— Скажи мені, сину, як ми подивимося тепер у очі Кричевському! Він нам повірив, віддав під опіку свій найдорожчий скарб, а ми його не допильнували й дозволили відібрати злодіям...
— Не наша вина, тату,— ми зробили, що могли.
— Ні, сину. Коли б я був післав із нею не чотирьох гайдуків, а двадцять п'ять, було б до того не дійшло. Тут, певно, без зради з мого двора не обійшлося.
Старий наказав прикликати свого старого гуменного.
— Слухай, Петре, ти мені розслідиш, хто зрадив, коли панночку від нас вивозитимуть.
Петро почав сіпати поза вухом.
— Ось як воно, милостивий пане. Якось незабаром по тім нападі прийшов до нас парубок і просився, щоб його прийняти, бо він утік від того пана Круш-віцького. Показував синці на тілі від побоїв. Казав, що за якусь там малу провину пан казав його повісити... Наш панич змилувався над ним, бо дуже просився й плакав... Добрий був до роботи, нічого казати, до всього зручний. А ось передучора кудись пропав, і слід за ним загинув...
— Михасю, що ти зробив? — казав старий, із докором дивлячися на сина, що слухав оповідання Петра.— Ти прийняв до дому шпигуна Крушвіцького. Вмів собі порадити — найшов такого, що за добрі гроші дав собі наробити синців на тілі...
— Хто ж цього міг сподіватися? — виправдувався Михайло Пшилуцький.— Я змилувався над бідним,— знав же я, який Крушвіцький для своїх підданців,— а він нас так погано зрадив. Треба зараз написати про все Стахові.
— Крий Господи! Не можна! То молодий і гарячий чоловік. Готовий для Оленки на все — зважиться й зробить щось таке, чим або запечатає військову кар'єру, або пропаде. Бо як його Крушвіцький піймає в свої руки, то певно живим не випустить... Я напишу про все до старого Кричевського, а він знатиме, що зробити.
* * *
Тимчасом Станислав Кричевський жив безжурно в Варшаві й відбував військову службу. Мріяв про своє щастя. Знав, що Оленка в безпечному місці, за монастирською брамою. Йому всміхалося щастя...
Настала весна. Стахові було задовго ждати: треба поїхати до Львова, умовитися з Оленкою й приступити до бажаної цілі. А потім поїхати додому й запросити батьків та рідню на своє весілля до Львова. Поїхав. Усю дорогу радів, що незабаром побачить дорогу дівчину. Уявляв собі, що Оленка тепер дуже перемінилася, що стала дозріліша й поважніша. Така зміна мусила настати в неї серед суворого монастирського життя...
У Львові спинився в заїзді на Галицькому передмісті й зараз пішов до монастиря С. С. Клярисок, де Оленка мала бути за протекцією гетьмана приміщена. Серце товклося, коли подзвонив до монастирської фіртки.
Вийшла воротарка.
— Вибаче, мені треба поговорити з панною Оленою Крушвіцькою.
— Такої черниці в нас нема.
— То не черниця, це, так сказати б, конвіктантка.
— І такої тут нема й, як я знаю, зовсім тут не було. Я тут уже восьмий рік...
— Як так, то прошу попросити на розмову матір-преорицю,— в мене дуже пильне діло.
Воротарка запрохала його до розмовниці.
Серед такої обстановки Кричевський не був ще ніколи. Аскетичні малюнки ченців, черниць та різних богоугодниць, які признає католицька церква, понамальовувані в ріжних позах — у екстазі, серед благословенства та молитви — зробили на нього сильне вражіння. До того — велике Розп'яття, вирізьблене напроти входових дверей. Йому майнуло в голові: живі люди в могилі.
Незабаром відчинилися двері, й тихою ходою ввійшла преориця монастиря, вже старша жінка, дуже поважна. На її обличчі відбивався якийсь смуток, наче б її боліли гріхи всього світу.
Кричевський поцілував її руку на привітання.
— Вашмосць бажав собі зі мною говорити,— почала розмову преориця.
— Так, прошу матері-преориці. У цьому монастирі має жити конвіктанткою панна Олена Крушвіць-ка з Вибранівки, недалеко Берестя, й мені пильно з нею побачитися.
Преориця заперечила головою:
— Я вже двадцять років наставниця цього монастиря, пам'ятаю всі ймення черниць, сестер та конвік-танток, але Крушвіцької тут не було й немає.
— Панну Крушвіцьку,— відповів Кричевський схвильовано,— мали привезти сюди до конвікту на доручення ксьондза Захарії Лисковського, греміяльного каноніка Львівської архиєпископської капітули, десь у половині березня.
— Я собі це добре пригадую. Ксьондз-канонік інстанціонував на доручення якогось високого урядовця,— ми згодилися її прийняти, та досі ніхто її не привозив.
Стаха наче громом поразило. Він не мав сили слова промовити й страшно зблід на обличчі. Нарешті спам'ятався, потер чоло долонею, поклонився низенько й вийшов.
