По двох місяцях мене випустили. Вже зима була. Я в легкій одежині, в якій привезли мене восени, не мав грошика за душею, а шматок арештантського хліба вже з’їв. Такий я голодний мов собака. Вертаю прямо до мами. Але вдень небезпечно мені йти, і я чекав, коли смерклося. Перш за все, хоч спішно мені було до мами, я хотів налюбуватися згарищем мого батенька. Я радів, що й він тепер мерзне, а може й голодний. Та ба! Багачеві й дитину чорт заколише! Дивлюсь, а на тім місці стоїть нова хата, краща від старої. Так само стайня та стодола. Це дуже вразило. Даремна моя робота була, даремно я два місяці сидів у тюрмі. Та рахунок між нами ще не скінчений: він мусить прийти до дідівської торби так, як я тепер. Пішов я до мами. Застукав до дверей. Якась стара бабуся відчинила. Мені тьохнуло в серці якесь болюче передчуття...
Увійшов я в хату. Бабуся засвітила каганець. Старий лежав на постелі, мами не було. Я привітався і поцілував старого в руку.
— То ти, Степане?
— Та я, а де ж мама?
— Вже її не побачиш,— каже старий, її — вже тиждень, як її поховали... З туги вмерла та й з того, що не дали їй багачі селом пройти, та й префект погрожував, що її з села проженуть, бо вона нетутешня.
Мене мов обухом по голові вдарив. Я став страшенно плакати. Бабуся дала мені їсти.
— Покажете мені завтра, дідусю, де моя мама похована?
— Її могила направо від хреста Петра Кульчицького, прямо під самим плотом. Я з тобою не піду, бо я нездужаю, кісток не зберу. Але тобі теж, небоже, небезпечно, щоб тебе в селі побачили. Шляхтичі погрожують, що тебе вб’ють, як лише в селі покажешся. Кажуть, що кара на два місяці, то не є кара.
Я ліг спати на лаві, на тій самій лаві, де востаннє мене покійна мама поцілувала... Плакав ще довго, поки мене сон не зломив, і я заснув. Як лише засіріло, встав з лежанки,— дідусь ще спав, і я не Хотів його будити. Вийшов потихеньку і подався на кладовище. Там було повно снігу, але я знайшов відразу хрест Петра Кульчицького. Ось тут десь лежить та, яку я найбільше любив. Пішов направо від хреста і припав до якоїсь замерзлої могилки. Чи то була могила мами, не знаю, але вона, певно, почула мій плач... Чого ми так терпимо, мамо? Чого, чого?! Через людей-звірів, буцімто християн,— а як їм далеко до того! У них, хто не багач, той собака, якого можна копати та бити досхочу, можна жити з його праці. Тепер мені спало на думку, щоб де-небудь переховатися, хоч би в лісі, вночі вийти непомітно до села і підпалити батенька знову. Мене взяло таке завзяття, що, певно, був би це зробив, тільки що в мене не було сірників, ні клоччя. Та він від мене не втече, подумав я собі, а коли краще розживеться, то буде для нього болючіше. Я махнув рукою і пішов у світ. Нічого мені було тут робити.
Ішов я від села до села за жебраним хлібом. Було й таке, що мене гонили з хати мов неробу, дармоїда, волоцюгу. Та я був би де-небудь найнявся, але хто мене прийме? Яка тепер робота на селі? Я мерз, голодував, ночував не раз під скиртою сіна в полі; аж по якімсь часі стрінув я сліпого діда з лірою, що плівся додому, а по дорозі втік од нього проводир. Пристав я до нього, він мене нагодував хлібом.
Чого я у тій моїй мандрівці навчився — то брехати. До того часу я говорив усе правду. Мама мені твердила, що все треба правду казати. Тепер я мусив брехати. Питають мене, звідкіля я, куди йду. Ну, скажу я: підпалив і вертаюся з криміналу, то мене собаками затравлять, і певно з голоду здохну. Красти я ще тоді не міг зважитися. Тож треба було брехати, щоб кусень хліба вижебрати. Я видумував такі всілякі історії, що опісля в них сам повірив, так я вмів складно розказувати. Мене гризло сумління, що душа моєї мами на мене сердиться, але годі було інакше робити. Пішли ми з дідом до Гошева. То, знаєте, резиденція усіх дідів-лірників. Там мій хазяїн мав свою хатину. Там перечекали ми до весни. А з весною у дідів велика робота. Пішли ми по храмах, чудотворних місцях, по кальваріях. Куди я не ходив, чого я не надивився! Мені у діда було добре, бо заробляють чимало й добре їдять, але мені надокучила така волокита, таке циганське життя, погань і ті воші, що моє тіло гризли. У мами я все мав чисту сорочку. А як діди п’ють! Тільки я не хотів пити, бо покійниця мама все мене навчала, що горілка ніколи до доброго не доведе.
