Як же це лихо, яке у нас завелось, направити? Ми всі повинні згуртуватися під стягом православного благочестивого хреста, всі — від пана до посліднього мужика. Ми повинні сказати собі тверде слово, що церква і ми — то одне, нерозлучне, неділиме, сковане, мов залізо. У тій нашій злуці повинні ми придбати для церкви все, що може поставити її на ноги, а це є наука, освіта, вишколення, освічення борців за церкву і народність. До освіти веде школа. У нас не сміє бути одної закутини, де би школи не було. Відтак з нижчої школи треба посилати талановитих хлопців у школу вищу, але не ляську, не єзуїтську, а нашу, православну. Це не таке тяжке діло, як би воно здавалося. Лише треба хотіти, хотіти, хотіти. Коли капля води, падучи частенько на камінь, може у ньому вижолобити діру, то добра тверда воля зможе гору вивернути. Вищих шкіл у нас мало. Школа в Острозі так довго стоїть, як довго живе старий православний князь. Коли він замкне очі, то його зляшений синочок Януш за підшептом єзуїтів цю школу загирить. Львівська ставропігія не може подолати потреби Галичини. Тепер приходить черга на Київ. Там мусить стати славна вища школа на цілу Україну. За це подбає отець архімандрит, але йому слід помагати. Складаймо на це гроші в певні руки. Отець архімандрит — це жемчуг серед українського народу, це зоря, яка світить на цілий український світ. Це пророк, якого післав нам господь, щоб вивести український народ з кромішньої темряви. Гуртуймось всі під його мудрий провід, помагаймо йому по наших силах, бо коли б через нашу байдужість не повезло йому перевести цього великого діла, то прокляне нас господь, як хамове плем'я.
Конашевич говорив з таким жаром, що случахі захоплювались, вони були приковані до його думки. У хаті стало тихо, лиш слова Конашевича дзвеніли, начеб у срібний дзвінок дзвонив.
— От що, мої брати. Коли так гарно сьогодні зібрались, коли у нас одна думка, так скиньмось, хто що може, а товариш Артим при найближчій нагоді відвезе у Лавру і передасть отцю архімандритові від канівців гостинця на київську школу.
Дехто, хто не мав грошей при собі, позичав від сусіда.
Конашевич перечислив те, що було в шапці при всіх, пов'язав у вузлик і передав Артимові.
Артим був тим затурбований і почухав себе в потилицю:
— Хіба дам поки що переховати Насті. Я ще не раз поїду у Київ, поперед усього треба мені пана Конашевича перевезти.
— Щодо того гостя, Артиме, — каже благочинний, — то ми його так зараз звідсіля не пустимо, і ти би міг ще з Києва вернутися. За той час я візьму його до себе. У мене і просторіша хата, і вигідніше буде.
Це Артимові не подобалось, а Конашевич каже:
— Дякую, ваша милість, за запросини, але покористуюсь ними аж другим разом. Тепер я обидив би мого товариша і господаря, коли б від нього перебрався в іншу хату, поки я тут живу. Такого деспекту цим добрим чесним людям я не можу робити. Мені в Артима дуже добре і свобідно.
— Як же там може бути свобідно, як там двоє малих дітей?
— Я діток люблю, а особливо таких, як цей Миколка у Артима, хай йому здорові ростуть.
Артим, чуючи таке про себе і свого Миколку, аж горів на радощах. "От щира козацька душа, — подумав, — що не цурається нашого брата".
Вже було до заходу сонця, як гості від благочинного порозходились. Тепер, йдучи з Артимом, Конашевич попрямував на базар.
— От спасибі вашмосці, що не кидаєш моєї вбогої козацької домівки — говорив Артим по дорозі. — Коли б ти справді був перейшов жити до благочинного, то це б мене мов ножем по серцю різало. Я би собі подумав, що й між січовим товариством бувають пани і прості.
— Я це знав і тому відказався. А ти, Артиме, не думай, що я з панського кодла вийшов. Ти родивсь у городі, а я під селянською стріхою. Я такий сам козак, як і ти, а що я вмію пером писати, то ти вмієш байдаком та веслом орудувати, і на воді твоя штука більше корисна, як моя. Та ти одне знай, що в козацькім товаристві потреба і таких, і таких, і одні без других не могли б жити.
На базарі покупив Конашевич медівників, бубликів, овочів, розмальованого дерев'яного коника, маленьку бандурку, свистілку і гарну шовкову хустку.
— На що, вашмосць, це купуєш?
— А що? Гратимусь, коли не буде іншої роботи. Ти знатимеш, як додому вернемось.
Артимиха вижидала гостя, начеб її хто в окріп кинув. Снідання пропало, обід давно зварила, а гостя і чоловіка не було. "Чи не до шинку забрели? Дістане від мене Артим на горіхи! Такий йому отченаш прочитаю, що нестямиться".
Та вони вернулися. Обидва були тверезі, і це Насті відняло охоту докоряти.
— Даремне ти, Насте, на нас ждала. Я не мав часу тобі переказати, що ми були запрошені до благочинного обідати, ти вибачай.
