— Добре тобі говорити, а мені прийдеться ще лізти під гору, а ноги мені ломить, здається, дощ буде...
— А ви боїтесь самі йти?
— Чого ж би? Я у ваші хлопські забобони не вірю.
Коли б він на волі, я би його боявся, та він добре скований, сам я колодку замкнув.
— Сховайте пане добре ключ, а то ще який чорт (бо він може з чортом кумається) вихопить та йому передасть...
— Чортяка не має до мене приступу. У мене біля дверей свячена вода, а в хаті реліквії, то лихе не має приступу, а ключ я саме поклав під реліквіями. Ти тут підожди, а я зайду у кухню за стравою.
Старий підвівся зі стільця і пішов у другий будинок у кухню. Івась зараз метнувся у хатчину ключника і став напомацьки шукати по стінах,— і справді, над постелею була прибита дощечка, а на ній стояв хрест. Під хрестом лежав ключ. Показалася, що старий говорив правду. Що робити? Узяти ключ зараз? Небезпечно. Старий помітить, наробить крику, а тоді усе пропало. Треба підождати, а за той час обговорити діло з Касяном. Івась поклав дрижачою рукою ключ на своїм місці і вийшов надвір.
Старий вернувся згодом, несучи глек зі стравою...
— От, справді завтра дощ буде. По костях мене страх ломить. Як я там вилізу, далебі не знаю... Слухай, хлопче, може б ти мене виручив та й заніс?
Івась мало зі шкури не вискочив, так втішився.
— Батеньку, за ніщо в світі, я боюся його, він може мене з'їсть живого. Ви не знаєте, що то вовкулака, він так раз-два у вовка перекинеться, а тоді і кайдани нічого не поможуть...
— Не плети теревенів, дурню, а неси. За те тобі п'ятака дам.
— Ну добре, я понесу, але і ви ходіть зі мною...
— Осел! Маю я йти з тобою, то й сам піду...
— Та вже, пане, не сердьтеся, але як мені що лихе станеться, то буде на вашій душі...
— Ну, ну, я беру на свою душу, а ти неси. Івась узяв глечик і став хреститися:
— Хрест на мині, хрест на спині, увесь у хрестах, як овечка в реп'яхах. Дайте ж мені, пане, якого світла...
— Дам тобі свічку.— Старий виніс з хати свічку і засвітив. Івась пішов з б'ючим серцем сходами, а старий мимрив сам до себе: "Ото дурень, він справді вірить у вовкулаків, мені такого й треба, що мене виручати буде"...
Та Івась вернув зі сходів:
— Та ключа ви мені не дали...
— Чому ти не нагадав? Ось маєш...
Івась пішов знов по сходах. Станув під дверми і наслухував. В'язень ходив по кімнаті і брящав ланцюгами. Івась отворив замок, відчинив двері і станув серед хати:
— Чого тобі треба? — гримнув Касян.
— Тихше, дядьку, вечеру тобі приніс, хіба мене не пізнав?
Касян приглянувся йому:
— Івась!
— Пробі, тихше, дядьку, а то усе пропаде.
— Що ти тут робиш?
— Я тут служу, насилу взяли, та коли Господь поможе, то втечемо разом. Та ніхто не сміє знати, що ми собі знайомі... Нас може хтось підглянути. Слухай дядьку, рідний мій. Я вже знаю, де лежить ключ від колодки до твоїх кайданів. Коли наспіє пора, я його візьму. Не журись, усе буде гаразд, лише на волю Божу здайся... Тепер вечеряй, ось глечик, мені ніколи.— Івась вийшов, замкнув замок і став навпомацки, держачись стін, сходити в долину...
— Ти чого задув світло?
— Вітер повіяв. Страх, пане, як я налякався, який він страшний, я вже знаю, що він вовкулака.
— Ну, добре вже, йди спати, а Боже тебе борони виговоритися перед паном, що ти ходив на вежу, а не я. Я б тебе убив... Ось твій п'ятак...
Сієї ночі Івась не міг заснути. Він перевертався з боку на бік та придумував способи, як би то визволити дядька Касяна від неминучої смерті...
Другої днини спитав його пан каштелян:
— І ти не цікавий подивитися на харциза?
— Я, вельможний пане, боюся його. То певно вовкулака буде. Пани не знають, що то вовкулака, але ми, простий народ, знаємо добре і не один заплатив за се своїм життям. Я би на нього не поглянув за ніщо в світі...
— Аз чого ти кажеш, що він вовкулака?
— Страшенна сила у нього. Мені говорили люди, що розкидав нашими гайдуками, мов сніпками й одному то відразу голову відрубав. З того я бачу, що й куля його не візьметься...
Панові це дитиняче говорения дуже подобалося. Івась говорив так щиро, що ніяк не можна було підозрівати хитрощів. Він знав теж, що народ український вірить у вовкулаків, відьом, русалок та характерників.
— А хіба сей вовкулака міг би тобі що-небудь злого зробити?
— То вельможний пан не знає? — каже Івась, а сам аж труситься цілим тілом.— Та ж він як схоче, то чоловіка перекине в яку-небудь звірюку, а опісля з'їсть. Так йому не вільно людей їсти, але тварюку вже можна. А коли б він під той час перекинувся сам у вовка, то вже може і людину з'їсти...
