їхав навмання і керувався лише інстинктом степовика. Але куди він мав їхати і що робити, з того не здавав собі справи. Аж згодом опам'ятався і робив собі важкі докори, чого він з хутора втікав у хвилі, коли міг станути в пригоді своїм другам? Тепер він вирятував сам себе, а їх, сердешних, лишив на поталу. Його брала досада на самого себе, що був би себе рвав зубами... Але вороття вже не було.
* * *
Сотник Максим Задирака вибрався також на скитальщину, але не так, як полковник Кандиба. З ним йшло доброї півтори сотні узброєних козаків, були
й вози, з яких в потребі можна було зробити возовий табір, а на возах — ціле село. В селі остали хіба коти та кури, що порозбігалися по бур'янах. Собаки поплелися зі своїми господарями.
Як сотник розправлявся з москалями і поселенцями в селі, його валка стояла на поляні. Звідти заносили люди зерно до млинка і мололи борошно на дорогу. Сотник не спішився з того місця і перестояв тут кілька днів, щоби можна було забрати чимбільше борошна. Йшов прямо до перевозу Дніпра, що напроти Кодака. Тут довідався, що полковник вже переправився і пішов степом. Сотник пішов за ним, тим самим шляхом. Йому хотілося здогонити його та йти разом. Але сотник йшов дуже обережно. Поки було можна, йшов берегом ліса або балки, щоб в потребі захиститися. Старався попасти на слід Кандиби. Шлях вів недалеко границі Гетьманщини. Туди переходили московські стежі, і кілька разів Задирака їх стрінув — не міг відмовити собі такої приємності, щоб їх не перебити.
Луною розходилася страшна вістка, що якийсь ватажок з'явився, котрий не пощадить москаля. І свому дістанеться, якщо він руку тримає з москалем. А такий хитрий, що не знати, звідки береться і куди пропадає,— наче з-під землі вискакує і під землю западається.
На московських поселенців напав жах. Без військової охорони боялися йти поза запорозьку межу. Таких ватаг, що пильнували козацьких границь, було кілька. Та всі вони засвоїли собі спосіб воювання від сотника Задираки: вислідити непомітно ворога — і ніччю напасти та всіх перебити.
А сотник знову засвоїв собі багато від татар. Він казав частині своїх коней прибивати підкови, обернені назад, через що москалі не могли ніколи зміркувати, у котрий бік він пішов, і даремно за ним ганялися в противну сторону. Сотника стали вважати характерником, якого й куля не чіпається.
Коли він так стояв у степу возовим табором, почувся в степу тупіт кінських ніг. А далі якийсь кінь в степу заіржав голосно. Вартовий крикнув: "Стій!". То був Терешко. Він, почувши людський голос, здержав коня так напруго, що кінь присів задом до землі.
— Бачу, що ви — козаки. Скажи мені, голубе, чий то обоз?
На сторожі стояв якраз такий козак, що був з сотником у Самарі, і пізнав Терешка...
— Чи не Терешко із Самари?
— Він сам, а ти, либонь, будеш від сотника Задираки? Веди мене зараз до сотника, бо справді минуся. Бачиш, чоловіче добрий, наш пан полковник у великій біді, і коли йому зараз не поможемо, так пропаде і він, і його син Петро.
Козак гукнув до табору. Зараз прийшло двох козаків з поготівля. Сотник спав на возі з Омельком, коли до нього привели Терешка. Терешко припав до сотника і став говорити серед хлипання.
— На тобі, Терешку, глоток горілки. Випий і говори до ладу, бо нічого не розумію...
Терешко заспокоївся і став розказувати по порядку.
— Знаєш ти, товаришу, де стоїть ця московська команда?
— Не знаю, не хотів розпитуватися у сторожного козака, коли виїздив з хутора, щоби не зрадитися. Я казав, що їду по приказу сотника до москалів.
— Ми розвідаємо,— каже сотник.— Гей, гей! до чого воно дійшло — що треба нищити не лиш москалів, але ще більше — їх прихвоснів, і від них треба зачинати. З цієї гниди вже ніколи вош не виросте... Нуте, хлоп'ята, на коні! П'ятдесят козаків остане з Омельком боронити табору, а решта — за мною. Ти, Терешку, показуй дорогу. Передом поїде Прокіп. Тям, Прокопе: з сотникового хутора захопити язика. Він скаже, де московська команда, і ми попереду справимося з нею.
— Чи не буде нам запізно, пане сотнику? — каже стурбовано Терешко.
— Не бійся. Гнида буде ждати на москалів. Сам полковникові нічого не зробить. Він знає, що москалі заплатять більше за живого Кандибу, як за вмерлого... Нуте, хлопці,— а ти, Терешку, веди!
Йшли так за Терешком. Його кінь знав добре дорогу. Але не дуже поспішали, щоби не потомити надто коней. Вкінці спинилися. Терешко показував рукою на купу тополів, що бовдуріли серед нічної пітьми. Козак Прокіп відстав від гуртка і пігнав вперед. Терешко остав при сотникові.
— Не можу з дива вийти, пане сотнику, звідки у тебе стільки війська? Це, либонь, не лиш з твоєї сотні, бо в таборі бачу більше трьох сотень?..