— І я прохаю вибачення, — каже Конашевич, — те, що наварили, поїмо завтра, а відмовитись було годі.
— На, жінко, заховай це в скриню, поки я у Київ не поїду, а тоді мені віддаси. Це скинулись гості у благочинного на велику школу у отця архімандрита.
Біля Насті стояв, держачись фартушини, Миколка. Він, видячи такого важного пана, не мав уже такої сміливості, як учора, йти до нього. Молодший хлопчик спав в колисці.
Тепер Конашевич став роздавати подарунки. Насті дісталась шовкова хустка, яка їй дуже подобалася. Вона її оглядала і повертала на всі боки, а далі не втерпіла, пов'язала на голову і стала придивлятись до малого дзеркальця.
Микола дістав коника, бандуру і медівників. Одного зараз встромив в ротик, а на коника і бандуру дививсь з великою пошаною.
— Не шкода-то було стільки грошей збавляти? — каже Артим. — Він це все зараз поломить.
— Я не поломлю, — каже Миколка.
— Та подякуй же, — каже батько, — бере, начеб йому це належалось, анічичирк.
Миколка підступив несміло і поцілував Конашевича в руку. Конашевич узяв його на коліна:
— Не так мені, синку, дякуй, а візьми за шию, ось так, гарно, а тепер поцілуй гарно. Тепер я тебе поцілую, і будемо любитися, як два побратими. Ти мене любиш?
— Люблю.
— Покажи, чи дуже мене любиш?
Хлопчина обняв його рученятами і тиснув з усієї сили. Не треба говорити, які були раді з цього батько й мати.
— Тепер, мій любий гостю, відпочинь, а я піду за своїм ділом. А увечір — то вже потолкуємо, як тебе повеселити.
— Можна відпочити, а увечері ти мене заведи до якого важнішого міщанина. Я хочу у Каневі і міщан пізнати.
— Гарно! Ось підемо до нашого війта, це дуже важна особа в городі.
Конашевич, не пускаючи Миколки з рук, пішов у свою кімнату, та Миколка не міг видержати, так йому було пильно до тих гостинців, що пан із города йому приніс. Конашевич ліг спати.
Канівський війт Остап Семирозум мешкав у самому ринку. Був дуже багатий. Крім дому, мав ще хутір близь Канева, де господарював його син. Він сам займався купецтвом.
На Артима він був би не дуже то дививсь, якби не Конашевич, котрого він пізнав у благочинного і довідався, що то якась важна особа, бо знайомий з самим архімандритом. Війт прийняв гостей дуже чемно і просив сідати.
Зараз зійшлось кілька міщан, з котрими Конашевич ще рано у благочинного познайомився. Прийшов і благочинний з двома попами. Завелась балачка. Конашевич спитав:
— А школа у вас є, панове?
— Така то школа, як би і без неї. Немає у нас доброго вчителя.
— То зле. Заплатіть добре, то й гарний вчитель знайдеться. Неможливо, щоб у такому городі, як Канів, не було доброї школи. Хіба ж у вас таке убожество, щоб не було вчителя чим заплатити? От коли ми сьогодні тут зійшлись, так обміркуймо діло, як слід.
Ніхто не посмів перечити. Конашевич піддав думку, щоб при церквах позаводити церковні братства, до яких належали би всі вірні, а ці братства матимуть обов'язок удержати школи, скільки їх буде потреба. Цю думку усі прийняли.
Того вечора вертав Конашевич додому дуже радий. Він міг собі сказати, що нинішнього дня не змарнував. "Коли б таке можна перевести усюди, ми незадовго підкріпились би, що ляське панування не було б нам страшне".
У Каневі побув Конашевич три дні. Його запрошували усюди і угощали. Народ сходився. Заводились приязні гутірки, а з них виходило усе якесь гарне, народне, хоч місцеве, не велике, а важне діло. Конашевич познайомився з усіма тямущими канівцями. Між іншими було вирішено, щоб держати готові списки людей, здібних до зброї. Вони мали гуртуватися у сотні, приладити зброю і ждати, коли їм дадуть знак з Запорожжя. Тоді мали ставати під прикази виборних старшин. Про це воєнне діло мали подбати товариші січового війська, котрі жили сімейно в Каневі. Тоді просили канівці Конашевича, щоб між ними лишився на все та став на чолі військової організації. Та Конашевич покликався на устав, що без дозволу старшини він не сміє поза Січчю жити. Це діло він предложить старшині на Січі до вирішення, а тоді міг би вернутися. Тепер йому треба непремінно їхати.
Артим піднявся провести Конашевича до Черкас.
Конашевич побоювався ще одного. Коли б він тут побув довше, то ляхи у Києві можуть про це довідатись, і його, хоч не явно, то зрадою захопити. Артим признався Конашевичеві, що він того самого побоюється. В Черкасах мав Артим передати Конашевича братові своєї жінки Панасові Крутові, а він його проведе далі.
Черкаси вважав Артим більш небезпечні, як Канів. Там старостує великий ворог козацтва князь Олександр Вишневецький.
— А коли б не поступати у Черкаси, а так прямо байдаком та й на Січ?
(Продовження на наступній сторінці)