— Ви коней розсідлайте — до рана може вам тут бути безпечно — я зараз коням сіна підкину.
Як з тим упорались, повів козаків у хату й застукав легко в віконце. В хаті заворушились, заговорили якісь голоси; скрипнув засув, відчинились двері, й козаки ввійшли туди.
— А се хто? — питав якийсь старечий голос, бо зараз закахикав.
— То я тату, — гостей Бог прислав, діло до тебе є.
Заблисли іскри від кресива, роздули вогонь, і заблимав каганець. За той час Веретенко прислонював свитою віконце. До козаків приступив старий, сивий чоловік з каганцем і став до їх пильно придивлятися.
— Невже ж запорожці? — давно не бачив.
— Здоров був, батьку, чолом тобі б'ємо....
— Здорові будьте, панове товариство — просимо гостей сідати.... А ну, Ганю, вставай, та гостей приймай, — гукав старий за піч, де спала невістка....
— А хіба ж я сплю? — озивається від печі Ганя. — Хіба ж не я двері відчинила?
— Ну, гаразд, гостей нагодувати слід....
— Не пізнаєш мене, батьку? — питає м'яким голосом Карпо.
Старий став ще пильніше приглядатися до Карпа.
— Мої старечі очі вже не добачають. — Мабуть, уже давно тебе не бачив, коли й по голосу не пізнаю.... Хто ти будеш?
— Твій хрещеник Карпо....
— Кожухів син? — скрикнув старий. — Моя дитино люба! — Дай тебе обійму. — Боже, таке мале було, на руках носив, а тепер козак, мов дуб.... Добре, що ти приїхав, а то й не застав би. Мені вмирати пора.... Ти звідкіля?
— З Запорожжя, прямісінько з Січи.... Приїхав тебе провідати, батьковій могилі вклонитися та з паном розплатитися, коли ще живий вражий син.
— Тихше! Враг його не взяв, здоровий та товстий, мов кабан.... Та коли вас лише двоє, то про розплату й не думай, а гляди, щоб перед зорею й духу вашого не було. Тікай звідсіля та подалі. Тут запорожців на палі садовлять, коли вистежать та піймають....
— Втечемо, як буде треба....
— Та про те опісля — ви голодні, та й відпочити треба.
— Ну, Ганю, чому ти, наче б нічого?
Ганя накрила стіл, поставила пляшку з горілкою, миску з варениками, хліб, кашу....
— Не великі у нас достатки, — говорив Верета, лізучи на свою лежанку, — та чім хата багата... На ліпше не спроможемося, хіба на пісну страву. Усю нашу працю пан забирає.
Розділ 2
Козаки посідали за стіл і уминали вареники, дарма що пісні.
— Чи вас не спостеріг хто, як сюди в'їздили? — питав старий.
— Хіба що сей чоловік, — каже Карпо, вказуючи на Веретенка.
— Се мій син Максим.
— Ти пам'ятаєш, Максиме, Петра Кожуха, що під панськими киями душу віддав?
— Чому не пам'ятаю?
— Здоров, Максиме, каже Карпо, простягаючи йому руку, — мого побратима, ось сього — теж Максимом кличуть... Та чого ви з біса вуса попідтинали? Аж смішно, питає Карпо, підкручуючи бадьоро свого чорного вусика...
— Не смійся, Карпе, — так пан звелів. Усі красноставчане вуса стрижуть, а як ні, то гайдук висмикує. Пан каже, що довгих вусів не можна носити, бо не зможе тоді відріжнити свого підданця від гайдамаки...
— Кумедний ваш пан... Далі звелить вам вуха та носи обрізувати...
— До сього не дуже далеко... Та як би воно не було, а вам перед зорею втікати треба...
— А хіба ж що?
— Хіба ж я тобі не казав, що як хто з дворні вас вгледить, то не вийти вам звідсіля живими. Наш пан на запорожців, мов пес, лютий. Він боїться бунту, боїться втікачів на Запорожжя. А народ такий прибитий, що на ніщо не спроможеться сам від себе. Досить буде, коли ваш кінь фиркне або зарже, то влетять сюди непрохані гості, вас на кіл, а мене під киї...
— А у вас коней нема?
— Нема, ми волами робимо та й їздимо. На коні міг би хто втекти до козаків, тому-то пай і коней заборонив мужикам держати...
— Тьфу! на його голову. Та нам, батьку, ніяк не можна завтра відіздити. Не на те ми сюди приїхали. Тут де-небудь сховаємося в лісі, а коли доконаємо свого, тоді й поїдемо. Небезпеки ми не боїмось, на те ми й запорожці. У нас ціле життя — одна небезпека. Ми звикли до неї, як до сонця, і на небезпеку не зважаємо... Та коли ми вже, при божій помочи, потрапили до твоєї хати, так розкажи мені, будь ласка, усе до чиста, що з моїм батьком, з мамою було?
— Довго б воно розказувати, та коли раді слухати, то лягайте спочити, а я розказуватиму, поки заснете...
— Слухаючи такого не заснеш, — каже Карпо.
Постелили козакам соломи серед хати. Вони полягали та закурили люльки, а старий Верета почав казати:
— Батько теперішнього пана — пан Овруцький — заснував слободу Красноставці, закликав сюди людей, пообіцявши великі полекші на тридцять літ.