— А коли ж вовкулаки у вовків перекидаються?
— У них лише такі ночі бувають, а се буває різно: в одного так, а у другого знову коли інде. Я сього добре не знаю і люди не знають, хіба сам вовкулака знає...
— Бачиш, хлопче, які то дурні забобони. А то все походить із вашої хлопської віри. У нашій вірі не знають нічого ні про вовкулак, ні про відьом...
— Я се вже знаю, мені про це вже отець капелан розказував...
— Ось бачиш, чому не даси себе перехрестити?
— Бо мені усе здається, що за вовкулаків, то є правда. Я сеї ночі заснути не міг. Усе мені цей поганець привиджувався. Я аж боюся спогадати, що воно ще з того буде.
— Підожди, хай тільки ясний князь приїде, то розбишаку, чи як ти кажеш, вовкулаку на паль застромлять, коли чого гіршого ясний князь не придумає... А як його на паль надінуть, то йому й сам люципер не поможе.
Пан був переконаний, що Івась говорить правду, і тому був певний, що не подивиться на козака, не то, щоб йому помагав. А Івась мучив свій мозок над способом визволення...
Завелось тепер так, що Івась носив Касянові їду кожного вечера. Кожного разу діставав п'ятака. З Касяном побував дуже коротко, розмовляв тихо і гасив світло, щоб їх хто не підглянув.
Івась швендяючись по дворі, помітив в одній комірчині довгого мотуза. Комірчини сеї ніхто не замикав. Уночі викрався Івась у двір і забрав мотуза. На його місце поскладав усіляке ломаччя, яке було у комірці. Мотуза заховав під сходами і прикрив старим полотном. Часто заглядав Івась у хатину ключника, чи ключ від колодки був на місці. Згодом про гільтая ніхто не згадував. Він сидів спокійно, приймав їжу і лежав цілими днями в своїм берлозі. Прийшла з Лубнів вістка, що князь приїде пізніше, з чого Івась дуже був радий: матиме можливість краще обдумати план утечі... Зразу думав Івась так, щоб розкувати Касяна з кайданів, дати йому зброю, зв'язати ключника мотузом і непомітно вийти за ворота замку. Та се було небезпечно, бо тоді, як би Касян міг вийти? Брама замкнена і нікого із замку не можна було випускати. Другий спосіб спуститися по мотузі з вершка вежі в рів. Потреба було лише сильного і довгого шнура. Шнура вже придбав, та не знав, чи він видержить.
Другого вечора Івась заніс шнура непомітно у вежу та сховав під сходи. Несучи вечерю, заніс його Касянові, щоб через день випробував його силу... На другий день довідався, що мотуз місцями спорохнявів і урвався. Івась зажурився тим дуже, та не тратив надії. Вночі закрався до конюшні і повідпинав кілька поводів від уздениць... Та тут йому не пощастилося. Його якраз, як виходив з конюшні, приловив конюший... Івась миттю сховав мотузи під жупан.
— Ти тут за чим? — гримнув конюший.
— Післав мене вельможний пан каштелян, чи усе в порядку та чи служба на свойому місці, та бачу, що не всі були дома і мушу се панові сказати...
— Кого ж нема?
— Тепер усі, та до сеї хвилі вас не було... Конюший змішався, бо саме він виходив без дозволу на село...
— Я стояв біля воріт,— оправдовувався він.
— Я там був, та якось вас не помітив,— говорив знову Івась так, наче б кожне слово цідив крізь густе решето.
— І ти справді хочеш панові сказати?
— Я мушу, по те мене сюди прислали...
— Слухай, не говори сей раз, я тобі не позабуду...
— І стайня не була заперта, видно, конюхи на вас ждали...
— На мене, чи не на мене, а ти мовчи, а то далебі поб'ю...
— І це я панові скажу...
— Слухай, мовчи, ради Бога, ти знаєш, що пан каштелян строгий чоловік, люто мене скарає, що тобі з сього буде?..
— Мені вас жаль, то й не скажу сим разом, та зараз лягайте спати і стайню замкніть...
— А то панський лизун, хам собачий, як підглядає...— думав про себе конюший...
— А то дурень, як легко дав себе вбрати у шори,— думав Івась, несучи цілий жмут добрих міцних мотузків...
Мотуззя сховав добре у димар, куди ніколи ніхто не заглядав. Другого дня говорили між собою парубки від коней, що хтось позабирав їм поводи від уздениць. Але старший конюший, або як його звали машталір, насварив на них, що не пильнують і річ з мотузами зам'яв. Йому й на думку не прийшло, що се зробив Івась. Навіть боявся його поспитати, аби не розсердився і не вихляпав перед паном...
Зближалася рішуча хвиля. День був хмарний. Івась надіявся з того, що й ніч буде темна і якраз добра до втечі. Івась нічого по собі не показував, що в його душі варилося. Робив свою роботу пильно і був дуже веселий...
Як лише смерклося пішов до ключника: .— Вечеря готова?
(Продовження на наступній сторінці)