— А тебе, чи хоч хорунжим вибрали? — звернувся до Івася.— Ех ти кучерявий, мов баранець. Твоя мама, либонь, ціле життя вовну пряла, що такого кучерявого привела... як тебе звуть? — Він потермосив Івася легенько за волосся і поцілував теж.
— Я звусь Івась, та ще й Чорноусенко по батькові.
— Його ще не вибрали, бо він тільки що сього літа у школу попав. Дядько Касян Бистрий його від татарина у степу відбив тай у січ привіз,— говорив Андрій за Івася.
— Опісля мені розкажеш, а тепер, хлопці, у хату. Гей, там жінки! Козаків-молодців приймайте, вином-медом угощайте! А ви, горобчики, поки що нап'єтеся молока,— сказав сотник та й моргнув весело. Держачи хлопців наперед себе за плечі, повів у хату, де вже сотничиха з дочкою біля столу поралась. Сотничиха, старша вже жінка, невибагливо по-домашньому одягнена, панна сотниківна, може, шістнадцятилітня дівчина з заквітчаною головою.
— Здорові були, пані матко,— говорив Андрій, кланяючись від порога. Сотничиха підійшла і поцілувала обох, те саме зробила і сотниківна.
— Та бо ти виріс, Андрійку, неабияк,— говорила сотниківна, сміючись своїм срібним голосом.
— Ти йому, дочко, так не кажи,— говорив сотник,— то не абищо, а пан отаман...
— Вітайте, панове отамання,— говорила сотниківна, кланяючись у пояс та сміючись.
— Та що ви так розбалакались, а вони, небожата, мов вовченята, голодні, дайте їм попоїсти чого-небудь.
— А це, пані-матко, мій побратим Івась Чорноусенко.
— Хіба ж я тебе питаю, хто він? Приїхав з тобою, то й добре, видно, що козацька дитина.
— Але ж кучерявий він, кучерявий! — дивувалась сотниківна, гладячи Івася по головці.
— То ви вже і в побратимство зайшли? — говорив сотник, сідаючи на ослоні.— Воно гаразд, що вже змалку придержуєтесь козацького звичаю.
— Андрій мене з води вирятував, як я потопав...
— Та їжте, опісля будете балакати,— говорила сотничиха, присуваючи їх до стола.
На столі було усячини. Хліб пшеничний покраяний в шматки, овечий сир, кисле молоко, вареники, пряники, мід в крижках...
— Ну, Андрійку, не давай проситися і товаришеві не давай дармувати...
Хлопці були голодні й уплітали усе, що їм сотничиха раз у раз підсувала. Сотник сидів на ослоні і пикав люльку. Кілька разів хотів щось спитати, та хлопці так завзято їли, що жаль було перебивати їм.
Аж Андрій обізвався перший:
— А де ж Максим і Омелько?
— На леваду за сіном поїхали, незабаром вернуться, ще тобі добре навкучиться з ними. Вже більше місяця клопочуть нам голову, щоб Явтуха на Січ посилати...
Хлопці наїлися, обтерли губи і перехрестилися.
— їжте ще,— припрошувала сотничиха.
— Ні, більше не хочеться і спасибі, що нагодували...— хлопці вклонилися і стали господарям дякувати.
— Тепер, Андрійку, я тебе спитаю: вернули козаки з походу?
— Як ми виїздили, то ще їх не було, а тепер не знаю.
— Проведи їх, Господи, в здоров'ї та зі славою! Минеї четі ти привіз?
— Привіз, пане сотнику, та ледве догадався, яка це книжка має бути, бо дядько Явтух, що не намозолився, не міг вгадати...
— Добре, що ти догадався, а може отаман шкільний не хотів дати?
— Для мене може був би не дав, та я відразу сказав, що се для пана сотника Тараса Жмута, то зараз видав та ще й полотенцем обвернув.
— Спасибі, що не забув старого та шанує, не забуду і я про його школу.
За той час розглядався Івась цікаво по хаті. В такій хаті не був ще ніколи. У його Гаврилівці, хоч хатки й чисті, та убогенькі, а тут багацтво аж у вічі б'є.
На стінах повно багатої зброї: рушниці, пістолі, шаблі, турецькі кинджали, золотом та сріблом вибивані, ікони в золочених рамах, стіл та ослони, повкривані турецькими килимами. На полиці над вікнами срібні збанки, миски, чарки та михайлики, баклаки обведені срібним дротом — усе покладене, поустановлюване в порядку.
У ту хвилю заїхала фіра з сіном у двір. Усі виглянули крізь вікно. На горі на сіні сторчали дві біляві головки. То були сотникові онуки-близнюки по його синові, що загинув у поході. Хлоп'ята, дізнавшись від челяди, що приїхали школярі із Січі, трохи не попадали з воза, так спішилися. Вони зсунулися зверху по мотузці, мов ті миші, аж позіскакували на землю. А далі з криком та сміхом побігли навипередки на рундук. Андрійко вже дожидав їх серед сіней. Оба хлопці відразу схопили Андрія за шию і стали цілувати. Івась стояв недалеко і дивився на них. Оба хлопці були на себе схожі і з лиця і ростом.
— Тепер, мої любі хлопці, привітайте ще мого товариша Івася.