Він потішав себе ще тою думкою, що, може, дівчину примістили в якому іншому монастирі, та бігати по всіх львівських жіночих монастирях було годі. Найкраще буде піти на розмову до самого ксьондза Лисковського.
Канонік довго не міг собі тої справи пригадати. Та коли йому Кричевський нагадав гетьманів лист, він сказав:
— Так, вашмосць. Я найшов приміщення для тої панни в С. С. Клярисок, та ніхто мене досі не повідомляв, щоб її вже привезли.
На цьому ввірвався слід за дівчиною. Або її вже нема на світі, або лежить іще недужа в Будилові, або...
Кричевський боявся навіть подумати про третю можливість: це було б гірше від смерті...
Не залишалося нічого іншого, як поїхати до Будилова й там розвідатись.
* * *
Вістка про те, що сталося, як громом прибила Кричевського. Ходив він нервовим кроком по хаті й рвав у одчаю на собі волосся. Був безрадний. Пішов іще до старої Валєнтової розпитати, як то було. її тоді викинули із саней, вона зламала ногу й досі лежала хвора. Стах гадав, що, може, з розмови зі старою прийде йому в голову яка добра думка, як вирятувати бідну дівчину.
Валєнтова, серед сердечного плачу, розказала йому те саме, що він почув уже від старого Пшилуць-кого.
Старий Пшилуцький виправдувався, чи краще обвинувачував себе перед Стахом у своїй провині — що ліпше не забезпечив Оленки, та Стах неначе не чув його слів. Він же знав добре, що обидва Пшилуцькі були йому щирі. Але що його тепер робити? Всі були безрадні. За той час хто знає, що з дівчиною могло вже статися? Може, її вже замучили насмерть... Найкраще було б шляхетським заїздом її відбити. Та хто піде за ним, молодим безземельним гусарином? А щоб найняти людей, на те треба грошей, а він їх не має й батько не дасть. Пропало! Та коли б він міг бодай побачити її, бідну, та влити в її розбите серце хоч крапельку якої надії...
Кричевський звірився зі своїми турботами Максимові.
— Це для вас, паничу, може дуже погано покін-читися, коли б ви схотіли наблизитися до того клятого кодла. Я знаю, Крушвіцький на вас чатує — вам небезпечно попасти йому в руки. Хіба того не чували, що цей скупиндряга визначив тисячу червоних за вас живого? Знайдеться такий, що схоче заробити. Такий скупиндряга даремне не обіцював би таких великих грошей. Йому вас дуже треба. Коли б ви, панничу, послухали моєї ради, то я б порадив: дайте всьому спокій — головою муру не переб'єте.
— Я мушу з панночкою бачитися, хоч би довелося й головою заплатити.
— Що ж, тоді треба їхати до Вибранівки. Але я вас самого не лишу.
Стах попрощався з Пшилуцькими й зараз вибрався з Максимом до Вибранівки. Пшилуцький не мав сили його спинити, хоч знав, що все це сумно скінчиться.
Приїхали до Вибранівки вночі того самого дня. Максим пішов шукати Павла Голого. Довгенько його не міг найти. Десь аж до півночі зійшлися. Павло, побачивши Максима, руки заломив:
— Максиме-брате, тікайте з села чимдуж! Пан наш про все вже знає — вже дав наказ чимшвидше піймати панича й привести його до двора. Це може статися кожної хвилини. Я вам тепер нічогісінько не поможу, бо мені смерть грозить. І таки, правду кажучи, я тепер нічого не вдію. Це неможливе, щоб твій панич міг побачити панночку. Її дуже пильнують. Тікайте, поки ще час!
Повернувся й зник.
— Паничу, пробі святий, тікаймо! Крушвіцький знає вже про нас. Уже погоня за нами йде,— казав Максим Кричевському.
Вони розмовляли в одній пустій хатині за селом, де примістили й свої коні. Кричевський аж тепер уявив собі небезпеку, в яку нерозважно самохіть попався. Вийшли негайно до сіней і почали поправляти сідла на конях.
Та було вже пізно. Як тільки вивели коней й хотіли сідати, їх обскочили гайдуки Крушвіцького, умить схопили Стаха й зв'язали. Про оборону не було що й думати. Хотіли кинутися й до Максима, та він чимдуж на коня скочив і пропав у нічній пітьмі.
Кричевського привезли зв'язаного до двора, вкинули до льоху й замкнули. Тут не було нічого, крім купи соломи. За якийсь час прийшов якийсь гайдук, розв'язав йому руки й ноги і приніс дзбанок води й шматок хліба. Не сказав ні слова і знову замкнув двері.
Кричевський аж кипів від лютощів: його, гербового шляхтича, товариша панцирного знаку, зловили, як злодія, й як злодія, замкнули в поганому льоху. І хто? Такий приблуда, фарбований шляхтич, доробчук! Це ж нечувана річ у цілій Річі Посполитій! Щастя, що не спіймали Максима. Він певно йому поможе... Але за той час його можуть тут і вбити. Коли б не так далеко до Кракова, то гетьман певно не залишив би його в лихій пригоді. Але заки Максим туди добереться, то його може й не бути в живих.
(Продовження на наступній сторінці)