В одному гуртку побачив Сагайдачний двох зв'язаних з собою молодих парубків дуже на себе схожих з лиця, хоч не рівних літами. Це були два рідні брати, їх купили два окремі покупці. Вони спам'яталися аж тоді, коли їх розв'язали і мали розлучити. Тоді кинулися собі в обійми і стали страшно плакати. Дозорець бив їх батогом, та вони цього начеб не чули. Держалися в обіймах, начеб зросли в одне тіло, та лиш тільки чути було: "Брате ріднесенький, прощай, брате", їх розлучили насилу і повели в різні сторони.
Так само трохи далі розлучили батька з сином-недолітком, котрий кричав і плакав на весь базар.
Дивлячись на це, наші подорожні і собі плакали нишком над людською недолею. Сагайдачний затискав кулаки з досади, кусав губи, що тих собачих синів нічого не зм'ягчить, що вони ще сердились і били мучений народ.
Було й таке, що покупець забирав більший гурток невольників, зганяв їх в одне місце, зв'язував разом. Такі в'язанки відводили підручні на кораблі, що стояли у пристані. Це були покупці гуртівні. Було між ними багато італійців, греків та вірмен. Вони відвозили свій товар продавати далі.
Подорожні зайшли далі у ту часть базару, де продавано жінок. Тих вже не в'язали і не кували. Вони сиділи поодиноко або гуртами. Котрій ще на сльози стало, плакала, а інша — то таки сиділа у якімсь соннім задубінні. От зараз із краю сидить якась нестара польська шляхтянка з молодою дочкою та малим синочком, сидять собі небожата, держачись вкупі. Дочка держить маму за шию. Хлоп'я поклало голівку на коліна матері і начеб заснуло.
Приступають до них покупці. Доглядач насилу відриває дочку від матері. Покупець бере її під бороду, обертає до себе лицем, рознімає брудними пальцями губи, дивиться у зуби, оглядає її тіло, мацає за груди і торгується. Те саме робить другий з матір'ю.
Вкінці добувають торгу. Матір забирає якийсь старший татарин, хлопчика купив турок, а дівчину — якийсь інший молодий турок. Їх хотять розлучити. Та вони, отямившись, зчепилися знову, обороняються усі троє руками, дряпають поганців по лиці, кусають зубами та голосять так, що кам'яне серце би зм'ягчилось. Їх голосіння приглушує базарний гамір, їх розділили насилу і понесли на руках. Нічого не чути, лиш: "Мамо!", "Доню!", "Синочку!", "Діти мої!". Тут знову торгують українську дівчину-красуню. Зійшлося до неї аж троє охочих, з чого продавець дуже радий, бо вони переторговуються і підбивають ціну. Аж двоє відскочило, заклявши, а третій платить ціну і забирає свою власність. Вона, небога, йде за своїм новим паном, мов сонна.
Сагайдачний дрижить усім тілом. З очей падають рясні сльози по лиці. Те саме бачить у своїх товаришів. Іскра дивиться на Сагайдачного, як він закушує губи, блискає люто очима і судорожне стискає в руці рукоять своєї шаблі.
Іскра бере його за руку і каже твердо:
— Ходімо звідси, ти вже бачив досить. Не шматуй даремно свого серця, бо через те бідним нічого не поможеш, ходімо краще у пристань. Там не одне таке, що тобі придасться знати.
Сагайдачний мов зі страшного сну прокинувся. Нагадав відразу, за чим сюди приїхав. Відразу начеб оглух, закам'янів на голосіння бідних невольників.
У пристані стояло багато кораблів, галер та суден.
Вони під'їздили під берег, забирали товар і довозили до великих кораблів, що стояли далі. Народ шниряв у різні сторони, штовхався і викрикував в різних мовах. Вавілон... Сагайдачний пропхався над сам берег і став роздивлятись. Хотів перелічити кораблі, та не можна було. Одні заступали других, а байдаки шниряли і мішались, мов стадо уток, коли між них поживу кинеш. Сагайдачний придивився ще до мурів города на пристані. Тут були ще нащадки колишньої башти.
— Буде з мене, — каже до Іскри, — та поки прийдемо сюди походом, то всіх невольників вивезуть.
— Не турбуйся, це тут ніколи не переведеться. Тут головна торговиця.
Шляхтичам було пильно за своїм ділом і вони пішли в іншу сторону з своїм товмачем. Сагайдачний з Іскрою пішли далі по городу.
Оглянули замок і пішли бічною вулицею на край города. Видно було, що турки недовго ще тут панували, не було ще часу витиснути свого всхідного п'ятна. Іскра усе Сагайдачному пояснював. Він знав добре турецькі городи, і вмів відрізнити, де Азія, а де Європа. Пішли потім довкруги городських мурів і окопів. Усе було занедбане, не мало оборонної вартості. Сагайдачний оцінював все з воєнної точки і прийшов до такої думки, що Кафа сама про себе жодного опору ставити не може, коли б лише до неї з військом добратися можна.
