Хлопцям уже навкучилася школа. Кожен мріяв про се, коли поїде звідсіля в край широкий або на який козацький хутір. Навіть ті сироти, що не мали кревних по паланках, виїздили, бо їх дуже радо брали до себе хуторні сімейні козаки. Було так, що кожен з тих, що мав батька на хуторі, брав зі собою ще одного-двох товаришів, а кому з сиріт не пощастило, того брав перший-ліпший козак, у якого був хутір.
Школярі, їдучи на село, брали з собою книжки, щоб було з чого людям прочитати. Були то переважно книжки церковного змісту. Народ слухав залюбки слова Божого і задля того школярів любили усюди. У кого на хуторі були малі діти, то тих вчили азбуки і підготовляли до школи. Бо треба знати, що вкраїнський народ усе дуже любив науку і кожний хотів бути письменним. По селах України, де лише ляхи не поклали своєї руки, закладано при кожній церкві школу для дітей. Особливо це було на землях запорозьких, куди рука ляцька не сягала. Тільки у тих селах, що були близько самої Січі, козаки посилали своїх дітей до січової школи на науку.
Андрій їздив щороку у козацьку паланку у хутір сотника Тараса Жмута. Той знав добре Андрієвого батька, у походи морські разом ходили і тепер, як його не стало, старий сотник або сам приїздив по хлопця, або посилав по нього свого довіреного козака Явтуха Насипаного. І того року Андрій був певний що поїде до сотника на канікули. Він дуже багато говорив Івасеві про сотника і його сім'ю. Та Івась замість радіти, був сумний, а раз так промовив:
— Ти, Андрію, поїдеш, а я сам остану і нудьгувати буду на Січі.
— А хіба ж ти не поїдеш разом зі мною?
— Як мені їхати? Хіба мене чужого приймуть у сотника? Тобі друге діло. Ти козацький син, твій батько лицарем був, а я син панського підданця, я се добре розумію...
— Ах ти, баранчику кучерявий! Та хто тобі такого намолов? Хіба не знаєш, що на Запоріжжі нема ні панів, ні підданих? Тут усі рівні, а коли ти сюди попався, то й ти усім рівний. А то б то гарно було. Слухай! Сотник мене любить, а коли я скажу, що ти мій приятель, то й тебе прийме щиро. Хліба у сотника досить. Минулого року я возив з собою до сотника Гриць-ка Жука, та сього року він їде куди інде, а я тебе беру з собою. Розумно?
Та Івась ніраз не хотів на се пристати. Він був дуже на се вразливий, щоб людям у вічі не лізти, нікому не накидатися, не дивитися, де з комина куриться. Так вчив його батько змалку і так він усе робив. Тому-то він поклав — нікуди не рушатися. Приходило йому на думку поїхати до батька у Гаврилівку, та воно було страх далеко. З ким переїде через сей без краю степ, де він тільки біди зазнав. Коли б справді попав у Гаврилівку, так певно не доведеться більше у школу вернути, а він дуже полюбив і школу, і науку, і товаришів. А так, вернувши на село, мусив би вертати до плуга та робити панщину. Ще чого доброго взяли б у замок на панського козачка.
Тою думкою лише втішався, що на Січі живе його брат Максим і буде їм обом якось відрадніше. Усі його побоювання на випадок повороту в Гаврилівку піддав йому брат Максим. Він добре тямив порядки в Гаврилівці. Знав добре недолю своїх братів-селян, панських підданців. Від тих гараздів мусив тікати, хоч як тяжко приходилось кидати свою хату, рідного батька та сестру, котру так дуже любив.
Бувало, Максим виведе Івася на січові вали, посідають там і він йому розказує усе. А Івась хоч не одно з того бачив, та не міг тоді гаразд розуміти. Тепер йому усе прояснилось, стало зрозумілим. Жаль йому було, що нарід тільки терпів від панського лихоліття, а на се не бачив він ніякої ради. Приходило йому на думку, щоб так ще батька спровадити на Січ, та що ж зробити з сестрою? Жінкам не вільно на Січі жити, він се знав. Хіба ж її оставити самітньою без ніякої опіки? І так погано! Та хай воно буде що хоче, але вертати йому в Гаврилівку ніяк.
Тим часом зближався кінець шкільного року і до-річний екзамен. Школа ладилась до того заздалегідь. Хлопці вчились співати. Вчили їх всіляких віршів, бо шкільному отаманові дуже залежало на тім, щоб його школа показалась перед світом не гірше київської. Він знав, що ті гості, які сюди поз'їздяться, були теж на полисах київської школи, люди бувалі і чим-будь не вдоволять себе. Отаман працював сам і підганяв своїх підручних. Робота була в цілім розпалі, поки не наспів день іспиту. Гості з'їздилися з усіх поблизьких паланок. Поприїздили паланчані отамани, полковники, сотники, знатні запорожці, а кожний з десятком або й більше своїх козаків. Гості примістились по куренях, або таки на базарі порозпинали свої шатра.
На Січі стало гамірно.
В день екзамену прибрали хлопці січову школу, замаїли зеленю, висипали поміст свіжим білим піском та заквітчали зіллям.
