— Що мене те все обходить і нащо мені в те мішатися? От бачите, я сиджу між самими хлопами. Чи можу я з ними зачіпатися? можу я ставати проти громади? А правду кажучи, вони таки мали рацію. Що обіцялося, треба заплатити. Ви хотіли поуривати хлопам по кілька нових, а то сума. Я вам того не раджу ніколи робити, бо й пес не вийде до вас на лан, не то чоловік.. Тут хлопи завзяті і не дадуть собі в кашу дмухати...
— Най би були мене позивали...
— Позивали! На що їм позивати, коли собі самі зробили справу...
— Вони мусять сидіти в криміналі за той ґвалт і за рабунок... Вони тридцять ренських самими дрібними розсипали і розікрали...
— Я там на тім не розуміюся, чи за таке кримінал, чи ні, але як зайдете собі з ними в кримінальний процес, то раджу вам: не вертайтеся до села... А друга річ: дайте мені спокій, я в те не хочу мішатися. По мойому люди мали рацію.
— Ви, пане Тарасович не можете мені забути того, що між нами було... бо нещиро мені радите... вибачте мені...
— Пане Розенштіфт! Як ви те забули, що тоді між нами було, то я певно забув, а моя рада най-щиріша в світі. Впрочім, чого ви мене радитеся? Чи я коморник? Таж ви з міста. Там маєте учених, адвокатів... Щож вам такий простий шляхтич, як я, може порадити? Або я знаю? Може я акурат зле раджу...
— Мені про що інше ходить — сказав на те Розенштіфт.— Видите, мій пан посесор, пан Хаїм Ро-зенбуш, то дуже гострий чоловік. Він, як довідається, то готов собі Бог знає що на мене погадати і з служби мене нагонити, бо він того всего не розуміє. Тож я хотів взяти з собою якого поважного чоловіка з села, аби йому те все розтолкував...
— Так воно? То ви на власну руку і для себе хотіли тих кілька крейцарів від хлопів "ушпару-вати"? Ні вибачайте вашеці, я в таке не мішаюся!
— Бійтеся Бога, порадьте мені!
— Я раджу дати тому всему спокій і не пускатися більше на таку спекуляцію...
— А тих тридцять ренських має пропасти?
— Може ще що на стерні визбираєте, а решта пропало. В такім "гиндлю" все бувають втрати...
За той час, як Михась розмовляв з жидом, Юзьо частенько заглядав з алькиря. Його очі світилися злобою — і Михась догадався, що хлопець задумує щось недоброго і щось собі шепнув з Стефаньом...
Як йно жид вийшов з хати, Михась кинувся за хлопцями. Вони оба стояли за плотом в буряні і щось держали в руках.
— Що ти маєш оден з другим? — питає Михась підходячи до них.
— Сикавку.
— А, лямпарти якісь!
Михась взяв сикавку в руки. Вона була довга з на пів сяжня, призначена до вогню. З сикавки цідилася гноївка.
— Що ви хотіли з нею робити?
— Ми хотіли жида сполокати,— каже Стефаньо, що був сміливіщий до батька.
— Та за що?
— А чому він Юзя бив?
— То ти Юзик, того ще не забув? — і Михась погрозив йому пальцем.— Мало тобі того, що він від мене набрав?
"Шляхотське завзяття! — подумав Михась,— не може обиди забути".
Жид справді послухав Михася і сидів тихо. Але люди не хотіли йти на роботу до пишневецького двора. Трохи не пропало все на ниві. Довідався про це посесор, приїхав з Самбора, висварив касієра і приняв ще одного економа христіянина Кручин-ського. Розуміється, що жниво коштувало їх до-роще.
XII.
Юзьо освоювався з своїм новим положенням. Тямив, що інакше бути не може. Хоч любенько згадував колишні щасливі часи, мусів таки робити, що батько казав.
Робота погонича була найлекша, яку міг для нього батько знайти. Були й богато тящі. Правда, не посилав його батько з робітниками полоти, бо то дуже нудна праця, і дозволив йому той час погуляти, але в сінокоси таки мусів громадити сіно, стягати копиці, возити. В тій порі прийшлося нераз ночувати під голим небом на левадах, бо сіножати були далеко від села і шкода було гаяти час на мандрівку до села і назад.
Міхаліна спротивлялася тому, тай стара тітка, що ще жила у Михасів, просила за хлопцем, але надармо.
— Та це ще дитина,— говорили вони,— таке делікатне... де воно може спати на дворі?
— Саме тому, що делікатне, буде спати на дворі! — відрубав Михась.— Який з нього буде шляхтич, колиб не екав ніколи під голим небом?
— Та то аж за каналом... Бійся Бога, йому може що злого притрапитися.
Михась всердився:
— Говорите, як діти. Там їде осьмеро людий наших, будуть ще сусіди, то вовк його не з'їсть...
Не помогло нічого і Юзьо вибрався за канал. Що днини мали їм висилати їду наймичкою. Юзьо був рад з того, бо ще не ночував в полі, а малий Стефаньо навіть завидував йому.