Як вернулися у гостиницю, то ляхів ще не було. Сагайдачний присів на тапчані, передумуючи те, що тут бачив. Образи переходили через голову одні блискавкою, інші знову держалися довго, що годі їх було забути. Особливо ті образи, які він бачив на невольницькім базарі, різали його по серцю ножем. У вухах дзвенів плач та розпучливе голосіння.
Він так потонув у своїх думах, що не чув, як до нього заговорив Іскра.
Іскра сіпнув його за рукав:
— Над чим так задумався?
— В мене одна думка, а ти її гаразд знаєш. Та я зараз не можу собі усього з'ясувати, так в голові усе мішається, що вдуріти можна.
— Минеться, брате, я серед такого жив, а опісля привик і тепер дивлюсь на все, як на таке лихо, якого усунути не можна. Що ж? Головою муру не проб'єш.
— А я би хотів якраз це лихо усунути, знищити дотла, щоб хрещеним людям полегшало. Скажи, товаришу, кудою нам легше сюди дібратися: морем чи сушею...
— Гадаю, що морем.
— Я до моря ще не привик, мені прийшлось би легше перебитись поперек Криму...
— Господи, помагай!
Надійшли ляхи з викупленими бранцями. Було їх п'ять душ: троє мужчин і дві жінки. Молодша була гарна дівчина, білява, струнка...
Викуплені бранці аж плакали на радощах. Обходили всіх, обнімали і цілували мов рідних.
Пшилуцький представив їм панів Конашевича і Іскрицького. Конашевич один не поділяв тої радості. Він сидів на своєму місці, голову обпер на руках.
— Вашмосць, не хочеш з нами веселитися? — говорив Пшилуцький з легким докором. Він добував з своєї сакви барильчину вина, щоб усіх почастувати.
— Знаєте, панове, коли б я веселився, скакав з радості? Тоді, коли б ми могли забрати звідсіля не лише оцих п'ятеро панства, а всіх нещасливих, які тут мучаться, тих, що я бачив, як їх на суднах вивозили, як і тих, що ще тут остались. Без сього нема для мене ні радості, ні супокою...
— А знаєш, вашмосць, що коли їх всіх хотіли викупити, то не стало би на се стільки золота, що ми всі враз із нашими кіньми важимо.
— Розкажи, вашмосць, його милості королеві, та й своїм землякам усе, що ти тут власними очима бачив. Скажи, щоб Польща міцний ланцюг кувала і козаків поприпинала, щоб не важились тих добряг-турків зачіпати та перепиняти їм в такому благородному промислі.
— Гіркі слова вашмосці...
— Але правдиві, та скажи ще і те, вашмосць, що хоч би козаків справді ляхи на ланцюг повпинали, то ми його розірвемо, зубами порозкушуємо, а це прокляте кодло рознесемо дотла...
— Ради Бога мовчи, вашмосць, — уговорював Пшилуцький, — тут бувають потурнаки, котрі нашу мову розуміють і донесуть це турецьким заптіям, і тоді не вийдемо звідсіля живими.
— Рація вашмосці. Добре, я буду мовчати на словах, а у своєму часі заговорю ділом. То буде краще, бо слова тут нічого не поможуть. Дайте і мені чарку вина, хай вип'ю на щасливий наш поворот.
Сагайдачний устав і начеб перемінився увесь, був веселий. Чарка стала кружляти.
— Вас, панство, звідкіля забрали?
— Різно бувало. Мене взяли з поля від роботи коло хліба, а от сього товариша взяли з дому вночі, коли нічого злого не прочував...
— Ось бачите! Не було б того, коли б ви з козацтвом в злуці приборкали татар так, щоб не посміли носа з Криму виткнути...
— Що, вашмосць, говориш? Хіба ж ми з ордою не б'ємось? Думаєш, що я так легко дав себе взяти в пута?
— Ви обороняєтесь аж тоді, як татарин вам на спину сяде, попалить ваші домівки, поруйнує та пограбує. То не так треба робити... Татар треба бити в їх улусах...
Викуплені бранці не розуміли, чого Сагайдачний усе за козаків говорить.
Вони вважали Сагайдачного і Іскру за шляхтичів, котрі лише тому по-українськи говорять, що на Україні живучи, схлопіли і забули рідної мови. Це здавалось їм дуже дивним і неприродним.
Зміркував це і Пшилуцький і каже півголосом:
— Ці два панове — то запорожці. Вони оба доброхіть пішли нам товаришувати в тій небезпечній дорозі. — А далі додав жартом: — А пан Конашевич цілу дорогу свариться зі мною, чого Польща зупиняє козаків набігати на невірних, чого наші гетьмани і наш сейм посилає безвпинно на Січ заборони і грізні універсали...
— Пан Конашевич має повну рацію, — говорив один з викуплених, пан Строжелецький. — То свята правда. Замість перепинювати в тім святім ділі, їм би треба всіма силами пособляти, а тоді було б краще нам всім жити.
— Спасибі вашмосці! — каже Сагайдачний, простягаючи до нього руку. — Такі слова чую перший раз від польського шляхтича.
(Продовження на наступній сторінці)