Рано відправив січовий священик службу Божу, на якій школярі співали. У церкву посходились гості і козаки. Гості були святочно одягнені, у червоних, жовтих, синіх, малинових жупанах, в багатих кунтушах, оперезані шовковими поясами, в чоботях-сап’янцях на срібних підковах. Турецькі шаблі звисали до самої землі. Усі були чисто виголені з великими вусами і довгими чубами на головах. Усе то були товариші славного низового війська запорозького. Вони побували колись у Січі та тепер хоч і поженились і жили по хуторах та зимовиках і не могли мешкати на Січі не перестали бути товаришами. Кожен мав тут свій курінь, до якого належав. Він і далі вважав себе сином матері-Січі і на кожний зазив кошового батька зобов'язаний був ставитись і робити те, що старшина приказала. Гарно було подивитись на ті лицарські постаті, на ті чубаті лицарські голови, що готові були піти під топір для добра Запорожжя, для козацької свободи, волі, рівності і братерства.
Служба Божа правилась з великою врочистістю, з двома дяконами, які мали славу гарних співаків. Коли стали читати євангеліє, козаки виймали шаблі на голо і так перестояли увесь час на знак, що вони готові усі станути в обороні християнської віри, в обороні святого євангелія.
Такий був козацький звичай.
По євангелію отець архимандрит січової церкви виголосив проповідь. Він повітав невиданих гостей, вітав їх від імені Січі, говорив про вагу освіти та науки і з тим звернувся до школярів. Наприкінці просив панів запорожців сімейних, щоб не забували про потреби школи, та щоби не цурались тих бідних сиріток січових і позабирали їх з собою на село.
Запорожцям ся мова дуже подобалась і кожний поклав собі забрати у свій хутір хоч би і половину школярів.
По службі божій, пішли усі в школу. Тут отаман шкільний привітав гостей вченою мовою та просив прислухатись пильно до екзаменів, придивитись тій тяжкій праці.
Гості і січова старшина посідали на почесних місцях, школярі посідали на своїх — і розпочався екзамен.
Хлопці читали, переповідали прочитане, говорили вірші, співали. Наприкінці виступив найстарший віком школяр з вченою промовою до зібраних гостей, до батьків січових, до вчительства з подякою.
Не один батько, бачучи, як його синок відповідає, аж горів з радощів. По екзамені пішли гості до січової старшини на обід. Кожний складав при тім грошевий даток на школу, який зараз записували бакалаври у реєстр для порядку. Тепер хлопці розбрелись по усіх усюдах, шукаючи своїх. Пішов і Андрій шукати за Явтухом. Віц, був певний, що сотник напевно його прислав. Івась хотів напослідок не відлучатися від свого доброго товариша, бо й так прийдеться їм довгий час жити окремо.
Знайшли Явтуха на базарі. Він купував усячину, що йому поручив пан сотник купити. Андрій його помітив по високій шапці з червоним верхом та по довжезних вусах, що звисали у нього, мов дві мітолки.
Хлопці пішли до нього навпростець, пробираючись крізь товпу.
— Ге-ге-ге! Здоровий був, хлопче, я саме за тобою приїхав, пан сотник жде на тебе. Еге-ж, виріс ти, небоже, за цей рік,— говорив Явтух, обертаючи Андрієм за плече на усі боки.— Та казав тобі пан сотник, щоб ти ще якого школяра з собою взяв, так як торік, та ще якусь книжку, підожди — забув, далебі забув... Ось старий дурень я, не вгадаю. Підожди, якось дуже по вченому... Підожди...— Явтух засунув шапку на потилицю і штовхав себе пальцем по лобі...— Ти підожди, голубе, я таки нагадаю, а то пан сотник полає... підожди... ще коли я був за воротами, пан сотник гукнув мені вслід... підожди, я нагадаю. Зле чоловікові без письма, ось геть забув... Та я таки нагадаю... Ось тобі, Андрійку, трохи грошей, купи собі на базарі, що вгодно. А я поки що заорудую своє, та й прийду по тебе, а може, й книжку нагадаю...
Явтух пішов далі по базару від краму до краму, штуркаючи себе пальцем по лобі та нагадуючи, що звелів купити пан сотник, а що пані сотничиха, а що панна сотниківна. Осаула казав і собі дещо купити, а козаки теж. Усяке пхало свої три гроші, а ти, небоже, морочи собі голову, закінчив Явтух свої роздумування, вештаючись поміж крами з усяким добром.
А хлопці пішли у свій бік.
— Бачиш, Івасю, що поїдемо разом. Не скажеш, щоб я з Явтухом змовився. Він сам сказав, що пан сотник бажає собі того.
Івась став вагатись. Ще порадиться з Максимом, а як він скаже, так тому й бути...
Накупили горіхів волоських і турецьких, таких сирих і смажених в меді, меду турецького, медівників, пряників, бубликів, понакладали повні пазухи і пішли у свій курінь. Тут було дуже глітно. Хлопці збирали свої статки, ладячись у дорогу. Коло богатьох стояли їхні батьки, або кревні, помагаючи збіратися.
Довго прийшлось їм ждати, заки з'явивсь Явтух. Він перш усього позаносив накуплене добро на віз, що стояв біля базару над рікою.
Наближаючись, він здалеку всміхався до Андрія...
— Ну, що Андрійку, знайшов товариша?
— Знайшов, от сей поїде,— і показав на Івася.
(Продовження на наступній сторінці)