У Києві між уніатами і католиками зчинився великий гвалт і замішання. Занесено жалобу до актів і розпочалося слідство за гвалт на пахолків і за вбиття двох уніатських священиків. Багато людей ув'язнено, та нікому не можна було нічого доказати. Уряд довідався лише, що цілий той бунт підняв відомий усім козак Петро, а той пропав за воротами Лаври, а звідтам його не дістане, хіба підступом. Коли б його за ворота у город можна було заманити. Лише щоб тайком із Лаври не перекрався, і тому треба запобігти.
Стали і день і ніч наглядати усі виходи з монастиря. О. архімандрит бачив сам, що якісь підозрілі люде коло мурів Лаври швендяють і пильнують.
Довідався зараз про все і пан Аксак. Він зараз по обіді в неділю поїхав до о. архімандрита.
— Наробив ти мені, вашмосць, великого бешкету на цілий город. Не треба було так дуже гаряче братися за діло, — але сталося. Я, вашмосць, зовсім оправдую, мені дуже жаль, що мусимо розстатися. У мене вашмосці не було би безпечно одної години, бо я не маю такої сили, щоб тебе перед цими розбішеними юхами оберегти. Впрочім, вони зажадали би суду над тобою. То не що-будь сталося. Вбито уніатського вікарія, і уніати цілу Варшаву порушать, щоб тебе покарати. Це я роблю і говорю для твого добра. Але що мої хлоп'ята скажуть, як довідаються, що ти вже до них не вернешся? Буде плачу повна хата. Кажу вашмосці одверто, що в тобі я трачу щирого друга і доброго дорадника. За твою щиру службу я тобі сердечно дякую. Прощаюсь з тобою іменем усього мого дому. Останьмо другами і надалі. А ось тобі скромна нагорода за твої труди коло моїх синів.
Аксак стиснув руку Конашевичеві і поклав перед ним на столі гаманець з червінцями.
Петро був зворушений:
— Спасибі, ваша милість, за таку ласкавість і признання. Коли вже маємо розстатися, так прошу вашу милість вибачити мені, як я коли недоладним поведен-ням або словом непристойним зробив яку прикрість. Та маю ще одну просьбу до вашої милості — я бажав би ще раз побачити моїх любих учнів та попрощати їх.
— Гаразд! Я вволю твому бажанню і привезу їх завтра сюди. Та тепер моя просьба до отця архімандрита. Чи не маєте, преосвященний, якого вчителя для моїх
діток? Такого, як пан Конашевич, другого я вже не знайду, але годі мені діток без науки лишати.
— Саме, що я вже такого знайшов. Лише я ще нічого про це з ним не говорив, бо я не сподівався такого нагального кінця.
— Я з ним мушу поговорити, — каже Петро. — Я хочу, щоб він не вживав іншого старого методу навчання, бо мій метод показався добрий.
— Спасибі вашмосці, — каже Аксак, — це новий доказ приязні. Тепер моя рада для вашмосці така: бережись, бо тебе вороги оточують. Втікай звідси при першій нагоді, бо і тут, під крилом отця архімандрита, ти не зовсім безпечний. Вони на тебе страшно завзялися.
— Я подбаю, що в найкоротшім часі пан Конашевич буде звідсіля вивезений в таке місце, куди польська рука не досягає.
— Чи можу спитати — куди? — каже Аксак.
— Не роблю з цього перед вашою милістю секрету: на Запорожжя.
— Але його пильнують і окружають Лавру шпигами.
— А я пильную їх.
На другий день по обіді привіз Аксак хлопців попрощати пана Конашевича. Вони були заплакані. Зараз повисли Петрові на шиї і стали його просити, плачучи, щоб їх не кидав. Петрові аж сльози в очах стали. Він став їм пояснювати, що сталося, що він зробив, що йому за це грозить, отож мусить втікати. Його засудили б на смерть, коли б піймали, і батенько би його не зберіг.
— Вас, мої любі, я ніколи не забуду і запевняю вас, що незадовго я тут буду знову і вас навідаю. Тепер лише одне вам нагадую з моїх наук: все і кожному говоріть правду, що б там не знать, що мало бути. Чи обіцяєте мені це?
— Обіцяємо і все будемо говорити правду.
Тепер став їх обнімати і цілувати.
З хлопцями приїхав і Антошко і аж сюди забіг, щоб пана Конашевича побачити.
Разом з паничами плакав, а далі, утираючи сльози рукавом, поцілував його в руку і каже:
— Хай пан Конашевич і мене візьме з собою, я буду вам вірно служити, мов пес.
— Ти, хлопче, не є власновільний, а панський. Я тебе радо зараз забрав би з собою, та не можу.
Тоді Антошко кинувся Аксакові в ноги і став жебоніти:
— Ваша милість, ласкавий, добрий пане, пустіть мене з паном Конашевичем, подаруйте мене йому, я вічно буду дякувати і господа за здоровля вашої милості просити.
О. архімандрит подивився на Аксака, начеб очима його просив, а далі каже:
— Я саме оглядався, кого б тут дати пану Конашевичеві до послуги, щоб було кому клунки понести, та бачу, що щирішої людини, як цей хлопець, я не знайшов би.
