— І млиночок? — здивувався Карпо...
— Хіба ж на базар за борошном піду?
— А зерна звідкіля береш?
— Землю орю, та й збираю, що Бог уродить...
Звідси пішли до домівки. По дорозі стрінули в загороді
ціле стадо курей.
— Та ти, діду, справді хазяїн не аби-який.
— Побачиш ще дещо.
Старий виніс їм снідання під черешню. Варене молоко, мед у мисці, паляницю, печене м'ясо.
— Мені б на паненя подивитися.
— Я дививсь, він ще спить.
— Чи не багато того спання?
— Нічого, хай виспиться гаразд. Тепер ходіть, покажу вам моє хазяйство.
І повів своїх гостей по леваді. Зараз з лівої сторони від печери була друга, ще просторніша. Тут була стайня на кози, два волики й корову. Тепер не було тут нічого. Товар пасся в окремій загороді. Вхід до тої печери заложений був кущами так, що не видно було нічого. Трохи ниже стояв гарний садок. В садку стоять рядком вулики. На деревах бринять бджоли. З другого боку йде огорожа на товар. Він пересувається з місця на місце, поки не випасе трави. На самій середині балки грядки з усякою городиною. Капуста, буряки, морква, кавуни, огірки. А ще далі загони пшениці, ячменю, гречки та проса...
Козаки не можуть отямитися з дива...
— Ти тут сам діду?
— Тепер не сам, гостей маю.
За ними ступали крок за кроком два великі пси. —
— І ти, діду, не боїшся сам?
— Хіба ж я сам? Ось, бачиш, мої товариші, мої вірні слуги, — каже, показуючи на псів. Ану, нехай би мене хто зачепив...
За той час хлопець прокинувсь і вийшов аж на двір. Він стояв перед печерою й протирав заспані очі. Сонце його разило.
— Остапику, гей! — гукнув Карпо, — ходи сюди, сину...
— Я хочу до замку.
— Хіба ж тобі погано тут? — питає дід. — Ходи зо мною, щось тобі покажу.
Він узяв хлопця за руку й повів до товару.
Тут було маленьке, біле, мов сніг, козлятко.
— Що се таке? — питає хлопець цікаво.
— Козлятко. Я тобі його подарую, візьми собі
Хлопець дуже зрадів. Узяв козлятко на руки й поніс.
Воно забекало. Прийшла стара коза, понюхала й стала вп'ять скубти траву.
— Тобі, певно, їсти хочеться?
— Хочеться.
— Ну, ходи й козлятко з собою візьми, воно вже твоє.
Хлопець тягав козлятко, аж засапався. Старий виніс йому молока й шматок паляниці. Хлопець так був занятий козлятком, що й на їду не дуже то зважав. А далі наставив кухоль козляткові. Воно встромило свою мордочку до кухля й стало пити молоко.
Се дуже хлопцеві сподобалося. Він став тішитися, сміятися.
Козаки дивилися на се й собі усміхалися.
— Дай кухоль, я тобі ще принесу, а то голодний будеш.
Старий приніс ще молока. Хлопець випив трохи, а решту дав козляті. Тепер воно бігло за ним, мов песик, а хлопець радів. Потім дід повів його до млинка й пустив на млин воду. І се хлопцеві дуже подобалося.
— Гарне се? — питав дід.
— Дуже гарне, я такого ще не бачив...
— Коли будеш чемний, то будемо обоє молоти борошно.
— Яке борошно?
— А таке, що з його паляниці печуть, бублики. Тепер хлопець не відставав від діда...
— Як тебе, діду, звати? — питає.
— Зови мене, синку, дідом Охрімом...
— А ти мене зви паном Станіславом Овруцьким.
— Фе! так погано. Я тебе звати буду Остапом, це краще. Ти, бачиш, ще не пан, бо пани великі, а ти малий. Підростеш, тоді друге діло... Тепер ходи до пасіки.
Усе те було для такого панятка невидальщина. Хлопець був дуже цікавий. Тут бачив усе нове, все його цікавило.
А старий Охрім, мов дбайлива нянька, говорив з ним, пояснював. До полудня геть заприязнилися з собою. І мами не згадував.
Тимчасом козаки пішки до печери. Вона була простора й на прочуд ясна. Через вікно, видовбане в передній стіні, влітали сюди цілі снопи соняшних промінів. На лівій стіні висіла багата турецька й польська зброя, довгі рушниці, вибивані золотом, дорогі пістолі, шаблі, ятагани. Усе те зложене в порядку, завішене на жердках, прибитих до стіни. Уся стіна вкрита турецькими килимами. В одній великій щілині в сій стіні висіла багата одежа. Оксамитові кунтуші, шовкові жупани, пояси, чоботи сап'янці. А над зброєю стояла довга полиця, заставлена золотою та срібною посудою. Срібні михайлики, тарілки, збанки на мед...
Наші козаки оглядали все цікаво та дивувались таким багацтвам в тій печері.
Заглянули й до спальні старого. Не було тут нічого незвичайного. Проста лежанка з дощок, вкрита кожухами; над тим висіла рушниця, проста з витертим ложем, порохівниця, мішок з кулями, довгий гострий ніж та два пістолі й ікона Богородиці в золочених рямах.