Народові нашому було тоді на світі тісно, хоч тої землі святої стілько, що конем не об'їдеш, птахом не облетиш. З одного боку Татарва шарпає, з другого Ляшня тисне. Не стало старого Хмеля[1], Ляшня розпаношилася[2] та й Москва витягає свої кігті. Люди не знали, куди дітись. На Україні не було ладу, бо й старшина козацька гризлася між собою. Кожному хотілося відпочити хоч трохи, та зажити спокійним життям. Польські пани брали землі, скілько хотіли, та закладали слободи. Так зробив і старий пан Овруцький. Народу збіглося до його з усіх усюдів. Зорали степ, викорчували трохи ліса, а панові замок поставили над великим ставом, де й пан міг мешкати й народові було де в пригоді захиститися. Околиця плодюча, звіра в лісі досить, риб в ставі й не перелічиш.
Гарний наш став, від того й наше село Красноставцями прозвали.
Під старим паном жилося нам, як у Бога за пазухою. Народ його любив, а тому й не вважав на запоручені нам вигоди, а помагав, коли треба було, з власної охоти.
Пан знав кожного з нас, до хат наших заходив і помагав нам у пригоді. У сьому закутку було нам добре й безпечно, і ми стали багатіти. Вивозимо звідси цілими хурами мед, віск, звірячі шкури, вивозимо скот, вівці та ховаємо червінці.
Та не стало нашого доброго пана. По його смерті засів у замку його син Станіслав Овруцький. Тому буде вісімнадцять років, як приїхав по смерті батька з Варшави. Перед тим ніхто його тут не бачив. Наш пан старий вдівцем жив. Про сина чували ми лиш від челяді, що у Варшаві вчиться.
Приїхав він з цілою чередою гультяїв, таких як сам. Старих слуг повигонив усіх і завів новий порядок, та став по свойому господарити. Нам, слобожанам, наче б світ плахтою закрив.
Усіх узяв молодий пан за чуба. Понакладав відразу на нас всякі податки, про які ми перше й не чували. Таке хіба сам чорт вигадати може. Далі став брати народ на панщину.
Послали ми до нього депутатів з громади. Так і так, кажуть, нам ще час не вийшов, який запоручив нам грамотою його покійний батько, — царство йому небесне.
Пан казав наших посланців вибити нагаячи та собаками зацькувати. Чи чував хто таке, що посланців, людей виборних з громади, зневажати! Се довело нас до краю. Ми збунтовались та панських отоманів, що людей на роботу скликали, здорово вибили та прогнали. Тоді пан вивів на нас своїх гайдуків з рушницями, ще й кварцяне військо на поміч прикликав. Чимало наших наложило тоді головою, та їм легше було ніж тим, що зостались. Нас покарали по звірськи. Трьох людей настромили на кіл, другим позрубували голови — ну, а не було такого, хто б не набрав київ аж до крови. Ми хотіли втікати світ за очи, бо як тут з паном мірятися? У нього шаблі та рушниці, а в нас хіба коли, сокири та мотики. Та як нам було втікати? Хто самітний був, той і втік.
А сімейний чоловік як утече? У нас жінки, діти, як з тим крамом утечеш? До того ще сторона непевна. Вийдеш край ліса, то й у татарську петлю попадеш.
І ми зостались на місці, корились, гнулись, та й бідніли. Пан здирав з нас, що тільки міг, силував до роботи. Що ми намучились, поки мурований замок поклали, та навкруги муром обвели?! Рили ми землю за пригожим каменем, піском, добували, обтісували. Скінчили ми се, забажалось панові греблю кругом ставу гатити. Серед ставу треба було покласти острівчик та так, щоб зараз і з лісом. Треба було землю здалека возити, цілі дерева з землею сюди таскати. Стільки тут народ намучився, а скільки нашого брата в болоті потонуло... На тім острівчику поставив пан нашими руками палатку, де пани бенкетують, дуріють...
А податки повигадував усякі: є в тебе воли, так плати волове. Є; пасіка, плати очкове. Від борошна беруть сухомельщину, беруть плату від голови — поголовщину. Та ти й не знаєш, скільки з тебе візьмуть. Візьмуть і все, коли так панові захочеться, а ти затни зуби в стіну, живи, з чого хочеш, або здихай.
Та все те ще б нічого, та ти не маєш ніколи супокою, не знаєш, що тебе жде завтра, або й за годину. Пан любив над народом збиткуватися. Особливо ласий був на гладкі молодиці та гарні дівчата, як кіт на сало. Було як яку помітить, або посіпаки йому донесуть, так не жити вже їй. Люде ховали своїх жінок та дівчат по льохах — нічого не помогло. І там їх гайдуки найдуть, витягнуть у ночі, до замку занесуть. Побавиться нею пан з своїми товаришами, а тоді ще челяді своїй віддасть на поталу, на сором. А котра непокірна трапиться, то нагайками на смерть засічуть.
Багато нашого жіноцтва, щоб збутись сорому, накладали на себе руки, топилися, вішалися. Господи святий! Скілько ми натерпілися. Хто був самотний, утікав до козаків — за те били його батька киями, що не пильнував.
(Продовження на наступній сторінці)