Довго нараджувалися депутати, як до Потьомкіна говорити. А може би, вже й до цариці піти? — вона такі гарні листи писала до запорожців.
Стали заходитися, щоби дістати послухання у світлішого. Це коштувало багато грошей, бо світліший не дуже квапився прийняти послів. Вкінці, після довгого вижидання, добули послухання і пішли до таврійської палати. Головатий був певний, що справа Запорожжя вирішена невідклично, одначе пішов, щоби вислухати смертного приговору. Але його товариші мали все надію, що щирим благанням зможуть випросити дальше життя для Січі і товариства.
У ждальні світлішого треба було ще довго чекати на чергу. Випередило їх багато панів та генералів, які виходили з радісним або сумовитим обличчям. Запорозькі депутати прибралися в дорогу святочну одежу. Думали, що це зробить добре вражіння на князя, бо ж недавно ще впрошувався у січове товариство якого-небудь куріня. Інтересанти, які вижидали на свою чергу, дивилися на запорожців і висказували свої глумливі уваги. Депутати чули такі слова, як "хахли", "хахляндія", але показували по собі, що це не до них п'ється.
Нарешті вийшов княжий ад'ютант і прикликав запорозьких послів кивком пальця, як прикликається слугу або добре вивчену собачку. Депутати встали і ввійшли повагом в кабінет світлішого. Він сидів за столом, перекидав якісь папери і показував, що навіть не знає, чи хто ввійшов у кабінет. Посли підійшли до середини кімнати і станули. Світліший ні оком не моргнув, лиш все читає. Це нічого не помогло, що Головатий легко кашельнув. Князь і того не хотів чути. Тепер депутати поглянули по собі, чи не добре було б їм зараз вийти, бо ж це страшна зневага для послів і для тих, що їх вислали. Аж тепер підвів голову По-тьомкін, устав і випрямився у весь зріст і підступив до запорожців.
— Ви — бунтовщики! Не слухаєте указів імператриці і вашої повелительки. Довше такого не можна терпіти.
— Ми про ніщо не знаємо,— каже Головатий.
— Як не знаєте і дураків із себе робите? — кричав Нечоса.— Ваш кошовий — такий самий бунтар, як ви всі, віроломне кодло. Як ви смієте зганяти поселенців, яких уряд посилає у вашу хахляндію?
— Дозвольте, світліший князю, завважити, що це наша споконвічна земля, і ніхто не має права нам її відбирати. А тут налізають до нас, з одного боку — балканська наволоч, з другого боку — донці. А де ж ми дінемося?
— Мовчати! — крикнув Потьомкін і затупотів ногами.— Не ваша це земля, а царська, і цариця, "імператріца", може її дати, кому завгодно. Нам вже досить вашої розбишацької люб'язності. Не хочете з доброї волі жити, як належить царським підданим хахлам, так ми зробимо з вами інакше.
— Ми ні підданці, ні холопи, а вольні козаки, лицарі... Дозвольте вам пригадати, що ви — наш курінний товариш січовий, Грицько Нечоса, і за ваше поведения з нами можете попасти під козацький суд.
Це сказав Лонгин Мощенський схвильованим голосом. Він почервонів увесь, мов буряк, і дрижав усім тілом.
— Сволоч! — закричав Потьомкін і скочив за свій стіл.
Йому прийшло на думку, що той зухвалець може добути шаблі і його порубати.
З'явився зараз княжий ад'ютант і показав депутатам двері, бо Потьомкін верещав, аж запінився.
Посли вийшли схвильовані і подалися на свою кватиру.
— Ще би нам піти до цариці,— каже Білий.
— Шкода заходу,— каже Головатий.— По-перше, нас туди не пустять, а по-друге, цариця зробить те, чого хоче Потьомкін, а ми втратили у нього усю ласку. Ти, товаришу Лонгине, загостро йому сказав, і він нам цього не вибачить. Нам треба чимшвидше втікати з того клятого города, поки ще у нас голови на карку.
Коли за кілька днів опісля Потьомкін доложив цариці про це, як він з депутатами говорив і поводився, вона не була з того задоволена. Хотіла якось направити те грубе поведения свого любчика і післала по козаків, та по них вже і слід застиг...
XI. ГАДЮКА ЗА ПАЗУХОЮ
Отаманство над паланчиним військом у тій стрічі з москалями передано сотникові Задираці. Петро пішов доброхіть під його руку. До нього теж зголосився старий січовий дід, що стільки правди наговорив козацьким старшинам. Петро казав видати йому одежу і зброю та доброго коня. Любо було поглянути, як дід вскочив на коня, мов молодець, і усміхнувся.