Козаки перехрестилися, а далі глянули один на одного й відразу подумали собі: "Говорять, що старий з чортом руку держить, а в нього ікона христіянська".
Старий покинув хлопця з козою на дворі й заходився варити обід.
Козаки теж вийшли на двір і наблизилися до хлопця. Він держав козлятко за шию й щось до його говорив.
— Що ж, Остапе, добре тобі тут? — питає Карпо.
— Добре. Воно так молоко п'є з кухлика, мов цуценя.
— Воно краще цуценяти, бо не кусає... А може б ти мені його подарував? — дрочився Карпо.
— Не дам. Попроси діда Охріма, він тобі дасть інше. Там ще скілько є.
— А ти любиш діда Охріма?
— Люблю. Він обіцяв навчити мене стріляти медведя.
— А мене любиш?
— Тебе ні. Нащо ти мене забрав від мами? Я хочу до мами, — і хлопець став плакати...
Почув се дід Охрім:
— Остапе, ану ходи до мене, щось тобі покажу. Хлопець побіг миттю до печери... Дід Охрім став його забавляти та заговорювати.
— Треба буде його тут залишити, — каже Карпо до Максима. —Здається, кращого місця не буде. Візьму його звідсіля, як підросте та зовсім забуде про колишнє.
— Я теж так гадаю. Тут і безпечно буде. Я справді не знаю безпечнішого місця. Воно неприступне, а ще народ уважає старого за характерника й чортового кума.
— Я справді не вгадаю, в котрий бік іти, щоб звідсіля вийти. Якийсь справді зачарований кут. Сьогодня поговорю з дідом. В мене трохи червінців в сідлі є, то лишу йому на початок.
— Цікаво знати, хто він? Розумна людина, нічого сказати. Як він тут гарно загосподарився. Усе має, чого душа забажа. Таких зімовників на цілій Україні либонь нема.
— Про все розпитаємо потроху, може й довідаємося щось. — Козаки полягали під черешнею на кожухах.
Вийшов до них старий, ведучи за руку Остапа. Він щось говорив і сміявся з утіхи.
— Я тобі, синку, постолі зроблю, такі маленькі. В тих чобітках тісно тобі ходити, а босому небезпечно. Тут гадюки трапляються; а вони кусають так, що вмерти можна.
— А які ті гадюки?
— Пожди, колись покажу. Вони такі, мов мотузки, повзуть по землі так скоро, що тільки оком мигнеш. Та я тут маю такого, що їх ловить.
Старий став якось дивно свистати крізь зуби. Згодом вийшов з кущів борсук. Він саме держав у зубах гадюку, що вилася коло його спини й завзято кусала його грубу шерсть.
— Ось бачиш. Се борсук, звір дикий, та я його освоїв, і він тепер мені в пригоді став, бо гадюки ловить.
— А гадюки його не кусають?
— Кусають, та йому се не шкодить, так йому Бог дав. Тимчасом борсук перекусив гадюку надвоє. Розкушені шматки стали скакати, витися. Голова підскакувала високо. Борсук брав одну часть за другою й згриз смачно. Тоді присів на землі й дивився Охрімові в очі.
— Пожди, голубе, молока дам. Ти заслужив се. Старий виніс в мисці молоко й подав борсукові.
— А можна його погладити? — питав хлопець.
— Тобі не можна. Він тебе ще не знає, то може вкусити.
— Той дід справді якийсь знахор, — говорив Максим Карпові. — Гляди, які чудасії виправляє.
— Ми ще побачимо, як він чортяку за роги поведе напувати, — сміявся Карпо...
— А ходіть-но обідати! — гукав Охрім.
Прийшли в печеру. На столі понаставляв Охрім такої всячини, що на десяток людей вистарчило б. З миски парував смачний борщ з свинячим мясом, була смажена риба, печена дичина, медівник, хліб і великий збанок доброго меду.
Посідали за стіл, старий проказав молитву й перехрестив тричі страви.
— Тепер їжте на здоров'я й беріть, що завгодно — я припрошувати не буду.
Малого взяв на коліна й дав йому срібну ложку. Хлопцеві дуже смакували ті страви. Не треба було й козаків дуже припрошувати.
Вони їли, аж за вухами лящало.
По обіді пішов старий за своїм ділом. Хлопчина побіг за ним, а ззаду бігло козлятко й два невідступні товариші — пси.
Козаки полягали під черешнею з люльками, поки не задрімали.
По вечері полягали вп'ять під черешнею на траві. На колінах старого Охріма приліг хлопчина. Він не хотів іти спати в печеру. Старий постелив йому кожух овечий, а другим його прикрив. Хлопець узяв козлятко за шию та так і заснув.
— Слухай, діду, каже Карно. Ти справно вмієш з дітьми поводитися. Чи ти б не подержав при собі отеє хлоп'я, поки не підросте трохи? Бо справді не знаю, де його дінути, а з дитиною мені ніяково возитися.
(Продовження на наступній сторінці)