— Заїзди, козаче, у човен.
Богдан думав, що справді так треба зробити, та кінь не хотів зайти в човен і ставав дибки. Козаки стали сміятися. Тоді другий козак вискочив з байдака на берег, казав Богданові злізти з коня і всісти в човен. Опісля запровадив коня у воду, а сам скочив у човен. Байдак посувався швидко по воді, а кінь плив за ним. Так переплили ріку й вийшли на другий берег, недалеко січових воріт. Вони були відчинені, на сторожі стояв козак з мушкетом. По обох боках воріт наставили грізно свої дула гармати.
Богдан станув, держачи коня за поводи, і сказав до вартового:
— Я до пана гетьмана з письмом...
Вартовий не сказав ні слова, тільки дав знак рукою, що може йти. Богдан вийшов на просторий січовий майдан і не знав, кудою йти. Спитав стрічного козака, а цей знову рукою показав йому домик кошового — й знову ні пари з уст.
"Хіба тут самі немови,— погадав собі Богдан,— ніхто не спитає мене, за чим я сюди приїхав".— Підійшов до домика та став розглядатися, не знаючи, що робити з конем. Якийсь інший козак, помітивши його непорадність, узяв од нього спис, застромив його в землю і прив'язав до нього коня.
— Йди, юначе, куди пустився, а коня ніхто тобі не вкраде.
Богдан увійшов у сіни. Напроти себе — двоє дверей. В сінях — двох посильних.
— Скажіть, будь ласка, котрими дверима до пана гетьмана та чи можна там зайти. Я з письмом.
— Маєш ніс, то пізнавай, котрі двері, а коли там тебе не треба, то візьмуть за обшивку і викинуть за двері.
Другий козак став сміятися. Богдан побачив, що з нього насміхаються, і всердився.
— Либонь, що тебе частенько викидали за двері, коли ти такий того певний. Я не піду сам, поки мене не покличуть.
Говорив доволі різко, бо таки добре всердився. На те двері відчинилися і з кімнати вийшов старший чоловік, з довгою бородою. Богдан зняв шапку.
— Що тут діється? — спитав різко. Богдан думав, що це якийсь піп.
— Приїхав я і маю передати пану кошовому-батькові письмо; питаю козаків, кудою мені йти, а вони глумляться надо мною та сміються.
Оба козаки станули в струну.
— Котрий глумився? Богдан показав.
— То ти так, ледаре, робиш свою службу? — гримнув гетьман, бо це був він у власній особі.— Приходить до мене з письмом, а тобі на жарти збирається? А коли б у тому письмі було щось важного, то хто відповідав би за спізнення? Відведи цього ледаря на вартівню та скажи отаманові від мене, щоб йому вчистили п'ятнадцять нагаїв... Рушай! А ти, молодче, ходи заумною.
Богдан збентежився. "Тут жартів не знають",— подумав, ідучи слідом за Сагайдачним.
— Відкіля приходиш? — спитав гетьман.
— Яз Чигирина, батьку,— відповів Богдан і передав йому письмо від сотника Михайла.
Сагайдачний читав письмо і морщив свої густі брови.
— Так ти, молодче, в єзуїтів учився?
— Шість років, у Львові й Ярославі.
— Стільки руських душ від нас через те відпадає,— говорив Сагайдачний наче сам до себе,— а люди цього не хотять знати й летять туди, як нетлі до світла...
— В нас ще немає таких шкіл,— несміливо промовив Богдан.
— Таких, щоб молоді душу кривили, певно, що немає. Але, дасть Бог, у нас будуть ще кращі. А тебе не попсували за цих шість літ?
— Якось Бог милував та беріг, хоча патри дуже заходилися біля мене. Мене остеріг один патер, щоб не датися та стояти сильно при своїм.
Гетьман видивився на нього.
— Один з патрів, кажеш? Це нечуване! Як же ж цей білий ворон називається?
— Називається о. Андрій Гунцель-Мокрський.
— Дивно. Як же ж там такого чоловіка тримають і досі терплять? Присядь тут та розкажи мені дещо про цього дивного чоловіка та й чого тебе там вчили?
Богдан розказав із свого життя все, аж до хвилі, коли батько вирішив післати його в Січ.
— Розумно твій батько вирішив — видко: козацька душа в нього. Я тебе приймаю і беру під свою опіку. Ти добув освіту й таких нам треба; тільки ти з цим перед козаками не висовуйся, бо тут чваньків не люблять. Як тебе треба буде до іншої роботи, то тебе найдуть.
Богдан поцілував гетьмана в руку. Гетьман гукнув у сіни:
— Хай сюди прийде Лилик.
За хвилину надійшов старий козак, в довгому халаті, наче в рясі. За вухом стирчало в нього гусяче перо, а на правій руці мав надітий другий рукав, щоб жупана щадити. Богдан бачив таке перший раз.
— Цього юнака візьми в канцелярію і заведи в список корсунського куреня, а курінного отамана запроси до мене сьогодні на чарку меду.