Я покинув діда і пішов за наймита до одного багача-дуки. Господар був незлий чоловік, але його жіночка, а ще більше синочок-одинак,— то таке зіллячко, що здалека пахне. Служила там наймичка, дівчина рівного зі мною віку. Я помітив, що синок мого хазяїна на неї взявся, і я вирішив пильнувати її. Я пам’ятав, як з моєю мамою було, і вважав своїм обов’язком не дати її скривдити. І одного разу я підслухав, як її той негідник піймав у стодолі — і давай підмовляти на лихе. Вона, сердешна, просить. "Ви,— каже,— багацький син, а я сирота, ви мене опозорите, а опісля мене зі служби проженуть,— і де я тоді дінуся?" Я так заслухався, що мені привиділось, ніби то моя мама перед шляхетським паничем випрошується. І справді такий самий мав бути кінець, бо я чув, як він перевернув її на солому і заткав рота. Тоді я ввійшов до стодоли в саму пору.
— Не гріх тобі, ледаре,— кажу,— бідну сироту кривдити? Ти й так з нею не оженишся.
А панич схопився з землі та й до мене.
— Тобі зась,— каже,— чого тут носа соваєш? — і луснув мене по пиці.
Мене взяла злість. Ех, як лусну його по морді, як не впіймаю за боже пошиття та й кулаком! Тоді він прямо до мамунці скаржитись на мене. Як мамунця побачила покривавлену пику свого синочка, то такого наробила вереску, що господи! Я думаю собі: чи йти мені на вечерю в хату, чи ні? Таки піду. Говори ти своє, а я своє скажу, а тоді побачимо, чия візьме. Прийшов я до хати. Вже й ґазда є, а ґаздиня до мене присікується, мов собака. Я розказав своє. Якось трохи замовкла, і ми повечеряли. Але за ніч таки порадилися ґазди між собою, і мене зі служби прогнали. Мене старий розрахував і таки обірвав мені дещо з моєї плати буцімто тому, що я не добув року. Ех, багачі, багачі! Одним ви всі миром мазані.
Забрав я свої пожитки і пішов з села. Мене та бідна дівчина вивела за ворота і заплакала на прощання. Я її застерігав, щоб обминала його і ніколи не оставалась з ним на самоті. Вже мені на язиці було сказати, що і з моєю мамою таке трапилось, але не сказав нічого.
Став дощ накрапати, а я не зважаю і мандрую далі. Десь би мені переночувати. Здибав я під лісом якусь корчмину, гадаю вступити туди, бо голод я відчував. Я згадав, що в таких корчмах, далеко від села, злодії та розбишаки ховаються. Мені стало смішно,— чого розбишак боятися? Хіба ж у мене що є? Входжу і кажу до корчмаря, щоб дав мені дечого поїсти. А він зараз:
— Гроші в тебе є?
— А тобі на диявола моїх грошей, хіба в тебе їх немає? Який же ти був би корчмар, щоб грошей у тебе не було? — Так я собі жартую з ним.
— Задарма у мене нічого немає, йди собі до чорта.
Я став злий, бо в животі аж корчить.
— Я не гадаю наперед платити, як не бачу, за що,— і бренькнув у кишені грішми. Дивлюся, а за столом сидить декілька людей-обірванців. "Еге ж, думаю, це, певно, якісь такі, котрих багачі бояться". Сів я при столі теж і жду, поки шинкарка не принесе мені їсти. Один з тих зачинає до мене цікаво придивлятися. Якийсь знайомий, думаю собі, десь я його бачив, і придивляюся до нього теж.
— А ти, Степане, куди? — питає мене відразу.
— Еге ж! То ти, певно, Максим будеш, чи так?
То був один з тих, що я з ними сидів у Самборі під млином. Я таки зрадів, що знайшов знайомого, та й розповів йому все дочиста з того часу, як я вийшов з криміналу. Тоді принесла мені шинкарка їсти, і я їв та й розказував.
— Ну, у діда то ще півбіди,— каже,— але чого ти, дурний, між багачів пхався? Мало тобі їх було?
— Надокучило волочитися.
— Дурний ти, приставай до нас, заживемо весело. Багачів доволі на світі, а коней ще більше. Ну, шинкарю, чого довго даєш на себе ждати? Давай хлопцеві чарку горілки!
Зараз з’явилася передо мною горілка, хліб, масло, сир, а Максим добавив ще й ковбаси. Мені запаморочило голову.
— Лягай на поді спати, виспися добре, а завтра вечером до роботи, ти проворний, і з тебе буде добрий коновод.
(Продовження на наступній сторінці)