Вибралися під ніч. Впрягли до воза коні, наклали граблів і що потреба. Другі коні вели парубки і гайда в дорогу! Міхаліна, вихована в дворі, хотіла Юзеві дати усю постіль, та батько не дозволив на те. Ледви встромила до воза потай чоловіка малу подущину, щоби Юзя в голову сіно не гризло... Юзьо скочив на віз і поїхали.
— А накрийся добре бурнусом! 1— кликала в слід за ним Міхаліна. Жаль їй було дитини.
— Знаєш, Міхаліно, чому я його післав? — мовив відтак Михась до жінки.— Тобі відай здається, що мені так дуже про такого робітника ходить... Отже по-перше тому, щоби хлопець освоївся з тим всім; по-друге, щоби пильнував, щоб не дармували; по-третє, аби беріг нашої праці. Тудою, знаєш, їдуть люди кожнього вівтірка до Рудок на ярмарок. Як би так мої люди стали продавати сіно по оберемкові, то піде ціла фіра...
— Та воно таке делікатне! — бідкалася Міхаліна. .
— То для того хай гартується... Тої делікатности під периною не позбудеться!
Тимчасом Юзьо їхав в поле. Вже смерклося, настав чудовий вечір. На чистім небі іскрилися зорі, а на землі рай. Усюди аж пахло від цвітів та скошеного сіна. Понад Дністром розлягалися тисячі голосів дикої пташні. Та хто не знає петрівчаної ночі? По що її описувати? А хіба чоловік годен описати ту красу нашої землиці в Петрівку?
широкий суконний плащ.
В таку погідну ніч годі бути сумним і Юзьо був веселий. їхали гостинцем повздовж пишневець-кої толоки. Минули вже міст на "Струзі" на бічній річці, минули цвинтар з дрімучими вербами. Тут від рана до ночі виспівують птахи; за те в ночі мертвецька тишина. Парубки познимали побожно шапки і стали хреститися. Старий наймит Сенько, що служив у Михася вже пятнацять літ, здіймив шапку і став шепотати молитву. Йому віддав Михась сина під опіку.
— Юзуню, здійми шапку і помолися коло того місця. Ось тут — говорив Сенько, показуючи би-чиною,— твого покійного діда Стефана жовніри вбили за громаду...
— Де? де? — спитав цікаво Юзьо.
— Ось тут, де біліється, наче рів... бачиш?
— Бачу.
І Юзьо здіймив і собі кашкет тай став молитися за душу діда, котрого не знав, а чував стільки про його смерть.
— А ти Сеню те памятаєш?
— О, дуже добре памятаю... Я тоді малим хлопцем був і отам на загородах за плотом стояв. Я все добре бачив... чув, як кричали, потому показався зразу дим, відтак вогонь, а накінець почув я ви-стріл...
— Ану, розкажи мені, як то було,— питав цікаво Юзьо, пригортаючись до старого Сенька або Семйона, бо то також був шляхтич.
Сеньо наложив собі люльку, викресав вогню, закурив і став оповідати, беручи від Юзя віжки, котрі передав йому, заки з люлькою зробив лад. Оповідав довго, подрібно.
Юзьо слухав цікаво. В його хлопячій уяві перебігали всі ті картини одна за одною, як в якій чудовій панорамі. Вже вїхали на міст "на Сиготі", а Сенько не скінчив оповідання. Переїхали жидівську толоку і їхали попід греблею дністрового каналу, Сеньо став відтак оповідати, як Юзів батько настав до двора за ржонцу. Юзьо слухав, а далі здрімався. Схилив свою біляву голову на плече Сенька і держався його ціпко за руку. Віз тарахкотів по сухій дорозі серед нічної тишини. За возом чвалали парубки, ведучи по парі коней.
— Тпр-р! гов! — закликав Сеньо спиняючи коні. Юзьо прокинувся і оглянувся. В нічній пітьмі бов-
дуріли високі верби понад каналом, а далі густий ліс верболози.
Поставали і другі.
— Ану хлопці! розложити вогонь... Тут о біду не тяжко...
— О яку біду? — питає Юзьо.
— Часом вовк трафиться... Тут, в тих кущах, там о! ніколи не переводяться.
Юзеві стало лячно і він задріжав усім тілом.
— Ти боїшся, Юзуню? Не бійся! Вони людий літом не чіпають, а лошата наші лишилися дома, то нема чого боятися.
Тимчасом другі парубки здіймили з воза кілька полін дерева, що привезли з дому і здіймили віхоть соломи і стали кресати вогонь. Посипались іскри з кресила, загорілась губка, котру парубок завинув у віхоть сіна, і став роздувати та вимахувати віхтем по воздусі. Віхоть палахнув ясним полумям. Приложили ще соломи і поклали дрова. Усе те виглядало серед темної ночі дуже гарно. Юзеві стало веселіще при горючій ватрі. За той час другі парубки попутали коней і пустили на скошену недавно траву, що росла таки в очах, і поприходили до вогню. Принесли з найблищої копиці сіна і стали стелити на нічліг.
— Слухайте хлопці! треба матись на осторозі.
Будете в ночі мінятися... Насамперед, ти Іване, до півночі, а ти, Федьку, відтак до рана... Кладись, Юзу-ню, спати!
(Продовження на наступній сторінці)