— Бачиш, ми вже були не в одному місці, і чимало козаків до нас пристало, а також московських драгунів — з тих, що їх з Гетьманщини набрали.
Тепер Терешко розповів сотникові, як воно було в Самарі.
— Ми мали свого вірного жида, який їздив по світі і все довідався, чого нам було треба.
— Тільки полковник зле зробив,— каже дід Голота,— що з такою малою силою вибрався на скитальщину. У нього було кілька сотень добрих козаків. Подумай, як би воно було, коли б тепер наші сили злучилися в одно... Ми вимітали би москалів, мов віником...
Тим часом Прокіп під'їхав під сам хутір сотника Гниди, зліз з коня, казав йому покластися в траві, а сам пішов далі і обережно наслухував. Найбільше боявся, щоби не занюшили його собаки, бо нароблять галасу. Не оберігся. Собаки за воротами стали гавкати. Козак на сторожі прокинувся зі сну і став їх заспокоювати. Тепер вийшов сам за ворота і кликнув: "Пу-гу! пу-гу!"
— Козак з Лугу! — відгукнувся Прокіп слабим голосом.— Чоловіче добрий, як у тебе козацька душа,— вийди і поможи мені, бо околію. Я вже усю ніч мандрую і не можу знайти місця, де мені переночувати, а на землю боюся лягати, щоби гадюка мене не вкусила або вовк не з'їв. Підійди до мене та порятуй, бо вже не можу ногами рушати... Тільки пробі! не бери з собою собак. Я їх знаю — то, певно, вовчої породи і дуже пажерливі,— і я боюся.
Прокіп говорив таким слабим голосом, що годі було йому не вірити. Козак йшов щораз далі, аж наблизився до Прокопа.
— Не бійся, собаки остали за воротами. Прокіп лежав на землі.
— Так знемігся, що своїми силами не можу встати,— подай мені, козаче, руку та поможи.
Добряга козак подав йому руку. Прокіп устав з бідою і застогнав, та в цей момент хопив козака півперек, перекинув, мов околіт соломи, на плечі і пігнав до свого коня.
— Вставай, товаришу! — крикнув на коня. Кінь схопився на ноги і стряс із себе росу. Прокіп перекинув козака півперек коня і сам вискочив на нього птахом.
Козак так був наляканий, що і кричати забув. Прокіп гнав вихром.
— Не бійся, козаче. Тобі нічого не станеться, лиш ми мусимо знати, що робиться на хуторі. Ми — хрещені, та й козаки, не такі, як твій поганий сотник, ця мерзенна гнида, що москалям перепродує братів.
Прокіп пересадив козака наперед себе, держачи його добре в руках.
— Що ж ми тому винуваті, що наш сотник справді поганий чоловік? Такого нам наставили із Запорожжя, і з ним нам теж біда. Важка служба, бо покумався з москалями і помагає їм виловлювати, як він каже, бунтарів, і за це бере гроші від москалів.
— Вам, козакам, нічого не станеться,— хіба хто хотів би за вашим Гнидою обстоювати, тоді нехай вибачає, бо наш бравий сотник такого не любить. Та ось і наші, і ти вже з паном сотником поговориш. Тільки пробі! — говори правду, бо може бути погано з тобою. Сотник не любить брехунів!
Прокіп пригнав до сотника і поставив козака на землю.
— Ось, батьку, язика привіз!
— Здоров, козаче,— каже сотник.— Дайте йому горілки напитися, бо, певно, дуже надавив живота на коні.
Прокіп розказав, яким чином добув язика. Всі дуже сміялися.
— Як у того Гниди усі такі телячі лицарі, то невелика буде з ними праця.
А до козака:
— Чи ти знаєш, хлопче, де лежить московська станиця?
— Знаю,— неблизько звідси...
— Багато буде там москалів?
— Либонь, що ні. Мене туди посилав наш сотник двічі, та я їх багато не бачив. Більш трьох сотень не було — хіба що решта були на службі.
— А яку вони службу роблять?
— Ганяються по степу та переловлюють тих, що втікають від панів з Гетьманщини на Запорожжя.
— А ти знаєш добре шлях до них?
— Знаю і вас проведу, коли прикажете. Тільки коли б наш сотник Гнида про це довідався, то мені була б велика біда.
Козакові дали коня і взяли його поміж себе та рушили в дорогу серед нічної пітьми. Хутір Гниди далеко оминули. Передню сторожу вів Прокіп, і при ньому був Гнидів козак.
— Ти вибач,— каже Прокіп,— що я тобі надавив трохи живота, але сам, здоровий, знаєш, що інакше не було можна. Тобі можна буде пізніше до нас пристати або й ні, але не дай тобі, Боже, того дожити, коли б ти нас ошукав і показав нам злий шлях до москалів.
— На диявола нам щадити москалів — вони нам усім надоїли, тільки наш сотник з ними возиться і золоту бляшку за те від цариці дістав, яку собі на грудях почіпляє. Козаки його не люблять, бо він нашого брата не вважає за людину.
(Продовження на наступній сторінці)