— А ци він тез такий галний, як ти? — спитав Максим.
— Побачиш, то й сам знатимеш, що ж я тобі скажу? Для мене він добрий, то й для тебе такий буде.— Івась підійшов до хлоп'ят і звитався з ними.
— А ци ти вмієс млинка поставити?
— Трохи вмію, а втім... ти мене навчиш. Хлоп'ята не хотіли з Андрійком розстатися, поки
сотничиха не закликала вечеряти. Ні Андрієві, ні Івасеві не хотілося їсти. Вони осталися на рундуку і придивлялися, як челядь поралась коло сіна. Складали його довгими вилами на оборіг. Упоравшись з тим, пішли усі вечеряти. Перед хатою поставлено ослони. Сюди виносили з пекарні цілі казани вареної страви і стали роздавати у невеличкі корита. Челядь сідала на землі. Кожне хрестилося, добувало свою ложку і стало їсти поволі і з повагою, дуючи довго на гарячу страву. Були тут люди всілякого роду: парубки, чабани від коней, товару і овець, молодиці і дівчата, були люди старші, чоловіки і бабусі. Усе те держалось сотника. Івась начислив сорок п'ять голів. Під час вечері ніхто не промовив словечка. Крізь відчинене вікно говорила сотничиха:
— Горпино, по вечері заведи хлопців у шпихлір спати, там вже постелено.
— Ми хочемо з ними спати,— лепетали малі.
— Про мене спіть і разом, коли тамті схочуть.
— Добре, пані-матко, будемо разом, там місця досить.
— Клякайте ж діти перед образами, дідусь вам молитву проведе,— упоминала сотничиха.
— А коли я хочу з Андрійком,— впирався Максим.
— Ні, ви сьогодні з дідусем, а завтра вже, як хочеш. Андрійкові спати хочеться...
— Хай буде, пані-матко, я їм проведу молитву, як треба,— говорив Андрій.— Лагодьтесь хлопці спати...
Горпина встала від вечері і повела хлопців навпомацьки у шпіхлір спати. Ніяк було світити світла через те, щоб не підпалити настеленого сіна.
— Лягайте, діточки мої, та спіть здорові, ось тут насмотрите і заголовки, і покривала. А цих малих покладіть у середину та вкрийте добре, щоб їх не завіяло. Ну, доброї вам ночі.
— Тепер клякаймо усі рядком, будемо молитися Господові небесному.— Андрій став проводити молитву, та Максим і Омелько не в силі були наспіти з молитвою, їм захотілося спати. Вони перестали, а відтак зараз полягали у сіно і заки Андрій та Івась скінчили, вони вже спали.
— Правда, Івасю, що пан сотник гарний чоловік?
— Справді, я такий зразу був несмілий, що трохи не заплакав.
— Тобі треба осмілюватись до людей. Інше діло там, де були пани та їхні підпанки, а інше діло між козацтвом. Тут усі рівні.
— А що ми завтра робитимемо?
— Поперед усього підемо купатися. Тут є річка, хоч не така, як Дніпро, але удвоє більша, як сей потічок, над котрим ми вивернулися. Ходімо, Івасю, ще надвір. Я тобі покажу, якого гостинця я привіз сим хлопчикам.— Андрійко розвинув полотенце і звідсіля вийняв два коники дерев'яні, гарно розмальовані.
— Де ти се купив?
— На базарі. Хіба ти не бачив, скільки там цього добра водиться? Крамарі якраз під сю пору завозять, бо не один запорожець схоче дитині купити.
— Якби ти мені був сказав, що тут є такі хлоп'ята, я був би теж що-небудь привіз...
— Привезеш через рік.
Пішли у шпихлір і полягали на сіні. Надворі смерклося. Ще не хотілося їм зачиняти дверей, бо надворі так гарно було. До шпіхліра заносило пахощами від цвітника, якого завела перед хатою панна сотниківна. У дворі стало стихати. Парубки виїздили з кіньми на леваду. Чути було, як в оборі корови жували... В ту хвилю показалося щось невелике на порозі шпихліра, та й відразу посунуло до хлопців.
— От і Татарка навідалась,— говорив Андрій. Справді була се собака. Вимахуючи хвостом, вона пішла до Андрійка, лизнула його по лиці, обнюхала сплячих дітей, поласилась коло Івася і лягла біля порога.
— Як таку сторожу маємо, то й шкода зачиняти двері,— говорив Івась.
— І я так гадаю. Підожди, я ще вкрию малих.— Він нащупав покривала і повкривав їх.— Тепер можемо спати. Доброї ночі, Івасю!
У дворі чути було, як сторожовий козак проходжався та відмовляв молитви...
Хлопці спали до високого сонця. Пані сотничиха заходила до них кілька разів та не хотіла їх будити, поки самі не прокинуться. Аж проміння сонця заглянуло туди та засвітило їм у вічі, тоді і посхапувалися.
— Заспали ви, небожата. Вставайте, купатися пора!
Максим і Омелько протирали очі і позіхали.
— Ану, хлоп'ята, пошукайте під вашими подушками, що там найдете.
Хлопці повитягали розмальовані коники.
— А хто нам поклав? — спитали разом.
— Ану, вгадайте?
(Продовження на наступній сторінці)