— Пізнати птицю по пір'ячку,— каже сотник.
— Нам би, по-перше, розглянутися по оселі,— каже дід.— Веди нас, Петре, бо ми не тутешні.
Виїхали усі три за ворота хутора.
Оселя полковника Кандиби, як усі паланчині села, доволі широка й розлога, лежала на лівому березі річки Самари. При біленьких козацьких хатках — садки, а спереду — цвітники. Посередині села — розлогий майдан.
— Сюди треба звабити напасників,— каже сотник до Петра.
Як вернулися з обзорин, полковник прикликав Петра в комору.
— Знаєш, сину, що нам треба забезпечитися на всякий припадок. Ніхто не знає, що буде, а все ж воно краще приготовитися на найгірше. Нас можуть москалі перемогти, але на кожний випадок — хоч ми сьогодні і побідимо, нам прийдеться невдовзі звідси втікати. Таки шкода давати ворогові усе на поталу. Заберуть мої стада, зруйнують хутір — то неминуче. Та в мене ще й гроші є, а того вже не хочеться їм давати.
— Це можна забрати з собою,— каже Петро.
— Усього не забереш, хоч у мене небагато мідяних московських грошей. Я настільки був второпний, що всю мідь перемінював на золото та срібло. Нам треба той лишок, якого з собою не можна забрати, де-небудь закопати. Я був би це давно зробив сам, та бач, тобі, Петре, довше жити на світі, як мені, і це все для тебе призначене, бо ти у мене один.
Полковник прослезився і обняв Петра.
— Заспокійся, тату, ще не вмерла козацька мати — не пропадемо.
— Дав би Бог, та я в це не вірю. Чи ти бачив наших старшин, чув, як вони говорили? Чи можна з такими людьми за одне постояти? Признаюся тобі, сину, з соромом, що і я такий був,— і мені жаль було все ставити на одну карту. Якби не Жук та не ти, то й я сидів би тихо і не пхав пальців між двері. Тепер вже запізно завертати. Піду з вами — і буде мені те, що і вам.
— Побачите, тату, що ми побідимо, і цієї ночі такого ляпаса дамо москалям, що їм відхочеться нас зачіпати.
— Може, і твоя правда, але це буде солом'яний вогонь, бо немає між нами єдності і кожний хапає за свій мішок. А наше поспільство, це, що на паланках живе, піде на московські обіцянки так, як пішло на Гетьманщині. Москва пішле між них своїх емісарів і стане бунтувати проти дуків-багачів, козацьких старшин,— і все піде на цю принаду, як муха на мід.
— Того, тату, нема чого боятися. Вже Гетьманщина навчила український народ, що це неправда. Там тепер кріпацтво завели — ще важкіше, як було за Польщі.
— Хіба тут про це знають?.. Але, сину, берімося тепер за своє діло.
Кандиба став мацати по стіні, поки не натрапив на якийсь ґудзик і натиснув на нього. Відчинилися двері до льоху, звідки повіяло задушним повітрям, що годі було дихати. Показалися невеличкі вузькі східці, і туди пішов Кандиба зі свічкою, а Петро за ним. Про цей скритий льох Петро нічого не знав, тільки сам полковник та хіба його сестра Марта. Петро став при рудавім світлі роздивлятися. У цім невеличкім льоху ховалися великі скарби. На зморшавілих дощаних полицях стояли мішечки з дукатами та іншим золотом. Мішечки були новенькі, і їх гниль не чіпалася. Видно, що полковник сюди часто заходив.
— Це мусимо забрати з собою, як будемо втікати, бо воно має свою вартість і не забирає багато місця. А ці два казанки треба тут закопати — про місце будемо оба знати.
Петро зняв мідяну накривку з одного казанка і побачив, що там були золоті гроші.
— Гарно би тим москалі поживилися. Вони назвали б це воєнною добиччю.
— Не поживляться! Краще нехай пропаде в землі або й чортові дістанеться, а не їм. Ми таки тут їх закопаємо. Хата може згоріти, а сюди вогонь не дістанеться.
Петро взяв в руки заступ і став копати яму. Казанки були такі важкі, що Петро ледве їх двигнув, складаючи в яму. Потім засипали все землею і добре притоптали.
— Безпечно,— каже Петро,— а хто б доторкнув тих грошей — щоби йому руку покрутило.
Вийшли з льоху і могли відотхнути свіжим повітрям. Надворі вже вечоріло. Золоті зорі виходили одна по одній. В селі було гамірно. Вертали череди з поля, вертались і люди від весняної роботи. Днина була погідна, і тому люди сиділи надворі і вечеряли.
(Продовження на наступній сторінці)