по світу вештається та людям пакостить.
— У нашому селі був вовкулака. Було, як пропаде, то цілими тижнями його нема. Хата пусткою стоїть, а його нема. У нього не було ні жінки, ні роду. Ще як парубком був, то люди знали про се який він, і тому жодна дівка не хотіла за нього вийти заміж. Було, як верне із своєї мандрівки, то такий знеможений, що ледве ногами волоче. Одежа на ньому подерта, а він сам подряпаний на обличчі і на руках. Люди його боялися, виминали, самітньо жив.
— А до церкви він ходив?
— Ні, хіба раз на рік, у страстний четвер, як про муки Христові Євангеліє читали. Але в середину він не важився, лише під углом напроти престолу стояв. Люди би його були не пустили...
— Та й у нашій Гаврилівці теж був вовкулака. Страх, як його люди лякалися. Зайде було у чию-небудь хату та бере, що йому завгодно, а ніхто не відважиться з ним сперечатися. Мій батько вдівцем живе. У нас була стара бабуся Настя Притчиха. Вона у хаті хазяйнувала. Тямлю, раз пекла вона хліб та поклала на столі холодити. Аж тут приходить у хату вовкулака та, нікого не питаючись, бере один хліб за другим, здирає зверху шкіру та й жере. А бабуся дивиться і півсловечка не каже. Тоді вже мені стало досадно й кажу: чом ти хліб святий псуєш, навіть не перехрестившись? А він як вип'ялить на мене свої червоні очі (у нього були червоні очі, наче б кров'ю обкипілі), то по мені аж морозом перейшло... Бабуся мене за плечі й у комору сховала, та ще й двері на замок замкнула. Коли він вже пішов, бабуся випустила мене з комори та каже: "Не чіпай його, Івасю, бо лихо тобі буде, або тебе у вовка перекине, або таки живого ізжере. Тепер я його ледве ублагала, щоб тобі вибачив."
— І що ж з тим вовкулакою сталося?
— Як пішов раз у степ, так і пропав. Опісля знайшли люди у степу лише його кістки. Казали, що його вовки розірвали.
— Чимось він межи ними прогрішився.
— Відай, що так. Вовки мають теж свої звичаї, як і люди.
— І мурахи свій звичай мають, усяка божа твар.
— А з рушниці то вовкулаку можна вбити?
— Куди пак! Може би його узяла свячена куля, та я сього не робив, то й не знаю як тобі сказати.
Касян лежав на землі боком, покурюючи люльку. Тепер він відразу схопився із землі і став надслухувати. Івась не чув нічого. Касян приляг ухом до землі. Івась трохи захвилювався.
— Не лякайсь, синку, усього один кінь дудонить, якось порадимо.
(Продовження на наступній сторінці)