Відбулася церемонія приймання до куреня. Богдан не міг зрозуміти, як курінний отаман може не слухати гетьмана й противитися прийняттю новика. Та Лилик пояснив йому, що це тільки така церемонія і не можна уважати цього за правду. А все ж видалося йому, що не ялося говорити курінному: "Я собі в свому курені кошовий — і ніхто мені не має права приказувати". Де ж так у єзуїтів посмів би хто виступити проти приказу ректора.
Цього таки дня, увечері, сидів курінний отаман Деркач у кошового батька за столом, при боклаку старого меду. Балакали про Хмельниченка.
— Кажу тобі, Остапе,— говорив Сагайдачний до отамана,— що з нього вийдуть люди. Не спускай із нього свого ока — тільки роби це так, щоб козаки не догадалися, що він під твоєю опікою. Хай навчиться всього, що козакові знати треба, а тоді візьмемо його в канцелярію. Твердий, бачиш, у нього характер, коли вибув шість літ у єзуїтів, а не скривив душею!
У цьому новому січовому житті побачив Богдан багато такого, що переходило його уяву навіть після цього, що чував про Січ від батька та старих козаків.
Порядок, що тут був заведений, не допускав ніяких несподіванок. Усе йшло, мов колісцята в годиннику,— один одному не заважав у праці, кожний знав, що йому робити.
Військові вправи на січовому майдані з новиками під оком батька кошового, вправи на близькому степу, розсилка стеж, зміна залоги в рудетах, праця в січовій майстерні, збирання харчів та іншої потреби для війська, відбирання оплат за перевіз на Дніпрі та постої на січовому базарі — чергувалися між собою, і ніхто не питав, коли на нього черга приходить. Вже тоді Запорозька Січ складалася з двох частин: з властивої Січі, фортеці й столиці козацької республіки, околеної валами та палісадниками, та січового базару, де приміщувалися крамниці приїжджих купців. До фортеці чужому доступу не було. Тут містилася вся січова сила, військо у куренях, поставлених попід валами, тут стояли Покровська церква, приміщення для духовника, кошового отамана й генеральної канцелярії, січова скарбниця, арсенал та всякі магазини. Друга частина Січі — це було наче передмістя першої. Хто сюди приїхав із своїм крамом, заплатив за постій торгове,— мав право сидіти тут, доки не випродав усього краму, й був певний, що йому тут не пропаде ніщо, хоч і гаманець з грішми лиши. Базарна поліція була чуйна й строга на всякі провини. Отаманом базару був осібний старшина, кантарлей, що мав теж гляд над мірами, вагами й грішми.
Відбувалися тут великі ярмарки. Постійні війни з татарами та турками не перепиняли татарським та турецьким купцям приїздити на Січ із своїм крамом та купувати в козаків, що ті воєнним промислом надбали. На ярмарки заїздилися купці з усіх сторін і народів: були тут турки, татари, москалі, вірмени, греки, італійці, литовці й поляки. В тому часі стала Січ узловим місцем для торговлі між сходом і заходом.
Молодий Хмельницький не міг з дива вийти, бо ніде — ні в Чигирині, ні у Львові, ні в Ярославлі — таких порядків не стрічав. Дуже припала йому до серця солідарність січового товариства. Ніхто не завидував другому, бо все було спільне, опріч коня, одежі, збруї та того, що припало на козака з поділу добичі.
Богдана призначили між новиків. Тут під рукою старих, досвідних характерників працювали новики від ранку до вечора, що й хвилини не остало на байдикування. Опріч військових вправ, повнили вони всяку службу на Січі: розсильних по куренях і при генеральній канцелярії, при кошовому отаманові, вартових при арсеналі, магазинах і церкві, та були прибічною гвардією у кошового, що часто вживав їх до переведення своїх розпорядків і приказів.
Новики вчилися запопадливо. Кожний хотів стати чимскоріше козаком-товаришем такого-то й такого куреня. Новики не мали таких прав, якими втішалися козаки-товариші. Товариші ходили в походи, а новикам цього не вільно було. А в походах можна було слави придбати, та й добича воєнна перепала...
Богдан, при своїй вродженій інтелігенції та пильності, не довго оставав між новиками: скоро став товаришем корсунського куреня та ходив у походи з козаками.
Та не довго побував у Січі. Батько взивав його до хати: батько не має часу, поза військовими справами, займатися хазяйством, а мати вже нездужає.
Богдан дістав із січової канцелярії дозвіл і поїхав додому...
При кінці двадцятих років сімнадцятого століття стали над Европою збиратися чорні хмари, що, як здавалося, загрожували існуванню всього людства.
Сама природа віщувала нещастя: землетруси, затьміння сонця й місяця, дивні з1 яви на небі, падучі зірки тощо. Люди пояснювали ці страхіття, як вміли, дехто ворожив навіть кінець світу...
(Продовження на наступній сторінці)