На це пан Аксак до Антошка:
— Не можу тобою, хлопче, подарунків робити, бо ти не кінь, а людина, але я тебе освободжую з підданства і пускаю на волю. Хочеш, то їдь собі з богом.
Антошко став тепер плакати з радості і плескати в долоні, мов дитина. Він цілував одежу Аксака, цілував усіх по руках. Хлопцям стало заздро, що Антошко поїде з паном Конашевичем, а вони остануться.
Пан Аксак сидів тим часом за столом і писав для Антошка грамоту на свободу.
Конашевич узяв гаманець, який дав йому Аксак і передав, не рахуючи, о. архімандритові.
— Даю це, ваша милість, на народну ціль, на школу, як мою лепту. Мені грошей не треба. Як приїду між січове братство, там мені усе дадуть, чого мені буде треба. Може, я якраз зроблю добрий початок, і тепер посиплються гроші, мов з рукава.
— Ні, Петре, — каже о. архімандрит, — усього від тебе брати не можу, бо ти ще не на Січі, а лиш що в дорозі, а там, може, не одне таке трапитись, що грошей тобі буде треба. Половину візьми назад, а коли тобі поталанить, то додаси опісля.
Архімандрит розв'язав гаманець і став відчислювати половину.
— Не можу я дати себе засоромити вашмосці, — каже Аксак. — Коли ти дав усе, що маєш, то я дам хоч стільки. — Він поклав другий гаманець на столі о. архімандрита.
— Бог заплатить! Хай господь помножить! Як уся Україна піде слідом за вами, тоді матимемо таку школу, що й патри єзуїти кращої не поставлять. Моя школа має бути джерелом науки для руського народу, а дасть бог, то з неї вийде і руська академія.
Аксак від'їхав з синами додому, а Конашевич з Антошком остались серед монастирських мурів.
Конашевич довго толкував з своїм наступником, як вести науку далі, і чекав нагоди, коли зможе з Києва втекти.
За кілька днів покликав о. архімандрит через інока Петра до себе. Тут стояв кремезний, присадкуватий чоловік з довгим чорним вусом. Широкоплечий і з сильними, мов довбні, руками. То був буцім козак, буцім міщанин у простій старій одежі, дуже замараний. Від нього заносило свіжою рибою.
— Це, Петре, твій провідник, Артим Халява, рибалка з Канева, чоловік певний, а байдаком так справно орудує, як ти шаблею або пером. Він тебе повезе до Канева, а там, то вже будеш безпечний. Канівці вже тобі порадять, як на Січ дістатися. Тобі треба знати, що Канів і Черкаси — то найпевніші козацькі гнізда.
— Як ваша милість так приказали, то так цьому і бути. Перевезу безпечно, хоч би я мав і голову покласти, — каже Артим.
— Коли ж їдемо?
— Сьогодні вночі. Мій байдак добрий і певний, а легенький, мов перце. Помчимо, мов стріла. Лагодься, козаче, а вечором сюди вернуся по тебе.
Артим вийшов, а Конашевич каже:
— Цікавий чоловік. Звідкіля він тут узявся? Та ж тепер козаків сюди не пускають.
— Але в городі риби треба, і його пускають, розуміється, не без хабарчика для стражників у пристані. На ті хабарі даю я, бо цей Артим привозить мені листи з того боку від козаків та міщан. Він хитра людина, а по-мистецьки знає скидатися великим дурнем перед ляхами. То козак з діда-прадіда, для нашої справи усією душею щирий. Я дуже рад, що він у добрий час у мене з'явився, а то певнішого перевізника я не знаю, його пропустять стражники певно, а як він тебе сховає, то будеш безпечний. Він вже знає, хто ти є.
Вже було близько півночі, як з'явився Артим у келії Петра, а з ним прийшов з клунком чернець. Петро і Антошко надягли чернечі ряси з каптурами. Опісля прийшов і о. архімандрит Петра попрощати.
— В щасливу дорогу, мій сину. Подай мені вістку на Київ, що там робиться. З богом!
Чернець засвітив свічку. Артим узяв Конашевича клунок на плечі. Пішли всі довгими коритарами кудись далеко. Царила тут мертвецька тиша, і тільки гомін ступаючих ніг відбивався глухо о склепіння.
Зійшли відтак сходами вниз і йшли під землею, поки стали перед якимись дверима. Монах вийняв ключ ї, ховаючи свічку за дверима, відчинив.
— Артиме, ти тепер веди далі. Тут ніхто не пильнує, бо за цей вихід ніхто не знає. Щаслива дорога!
Двері зачинились знову, а вони опинились серед великої пітьми. Стояли під горою, порослою кущами.
Артим дав Петрові полу свого жупана триматися. Антошко, несучи клунок Артима, держався поли Конашевича і так йшли один за другим. Густі хмари прислонювали зорі. Не говорили до себе нічого. Артим ступав певно, начеб по своїй хаті. Аж опинились над берегом Дніпра, котрий хлюпотів своїми хвилями серед нічної тиші. Ішли прямо до байдаків. Тут стояла сторожа.
— Стій! — крикнув сторож. — Хто ви?
— А хіба ж не пізнаєте Артима, хе-хе-хе. От забули пани від рана, як від Артима гостинця дістали.
— А, це ти, Артиме? А що, продав рибу?
— Як не продати, коли купці трапились?
— За скільки?
(Продовження на наступній сторінці)